Начальник 13-ї державної пожежно-рятувальної частини селища Маневичі Руслан Романюк гасив пожежі на Волині, рятував людей після важких ДТП і ліквідовував наслідки російських атак на Київщині. Одне з особистих свят чоловік зустрів не вдома з рідними, а на місці ворожого удару по підприємству в рідному районі – серед завалів і понівечених конструкцій.
Історію рятувальника розповіли у Головному управлінні ДСНС України у Волинській області.
Свій професійний шлях Руслан Романюк розпочав у Маневичах молодим лейтенантом на посаді начальника караулу. Каже, що від самого початку не соромився звертатися за порадами до досвідченіших колег, адже розумів: у цій професії важливо постійно вчитися.
Один із перших трагічних викликів чоловік пам'ятає досі. У селі Градиськ горів дерев'яний будинок. Коли рятувальники прибули на місце, дах уже провалився, а всередині загинув літній чоловік.
«Температура, суцільний запах горілого, родичі, які до останнього сподівалися, що він живий… Як людина у формі відчуваєш величезну відповідальність. Кажуть, лікарі не пам'ятають тих, кому допомогли, але пам'ятають усіх, хто помер. У нас так само», – розповідає Руслан Романюк.
Служба на Маневиччині пов'язана не лише з пожежами на торфовищах, а й із важкими аваріями на міжнародній трасі. Рятувальник пригадує ДТП, у якій вантажівка зім'яла кабіну іншого автомобіля. Металеві конструкції затиснули людей настільки сильно, що навіть накласти турнікет було складно. Діяти доводилося дуже обережно, аби потерпілі не втратили багато крові. Тоді вдалося врятувати обох постраждалих.
Повномасштабна війна змінила масштаби роботи рятувальників. Улітку цього року Руслан Романюк перебував у відрядженні на Київщині як заступник начальника зведеного загону. Під його керівництвом працювали близько 50 рятувальників із Волині, Тернопільщини, Черкащини, Харківщини та Сумщини.
Там довелося ліквідовувати масштабні пожежі на об'єктах інфраструктури. Площі горіння сягали десятків і навіть сотень тисяч квадратних метрів. Рятувальники працювали біля пошкоджених ракетами ангарів, за постійної загрози обвалення конструкцій та повторних повітряних тривог.
Руслан Романюк наголошує, що для нього важливо не лише керувати підлеглими, а й працювати поруч із ними.
«Не можна загасити пожежу і лишитися чистим. Я розставляв людей, контролював процес і так само працював з ними пліч-о-пліч: перетягував рукавні лінії, подавав стволи, коли бракувало рук», – пригадує рятувальник.
Після тривалого відрядження чоловік повернувся додому. Його маленька донька Олександра спочатку навіть злякалася тата, адже за час його відсутності відвикла від нього. Руслан каже, що саме дружина, донька та батьки є його головною підтримкою.
Кілька тижнів тому росіяни двічі прицільно атакували цивільне підприємство в рідному районі рятувальника. Один із ударів припав на день народження Руслана Романюка. Тож особисте свято він провів на місці атаки – серед понівечених конструкцій, диму та завалів, ліквідовуючи наслідки обстрілу.
Попри складні виклики та пережите, чоловік не сумнівається у своєму професійному виборі. Каже, що усвідомлення правильно виконаної роботи та врятованих життів дає сили знову повертатися на службу.
«Тоді з'являється думка: ти не дарма тут служиш. Значить, я правильно вибрав професію у своєму житті. Це найкраща професія», – переконаний Руслан Романюк.
