Військова контррозвідка Служби безпеки України затримала у Хмельницькому російського агента, який наводив ракетно-дронові удари по об’єктах військової та критичної інфраструктури у західному регіоні України. Виконавцем завдань болотних спецслужб виявився 31-річний мешканець Хмельницького, який потрапив у поле зору росіян у телеграмканалах із пошуку швидкого заробітку. Два куратори ФСБ ставили зрадникові різні завдання: один куратор вимагав передати ворогу геолокації аеродромів ЗСУ, інший – координати електропідстанцій, які планували знищити для знеструмлення регіону.
Наче нічого особливого, таких випадків, на жаль, доволі багато за роки повномасштабного вторгнення, утім тут є один факт, який змушує власне цю подію назвати екстраординарною. Можливо, хтось не надавав би цьому фактові надзвичайного значення, мене ж це вразило майже до нестями, бо ніколи не міг собі такого уявити за жодних обставин.
Виявляється, що на скріншотах переписки зрадника з російськими кураторами, які можна подивитися у телеграмканалі Андрія Цаплієнка, він з обома спілкується українською мовою. Якби про це просто хтось розповів без реальних доказів, то повірити у таке – це все одно, що повірити у те, як писав Іван Франко, що існує «печений лід», тобто повірити у неможливе.
Микола Куліш колись зауважив, що справжня Україна відбудеться лише тоді, коли повії у Катеринославі пропонуватимуть себе українською мовою. Чи це взагалі колись станеться у Дніпрі, невідомо, хоча помріяти про це не завадить, адже Микола Куліш мріяв. Ця ж повія чоловічого роду з Хмельницького пропонувала себе і, головно, спілкувалася з катами України українською мовою. Дивина неймовірна! Запитаймо себе, а чи взагалі бувають україномовні зрадники України?
Ми бачимо безліч прикладів того, як російськомовні громадяни України стають справжніми українськими патріотами, вчать українську мову, хоча для деяких це дається ой як нелегко. Для прикладу: чудова людина – блогер, військовослужбовець, ветеран АТО, який без вагань пішов далі захищати Україну після повномасштабного вторгнення – Олексій Петров, як неймовірно важко для нього було говорити українською. Чесно кажучи, не думав, що він колись заговорить українською, та все ж заговорив, з помилками, дещо плутається, утім говорить, якісний прорив в освоєнні української в нього стався, і це найголовніше. Таких прикладів море, коли росіяни чи російськомовні, фактично зрадивши своє кацапське єство, стають українськими патріотами. Але чи існують зворотні приклади, коли етнічні українці, і що найголовніше – україномовні українці за гроші чи з переконань стають на бік Росії?
Приклад із цим зрадником хмельничанином змусив поритися у закамарках пам’яті, аби згадати якісь реальні приклади такого, здається, неможливого явища. Звісно, що про представників антиукраїнських партій, навіть якщо вони етнічні українці, тут мови бути не може, бо серед них практично немає україномовних, тобто тих, хто користується українською в побуті, в родині, у спілкуванні з друзями і т. д. Про усіх цих шуфричів і бойків, які про людське око можуть щось видушити зі себе українською, а тим більше про всяких льовочкіних, дубінських чи бужанських дарма й згадувати.
А от щодо україномовних українців, то хронологічно перше, що згадується – це сумнозвісний Роман Козак із часів Помаранчевої революції («пане Ющенко, ваша дружина американка»). Тут ступінь зради ще не занадто високий, хоча свідомо чи несвідомо робота на Кремль тут явно простежується.
Ще один Козак – Тарас, який походить зі Сокільників з-під Львова, проросійський політик і медіамагнат, опезежопник, друг Медведчука. Послужний список роботи на Кремль тут доволі широкий, вочевидь нині перебуває в Росії.
І до слова, ще один Козак, нині не україномовний і навіть не громадянин України, утім етнічний українець уродженець Кіровоградщини Дмітрій Козак – особистий друг Путіна, українофоб, якому, однак, у зв’язку з нещодавнім звільненням за власним бажанням із посади заступника керівника Адміністрації Президента РФ приписують начебто умовляння Путіна не починати війну проти України, хоча його висловлювання завше мали зовсім протилежний характер. Щось із тими Козаками, чи то путінськими «казачькамі» ціла біда.
Далі з пам’яті виринають Ґандзя Герман-Стеців і Тарасик Чорновіл.
Перша – явний приклад класичного хруня жіночого роду, яка, вочевидь, загалом продалася за гроші, хоча Ганна Герман деколи зізнавалася у своїй любові «к вілікай рускай літіратурє», а можливо й має якісь щирі симпатії до болотного народу і його антикультури, що ж такі перверзії деколи трапляються.
Що ж до Тараса Чорновола, то його заява про «важкий тупий предмет», яким начебто вразили його шефа Януковича, а він тоді очолював його виборчий штаб, став мемом, який неодмінно увійде в аннали української історії. Далі Тарас Чорновіл розповідав про те, що «бабця, яка стоїть на Майдані, отримує за день стільки грошей, які дорівнюють її місячній пенсії», та інші несусвітні бздури. Після втечі Януковича Тарас наче розкаявся, декілька разів повторюючи, що «від цього бруду я не відмиюся до кінця життя». Вірити чи не вірити цьому – вибір кожного.
Особливий випадок – Володимир Олійник. Чому особливий, бо це рідкісний екземпляр уродженця Черкащини, а не скажімо, Галичини чи Волині, який насправді є україномовним українцем, бо орфоепію українофона приховати дуже важко. Тим більше прикро і ганебно, що він утік з України разом із компанією Януковича, Азарова, Віталія Захарченка, Арбузова і входить у Росії до україножерського так званого «Комітету порятунку України».
Руслан Коцаба – уродженець Івано-Франківська, класична галицька орфоепія якого і жахлива російська вимова не залишають жодних сумнівів у тому, що це класичний українець-галичанин-українофон. Навіжений до нестями україножер, антиукраїнський запал якого може сперечатися навіть з висловлюваннями сумнозвісного Анатолія Шарія (цей, можливо, етнічний українець, але не україномовний, тому під нашу класифікацію не підпадає), змушує лише здогадуватися, як сталося таке кардинальне направду диявольське перетворення цього колись активного учасника Революції на граніті, Помаранчевої революції на класика кремлівської пропаганди.
Ігор Шурма – типовий галицький хрунь, на підтвердження чого українські активісти облили його у Львові свинячою кров’ю. Друг Медведчука, Добкіна і Кернеса. Все його політичне життя – безперевні антиукраїнські заяви і діяння, хоча ця його діяльність, вочевидь, на межі відвертого зрадництва України, якої він віртуозно ніколи не перетинав, бо про якісь кримінальні справи проти нього, пов’язані власне з колабораціонізмом чи з чимось подібним поки що не чути.
Ярослава Сухого – уродженця Тернопільщини, скоріше можна назвати хрунем-light, це типовий регіонал, антимайданівець, хоча начебто червоних ліній зрадництва, як і Шурма, не перетинав. Утім він розчинився десь у всесвіті 2015 року, тобто зник з кінцями з поля зору, бо перебуває у всеукраїнському розшуку за підозрою у вчиненні злочину.
Більше щось ніхто з цієї компанії не спадав мені на думку, тому коли я побачив у Ютубі свіже відео з назвою «Львів’яни, що зрадили Львів і Україну і обрали Росію», яке має доволі багато переглядів, зажевріла надія виявити ще якихось екземплярів українського хруньства, утім надія виявилася марною, бо до українства і україномовності ці екземпляри мають дуже далекий стосунок. Це виявилися львів’яни: Михайло Фрідман, Юрій Башмет, Григорій Явлінський, Леонід Ярмольник, Юрій Варум. Тому якщо хтось згадає ще приклади зрадництва на користь Росії україномовних українців, напишіть у коментарях.
Як висновок, мізерна кількість українських хрунів доводить майже повну несумісність такого явища, як україномовний українець і зрада України, і ключовий момент тут власне україномовність, тому стає зрозумілим, наскільки плекання української мови у наших громадянах, які й досі спілкуються російською, а особливо у молоді, є неймовірно важливим завданням для майбутнього України.
