Півзахисник «Манчестер Юнайтед» Закарі Бауманн розповів про те, як з’явився варіант змінити футбольне громадянство, прокоментував свій дебют у юнацькій збірній України, а також зізнався, як ставиться до прізвиська «український Скоулз».
Закері Бауманн
— Вітаємо, Зак, ви тепер — українець. Як далося вам рішення — виступати за батьківщину ваших батьків?
— Це рішення було цілком обдуманим і свідомим, ми мали час його обговорити з родиною та прийняти. Для мене Україна завжди означала багато, всі мої друзі знали, що це держава, звідки родом моя родина. І хоча я сам народився й виріс в Великобританії, в Англії, у нас в родині говорять українською мовою. Мама нас із братом навчала українській мові, а нам було дуже приємно, коли Україна досягала успіхів у футболі, в пісенних конкурсах, в культурі.
— Коли вперше прозвучала така пропозиція — щоб ви виступали саме за Україну?
— Більше року тому мама отримала дзвінок з Української асоціації футболу, де повідомили, що стежать за моїми успіхами й пропонують мені виступати за юнацьку збірну України.
— Ваші враження?
— Звичайно, я був дуже радий і всі в родині також! Ми з вдячністю прийняли цю пропозицію й постійно тримали контакт. Я грав, знаючи, що на Батьківщині за мною стежать. Процес вирішення усіх питань щодо документів, можливості мене заграти тривав певний час. Але ми особисто, я та моя родина, прийняли це рішення з радістю.
— Хвилювалися, коли їхали на перший збір? Що для себе дізналися про збірну та Дмитра Михайленка, з яким вам тепер працювати?
— Звісно, я стежив, цікавився, в яку команду можу потрапити. Проте справжнє знайомство відбулося вже зараз — коли я в команді, коли працюю з хлопцями. Мені дуже подобається ця атмосфера. На мою думку, якщо футболіста викликають у збірну — це не лише честь, а й великий прогрес у його кар’єрі. Я можу дізнатися багато нового, розвиватися, як гравець. Велика користь для гравця — отримати такий міжнародний досвід і практику.
— А що, власне, поєднує вас із Україною?
— Мама звідси родом. Тут, у місті Коломия Івано-Франківської області, живуть мої бабуся та дідусь, яким я хочу передати привіт і найкращі мої побажання.
— А ви бували в Україні?
— Звичайно. Ми з мамою періодично приїздили до дідуся та бабусі в гості. Востаннє бували тут ще чотири роки тому. Хотіли приїхати, уявіть собі, якраз взимку 2022 року, проте перед самим нашим приїздом почалося повномасштабне вторгнення — і це зірвало наші плани.
Проте загалом я бував в Україні не раз, для мене це завжди радісні поїздки. Ми дуже переживаємо за Україну, тут, у Великобританії, люди розуміють, як важко українцям. Підтримка англійців — однозначно на стороні України.
— Розкажіть трішки про вашу родину. Де зростали, чи мали в своїй родині футболістів?
— Ні, жодних футболістів у нашій родині до мене не було. Хоча ми з моїм братом, він трішки старший за мене, з самого дитинства любили пограти один проти одного в футбол. Повірте, то були дуже хороші такі матчі!
Моя мама працює в госпіталі. Брат — в телекомунікаційній компанії. Я зростав у місті Болтон.
— Болтон… А як вийшло, що ви опинилися не в Уондерерз, а в «Манчестер Юнайтед»?
— Ще коли мені було десь біля п’яти років, мене помітили скаути МЮ та запросили в клуб. Тож, можна сказати, все моє футбольне життя пройшло в Манчестері. Я давно займаюся в клубі, пройшов дуже багатьох тренерів і став саме в МЮ тим, ким я став. Тому поважаю, безперечно, місто мого народження та його головний клуб, але так уже склалося, що я манкуніанець. Безперечно, про себе можу сказати, що я не лише гравець «Манчестер Юнайтед», а й відданий прихильник клубу.
— Ви, напевно, вже знаєте, проте в Україні вас встигли прозвати «наш Скоулз». Наскільки справедливе це прізвисько щодо вашої ігрової манери?
— Я рудий, і Пол — рудий. Ми обоє — центральні півзахисники та граємо за «Манчестер Юнайтед». Так, звісно, є причини, чому мене так називати.
Як ставлюся до такого прізвиська? З вдячністю! Я мрію про те, щоб пройти такий шлях у футболі, як Пол Скоулз.
— Що спільного, а що відмінного в грі Скоулза та Бауманна?
— Ми діємо на одній позиції. Я, безперечно, хочу вміти, так як Пол, пробивати з різних позицій, так само майстерно працювати на величезному просторі поля. Проте є й відмінності: якщо Скоулз більшою мірою грав у вертикальний футбол, то я зараз — у комбінаційний, у пас, низом. Не стану взагалі себе порівнювати з Полом, — рано. Мені ще дуже багато працювати, щоб заслужити таку честь.
— А ви відразу стали центральним півзахисником, чи довелося якийсь час шукати свою позицію?
— Так, я дещо перепробував у дитинстві — тренери давали себе проявити на різних точках поля. Але, коли мені було десь 11−12 років, мені визначили, як основну, саме позицію центрального півзахисника («вісімка» в звичній для нас футбольній термінології, — прим. А. В.).
Думаю, це було точне влучання, тому що мені комфортно грати в центрі поля, я маю необхідні для цього місця якості й почуваюся на ньому природно.
— Багато тренерів з вами займалося в МЮ? Наскільки велика ротація в академії клубу в цьому плані?
— Коли мені було 9−12 років, нашу команду вів Еймен. Дуже хороший тренер, прекрасні спогади. Пізніше тренери почали мінятися — фактично, кожен рік-півтора. Тож дійсно, ми не прив’язані до одного тренера, а в командах різних вікових категорій нам трапляються все нові й нові спеціалісти.
— Аж до Адама Лоуренса, в якого «екстерном» ви почали грати за U-18?
— Навіть старші команди — я за U-21 уже встиг пограти.
— Чи доводилося перетинатися з легендами МЮ? В них є така практика, щоб «манчестерські серця» працювали з юними вихованцями?
— Ні, щоб легенди клубу з нами працювали — такого ще не було. Але якраз у команді до 21 року ми працювали з таким спеціалістом, як Том Хаддлстон. Він найбільше відомий за виступами в «Тоттенхемі». Також грав за «Дербі», «Вулверхемптон», «Халл». Провів 4 матчі за національну збірну Англії при Фабіо Капелло та Рою Ходжсону. До того ж, він був класним півзахисником, тож для мене це ще більш корисний досвід роботи.
— З вами грають Джек і Тайлер Флетчери — сини відомого півзахисника, технічного директора МЮ Даррена Флетчера. Сам легендарний хавбек приходить на ваші матчі?
— Не те, щоб часто, але буває. Звісно, це всіх нас мотивує, хочеться зіграти якомога краще.
— Національна збірна України в складній ситуації. Як вам наша група та чи є шанс на успіх у Лізі націй?
— Я вірю, що все буде добре. Збірна України за класом може обіграти Грузію та Албанію, хоча з кожним матчем завдання все важчі. На мою думку, підбір гравців у України якісний, це футболісти, яких добре знають в Європі.
— А чи знають у Великобританії того ж Довбика, або ж Циганкова, Малиновського, Судакова із Шапаренком?
— Я вас запевняю, що знають. У Великобританії футбол — це улюблена, культова гра. Всі дивляться огляди зарубіжних чемпіонатів і в курсі, що Довбик став найкращим бомбардиром чемпіонату Іспанії та перейшов у такий відомий клуб Серії А, як Рома. Так само Циганков на слуху. Так само багатьох інших футболістів знають і пам’ятають. Збірна України в останні роки — незмінний учасник чемпіонатів Європи.
— Ми в Україні дуже гордимося тим фактом, що стільки наших легіонерів зараз грають в АПЛ — напевно, найкращій національній клубній лізі світу. А як у самій Англії це сприймається? Зінченко з Арсеналу, Мудрик із Челсі, Забарний із Борнмута, Миколенко із Евертона, навіть молодого Ярмолюка із Брентфорда сприймаються як гідні футболісти чи прилітає трішечки критики?
— Це — футбол: є різні матчі, різні суперники. Більш успішні, менш успішні. Але загалом цих гравців усі знають, це круто — коли гравець приїжджає в АПЛ і може про себе заявити. Я не можу сказати, що хтось із них сприймається з хейтом.
— А вам особисто хто найбільше подобається? За ким стежите?
— Ой, важке питання! Я дуже радий бачити українців в АПЛ і всіх підтримую, коли потрапляю на матчі за їх участі. Напевно, частіше стежу за Мудриком, адже він грає за Челсі, це сильна команда, прямий конкурент МЮ. Мені цікаво стежити за ним, «Мікейла» має багато чудових якостей, і перш за все — швидкість. Так, іноді в нього бувають гарні ігри, іноді — ні. Проте ніхто не має сумнівів, що це дуже талановитий, неординарний гравець.
— Давайте віддамо данину чудовій грі «Футбольний менеджер». Ось у вас бюджет, ось — список гравців. Кого з українців ви б запросили в МЮ прямо зараз?
— У першу клубну команду? Дайте подумати хвильку… Я назву Забарного, тому що Ілля — дуже класний молодий захисник, потужний і з гарним пасом. А новий головний тренер МЮ Аморім, наскільки ми чуємо, буде віддавати перевагу грі в три центрбеки, як у своїй попередній команді. Тож йому Заба пригодиться.
— А ви самі Аморіма на клубній базі вже бачили?
— Аморіма не бачив, адже на той момент мене вже викликали в юнацьку збірну України.
— Ви вже займалися з першою командою МЮ?
— Раніше не раз тренувався з першою клубною командою під керівництвом тен Гаага. Він таку мав практику, що коли багато травмованих, то запрошував гравців із юнацького складу. Мені не раз випадала така честь.
— А в часи ван Ністельроя?
— Ні, не доводилося. Та й був він недовго. Але я буду працювати, доводити свій рівень. Звісно, сподіваюся попрацювати з першою клубною командою, та й пограти за неї.
— Намагаюся розібрати зі статистикою ваших виступів. Передивившись цифри кількох статистичних платформ, заплутався: ви за сезон граєте таку ж кількість матчів, як дорослі футболісти! Як так?
— Загалом наша команда бере участь у семи турнірах — якщо коротко, це ліги від U-18 до U-21, як на загальнобританському рівні, так і на місцевому. Дійсно, ігрової практики вистачає — і це супер! Я дуже задоволений, мені цікаво.
— Як вам дається перехід між цими командами? Це ж, можливо, цілком нові одноклубники, нові тактичні вимоги…
— О, ні! Команди в МЮ грають за спільною тактичною формацією, та й хлопців усіх, так чи інакше, я знаю. Тому переходи між командами відбуваються дуже плавно, я б навіть міг сказати, що в моїй віковій категорії цей розподіл більше умовний, ми по суті одна команда.
— Ми всі знаємо українських легіонерів АПЛ. Це вже досить гучні імена. А як щодо юних футболістів українського походження? Ви зустрічали ще таких?
— Так, зустрічав. От буквально кілька тижнів тому ми грали проти Сандерленду, і там грав такий технічний, швидкий хлопець — Тимур Тутеров. Ми познайомилися, поспілкувалися. Було дуже приємно.
— Ще в Челсі займається молодший брат Макса Кілмена, а Іван Струк був у академії «синіх», а потім опинився в Сандерленді.
— Так, є українці — і мені приємно їх зустрічати, коли видається така можливість.
— Один із них — Крістіан Шевченко. От уже хто точно може вам допомогти з адаптацією та підтримати бесіду чистою англійською! Проти нього доводилося зіграти?
— От, як не дивно, ще ні! Чомусь так виходило, що з Уотфордом я не перетинався і проти Крістіана на поле не виходив. Але ми знайомі, подружилися, ще давно додали один одного в Інстаграмі. Безперечно, для мене Крістіан — велика перевага та бонус, що він є в збірній. Він справді чудово говорить англійською, допомагає мені з адаптацією.
Крістіан — nice guy! (чудовий хлопець, — англ.). Він для мене зараз — мій чудовий друг і сусід по кімнаті в збірній України.
— Ви — дебютант збірної України. Було щось нове, до чого вам довелося звикати? Особливо в футбольному плані…
— Є речі, до яких я звикаю чи навчаюся. Проте в цілому мене прийняли чудово, і заслуга таких привітних хлопців, як Крістіан, в цьому дуже велика. Загалом, я стараюся стати своїм у команді й звикаю. Проте в футбольному плані все на високому рівні й нема такого, що я сприймав би з нерозумінням.
— Ваш новий старший тренер у юнацькій збірній України — Дмитро Михайленко — сам колись був добротним центральним півзахисником міжнародного рівня: грав за Дніпро, Динамо та національну команду, отримав досвід легіонера. Ви мали з ним бесіду?
— Звичайно! Ще коли йшла мова про мою натуралізацію, Дмитро Михайленко був одним із тих, з ким я спілкувався особисто. Я дуже вдячний йому за слова підтримки та завірення, що я потрібен збірній. Це для мене багато означає й дуже суттєво вплинуло на мій вибір.
— Якісь специфічні поради Дмитро Станіславович давав?
— Кожне заняття з тренером, кожен розбір суперника чи передматчеві настанови — це та корисна інформація, яка потрібна нам, збірникам. Я за тиждень побачив і почув ще не так багато, але мені дуже цікаво працювати і я хочу стати своїм у збірній.
— У вас якісні конкуренти: Цуканов із «Шахтаря», та й про Леня з Фортуни говорять із великою повагою щодо його спортивних перспектив. Відчули вже цей рівень конкуренції?
— Як я й говорив раніше, я — новачок. Мені в принципі треба постійно доводити мій рівень і показувати себе. Хлопці підібралися сильні, по всіх видно, що в них є хороша школа та вони багато що вміють у футболі.
— Чому ж тоді програли Казахстану?
— Таке трапляється в футболі. Хто дивився матч, погодиться зі мною — збірна України чинила великий тиск і грала до останнього.
— Ви за сім хвилин на полі плюс компенсований час встигли торкнутися м’яча, відчути стиль збірної?
— Встиг, звичайно, проте насправді все ще попереду. Я нічого ще не встиг показати й дивлюся з інтересом на наступних наших суперників.
— Турнірне положення складне. Чого чекаєте від матчів проти Словенії та Нідерландів? І, головне, чого чекати вболівальникам?
— Прошу фанів підтримати збірну, дивитися наші матчі, переживати за нас. Нам треба виграти наступні два матчі та взяти шість очок, це очевидно. І ми зробимо все, щоб збірна отримала свій шанс кваліфікуватися.
Артур Валерко
