За інформацією: Суспільне Херсон.
Євген «Кей» — військовослужбовець 426-го окремого полку безпілотних систем 30-го корпусу морської піхоти. Фото надав Євген "Кей"
Можливо, це буде психологічна допомога, і вона не завжди пов’язана безпосередньо зі службою чи бойовим досвідом. Допомоги нерідко потребують і родини військових. Через тривалі розлуки, пережитий стрес та травматичні події у сім’ях можуть виникати труднощі. Є багато сімей, які потребують такої психологічної допомоги.
Бувають різні випадки. Комусь потрібна юридична допомога — ми, знову ж таки, співпрацюємо з дружніми командами, які надають таку допомогу та консультації.
Ми — такий, знаєте, поєднуючий елемент. Ми, можливо, не можемо самі закрити якийсь спектр. Але ми завжди знаємо, до кого звернутися і що кому порадити, і навіть якщо не знаємо, то ми все одно знайдемо вже тих людей, які знають, і допоможемо.
Чи є якась історія, яка вас найбільше вразила під час роботи у патронатній службі?
— Це було нещодавно. До нас потрапив військовий з важким пораненням. Він був у реанімації. Його етапно з Києва перевели в МКЦ (медичний клінічний центр – ред.) Південного регіону. І, на жаль, він не стабілізувався, не прийшов до тями і помер.
І це така дуже складна історія, тому що це людина, з якою ти комунікував як з пораненим, і тобі повідомляють, що він загинув. І тобі дуже шкода, що, можливо, якось недостатньо зусиль було докладено, і комунікувати з родиною дуже складно. І потім відвідувати поховання, але це потрібно зробити.
І тут, знаєте, більше психологічний аспект працює: ти сподівався, що ця людина буде одужувати, і ви будете далі співпрацювати, а людина гине. Такі випадки запам’ятовуються не як частина роботи, а як історії конкретних людей, яких уже неможливо забути.
На Херсонському напрямку. Фото надав Євген "Кей"
Ваш бойовий шлях розпочався у 2023 році. Де служили і на яких напрямках?
— Почав службу я в 2023-му. Сам прийшов в ТЦК, прийшов з «чорного входу». Я завжди це розказую. Бо зазвичай як? Є ворота і приходять туди. А я якимось чином обійшов квартал, зайшов до них з «чорного входу»: «Відчиняйте, прийшов служити».
Спочатку планувалась служба. Я познайомився з командиром 37-ї бригади, планував саме саперну спеціальність, обрав інженерну, і в навчальному центрі , незважаючи на рекомендації і лист-порушення, визначив : «Ні, братик, ти підеш в 28-му бригаду Лицарів Зимового походу». Тому якось ось так сталося.
Вже після того я потрапив у 126-ту, яка зараз стала 39-ою бригадою морської піхоти. В принципі, після 28-ї бригади мій фактично весь період служби проходив саме на Херсонщині.
Перше поранення я отримав біля Тягинки, на березі Дніпра. Тоді виконував звичайну для сапера роботу — встановлював інженерні загородження. Коли ми підходили до місця виконання завдання, стався вибух. Чесно кажучи, я навіть не зрозумів, що сталося. Лише почув вибух, подивився вниз і побачив, що частини ступні вже немає.
Під час служби на бойовій позиції. Фото надав Євген "Кей"
Після реабілітації і лікування я, знову ж таки, повернувся на службу у 39-ту бригаду. Трішечки вже змінив вектор діяльності. Все знову було пов’язано з інженерною справою, але я вже не виходив безпосередньо на якісь операції. Це вже була умовно тилова робота.
25 лютого цього року я отримав ще одне поранення поблизу Великої Олександрівки. Це сталося через удар безпілотника. Пам’ятаю, що о 16:12 оголосили небезпеку, а вже близько 16:15 стався удар. Тоді загинули п’ятеро військовослужбовців. Ми з ще одним побратимом вижили, але отримали осколкові поранення та контузії. Після цього проходили лікування і відновлення.
Нам дивом якимось пощастило, не зрозуміло. Чи вищі сили, чи військовий фарт. Загинули п’ятеро військових. Серед них були люди, які пройшли російський полон, воювали на Кринках і захищали Україну ще з 2014 року. Їхня загибель стала для мене дуже важким ударом. Можливо, психологічно це було навіть складніше пережити, ніж власне поранення, через яке я втратив ступню. Це зовсім різні речі.
Ви пережили ампутацію, але не залишили військо. Що спонукало вас прийняти саме таке рішення?
— Тут швидше про раціональність використання людського ресурсу якогось. Я сам прийшов до війська, пройшов навчання, здобув необхідні навички та досвід. Тому вважаю, що маю й надалі бути корисним, передавати свої знання та робити свій внесок у спільну справу.
Тому після поранення я одразу вирішив, що поставлю протез і повернуся. У війську багато роботи, яку можна виконувати навіть без участі в бойових діях на передовій. Не обов’язково служити в піхоті чи постійно перебувати в окопах. Можна працювати з дронами, займатися забезпеченням військових, логістикою та багатьма іншими важливими напрямами. Роботи вистачає для кожного, хто хоче бути корисним.
Під час реабілітації після ампутації внаслідок поранення. Фото надав Євген "Кей"
Я пролікувався і продовжив далі службу. Але вже тут більш психологічно зіграло. І відповідно дружина каже: «Давай, трішечки треба менше роботи саме в такому плані». Ми приймали рішення разом, тому що ми сім’я. Тим більше, з дружиною пережили по суті два мої поранення, два лікування. Для неї це дуже психологічно важко.
Перше поранення — вона зі мною постійно в госпіталях, потім реабілітація. Завжди допомагала. І коли я їй повідомив про друге поранення, то чесно думав, що вона сама приїде і приб’є. Така: «Ти ж казав, що все буде добре. Скільки можна?».
Я її дуже кохаю і дуже вдячний їй за це. І весь шлях ми проходили разом, постійно і по лікарях разом ходили, спортом разом починали займатися в період реабілітації. Вона завжди поруч. Така підтримка дуже важлива.
Євген разом з дружиною. Фото надав Євген "Кей"
Було особливе відчуття, коли ви знову одягнули військову форму після поранень?
— Так, звичайно. Ти стаєш в стрій. Ти знову не цивільний. Взагалі форма — така штука, ти її носиш з гордістю, незважаючи на все, що відбувається. Для кожного військового форма несе певний сенс.
Форма – це, перш за все, про відповідальність і про те, що ти береш на себе цю відповідальність, і ти мусиш це виконувати.
Чому обрали позивний «Кей»?
— Я жартував, що в кожної дорослої людини має бути улюблена літера. У мене це літера «К» або «Кей». Дехто не одразу розуміє, що це означає, тому я пояснюю: як агент Кей із фільму «Люди в чорному». Цю літеру можна пов’язати з чим завгодно — математичною константою чи шкалою Кельвіна. Але головне було не це. Позивний мав бути простим, легко вимовлятися по рації та швидко запам’ятовуватися.
Під час отримання берету морського піхотинця. 426 окремий полк безпілотних систем
Яку роль у вашому житті відігравав спорт? Ви брали участь у напівмарафонах, розкажіть про це і чи зараз продовжуєте займатися спортом?
— В принципі я все життя досить активний був. Займався спортом і намагався підтримувати хорошу фізичну форму. Згодом захопився бігом: починав із невеликих дистанцій, поступово збільшував навантаження і врешті почав бігати напівмарафони. Я отримував від цього дійсно задоволення, воно дуже класно мене морально розвантажувало.
Після поранення займатися бігом стало складніше. Є спеціальні бігові протези, але бігати на довгі дистанції з ними мені не дуже зручно. Тому зараз я більше захопився бразильським джиу-джитсу.
З цим видом спорту я познайомився ще під час реабілітації, коли навіть не мав протеза. Раніше я вже знав тренера, який працював із військовими та ветеранами, але постійно бракувало часу спробувати. На реабілітації мене запросили на тренування, я прийшов і спробував.
Перше тренування було для мене дуже складним. Після поранення були проблеми з координацією, я ще не до кінця розумів, як правильно рухатися та працювати з ногою. Але поступово почав тренуватися й втягнувся.
Джиу-джитсу добре підходить для людей з різними фізичними можливостями. Це боротьба, але водночас спорт, у якому дуже важлива повага до суперника. Усі розуміють, що можуть завдати один одному травм, тому тренування проходять обережно і з повагою. Звичайно, бувають емоційні та напружені поєдинки, але ставлення один до одного залишається шанобливим. І заняття спортом — це корисно, тому ось так.
Третій щорічний турнір з бразильського джіу-джитсу на честь Максима Вратського «Максона». Фото надав Євген "Кей"
Вже повернулись в якісь змагання ,чемпіонати України?
— Так, регулярно відвідую, коли відбуваються чемпіонати відкриті, де є, звичайно, категорія «параджиу-джитсу». Намагаюсь бути присутнім: це і чемпіонати області, і всеукраїнські змагання. І зараз має бути чемпіонат України, відбір на чемпіонат світу в Абу-Дабі, там також будуть заявлені паракатегорії відповідно.
Після ампутації ви піднялись на Говерлу. Розкажіть про цей досвід
— Сходження організували Служба турботи та благодійний фонд «Всесильні». Разом з нами були ветерани, морські піхотинці з Великої Британії та журналісти британських видань.
Для мене цей підйом був особливим. Піднятися на гору на протезі — непросте завдання і важливий особистий досвід. Ми йшли разом із британськими морпіхами та постійно підтримували одне одного. Якщо комусь потрібен був перепочинок, зупинялися всі. Дорогою жартували, спілкувалися і допомагали один одному. Атмосфера була майже сімейна.
Особливо мене вразив британський морпіх Чей. Він живе з протезом ще з 2014 року. Поки ми добиралися до вершини, він встиг піднятися, спуститися вниз, пройти ще одне коло і наздогнати нас. І ми такі: «Ти хто взагалі?»
Усі ми дісталися вершини, і це було найголовніше. Не йшлося про те, що хтось когось засудить, якщо не зможе піднятися. Цей підйом був насамперед перевіркою для самих себе. Ми хотіли довести собі, що можемо це зробити. І нам це вдалося.
Сходження на Говерлу. Фото надав Євген "Кей"
Що відчули, коли були на вершині?
— Коли ми дісталися вершини, відчуття були неоднозначні. Мені більше сподобався сам шлях нагору, ніж момент, коли ми вже піднялися. Для мене найціннішим був саме процес, усі труднощі та емоції, які ми переживали дорогою.
На вершині ми випили кави, поспілкувалися, зробили фото, погодували собак, які там бігали, згадували кумедні історії зі служби. Це були приємні моменти. Але найбільше вражень і емоцій мені подарувало саме сходження. Сам шлях виявився набагато важливішим і цікавішим, ніж перебування на вершині.
Я не знаю, чому так. В мене якось так спрацювало. Мабуть, шлях до мети він набагато приємніший, ніж сама мета.
На вершині Говрели разом з дружиною. Фото надав Євген "Кей"
Одразу про іншу мету. Цього року ви подолали смугу перешкод, психологічну, на право носіння берета морського піхотинця. Як вам це вдалося?
— Враховуючи попередній військовий досвід, я не просто прийшов пройти смугу. В принципі, якщо вдаватись у всю історію, можна й без берета жити. Але тут більше зіграла принциповість, що все-таки це потрібно. Це потрібно зробити, щоб бути рівним серед рівних, і показати, що ти маєш на це право, що ти можеш це зробити.
Не знаю, що складніше. Мабуть, все-таки фізично, враховуючи певні фізіологічні особливості. Тому що в процесі проходження доводилось і працювати з медиком, оглядати ногу, обмивати рану, тому що в лайнері (м’яка силіконова чи гелева накладка на культю – ред.) нога також під час дуже високої фізичної активності потіє. Плюс це все відбувається в певному темпі проходження, потрібно постійно рухатись і, відповідно, також слідкувати за станом культі, взагалі за станом, як себе людина почуває.
Було складно, але з нами були весь маршрут медики. Працювала з нами команда, був командир підрозділу, і це дуже особливо приємно, тому що не завжди командир перебуває поряд на таких подіях. І коли ти відчуваєш підтримку, коли кажуть: «Ти обов’язково дійдеш. Буде класно. Давай, ще трішки, ти зможеш» — це особливо приємно. З підтримкою, з командою все вдалося.
Подолання психологічної смуги перешкод на здобуття берета морського піхотинця. 426 окремий полк безпілотних систем
Ви поєднуєте службу з навчанням. Де навчаєтесь? І чому вирішили зараз здобувати вищу освіту?
— Зараз я навчаюся в Одеській юридичній академії за спеціальністю, пов’язаною з кримінальним правом. Обрав цей напрямок, тому що у своїй роботі багато спілкуюся з пораненими військовими та ветеранами і розумію, наскільки важливо знати закони та юридичні процедури.
Такі знання допомагають краще захищати права людей і вирішувати різні питання. Крім того, я вважаю, що ветерани повинні брати активну участь у розвитку країни після війни. Для цього потрібно розуміти, як працюють закони, як вони ухвалюються і як можна впливати на зміни в державі.
Під час навчання починаєш по-іншому дивитися на Конституцію, законодавство та роботу державних інституцій. Саме тому я й обрав цю спеціальність.
Євген під час подолання психологічної смуги перешкод на здобуття берета морського піхотинця. 426 окремий полк безпілотних систем
Яким ви бачите своє життя після війни? Про що мрієте, які плани будуєте?
— Не знаю, дайте з війною розібратися. Та ні, звичайно, є плани на майбутнє, якесь бачення життя після, але я не можу сказати, що це щось конкретне. Життя настільки мінливе, що вектор може змінитись . Сьогодні хотів одне, а завтра хочеш інше. Просто хочеться, щоб все було добре.
Проєкт «Захисники півдня» розповідає про захисників і захисниць Херсонщини, людей з інвалідністю та волонтерів із прифронтових громад. Він покликаний сприяти збереженню історичної пам’яті, формуванню нових культурних наративів та протидії російській пропаганді.
