Нещодавній напівтаємний з’їзд російської опозиції у Львові, а точніше у Винниках, і словесний двобій Віталія Портникова з Юлією Латиніною, де остання виявилася просто «дівчинкою для биття», трохи підживили сакраментальне, але нині вже банальне і заїжджене питання про те, чи існують «харошиє рускіє», окрім легіону «Свобода Росії», Російського добровольчого корпусу і «Сибірського батальйону»?
Одна з найтолерантніших націй у світі українці віднедавна стали виявляти ознаки ксенофобії у стосунку до своїх північно-східних сусідів, і це не дивує, бо ці сусіди під орудою свого знавіснілого маніяка Путіна з якогось дива вирішили знищити Україну і всіх тих українців, які не згодні бути їхніми рабами. Назви росіян «орки», «чмоні», «русня» та інші більш різкі терміни стали такими звичними в інформаційному просторі України, що навіть Нацрада з питань телебачення і радіомовлення якось дуже галантно і несміливо порадила не «дегуманізувати» росіян, хоча поки що не чути, аби хтось до цієї поради почав прислухатися.
Загалом ксенофобія як явище тотальної ненависті до будь-якої расової, етнічної, мовної чи соціальної групи не личить цивілізованим європейцям, якими безперечно є українці. Тому будемо розмірковувати таким чином: якщо хтось переконує, що якась нація є повністю поганою, то це звісно ксенофобія, а якщо ми говоритимемо лише про якусь частину якоїсь нації, як погану, то таким чином уникнемо звинувачень у ксенофобії.
Ну, наприклад, не будемо стверджувати, що всі росіяни погані. Не всі вони погані, погана з них лише деяка частина. Не всі вони вбивці, алкаші, наркомани, моральні покидьки, імперські раби, а, скажімо, лише 99,999% з них. Решта 0,001% – просто чудові люди: краплі в рот не беруть, нікого не чіпають, полонених не катують, своїм жертвам не завдають сотні ножових поранень, мертві тіла своїх жертв не ґвалтують, потім ці тіла не розчленовують, не їдять і не спалюють, ну і так далі. Тобто якщо ми кажемо, що 100% з них погані покидьки, то це ксенофобія, а якщо стверджуємо, що лишень 99,999% – то це ніяка не ксенофобія, бо ще залишається деяка частина «хароших рускіх».
За данини Іллі Пономарьова, сучасне ядро російського спротиву режиму Путіна на фронті і в тилу, тобто ті, хто зі зброєю в руках воює проти рашистів у складі формувань ЗСУ або на території РФ здійснює диверсії на залізницях, підпалює релейні шафи, військкомати, літаки на авіабазах і т. п., складає близько 10 тисяч осіб, тобто 0,007% від усього населення Росії, це вже цифри не містичні, а реальні, тому решти покидьків залишається 99,993%.
Висновок – не всі росіяни погані, і жодної ксенофобії до них ми не проповідуємо. Але sapienti залишається лише sat, і нічого додавати вже не треба. Це перший спосіб уникнути звинувачення у ксенофобії – математичний.
Існує і другий спосіб уникнути ксенофобії, назвемо його, наприклад, «дзеркальний». Він звучатиме приблизно так: усі знають, що більшість людства – 7 мільярдів – це чудові, розумні, моральні, діяльні, креативні люди, а решта 1 мільярд, який жартома чомусь назвали «золотим» – це жахлива проблема для планети Земля, бо в цьому одному мільярді кореняться усі біди нашої планети. Незаперечна істина є у тому, що Глобальний Південь, тобто ці хороші 7 мільярдів, створили геть усе, чим пишається людство. З лав Глобального Півдня, з Африки, Азії, джунглів Амазонки походять усі лавреати Нобелівської премії, це Глобальний Південь породив усіх геніальних людей світу: Бетховена, Баха, Моцарта, Данте, Шиллера, Ейнштейна, Кюрі, це вони створили всю світову науку, культуру, мистецтво, духовність, та навіть і усі елементарні вигоди цивілізації – від унітаза до мобільного телефона,
А решта цих ледачих покидьків, які є представниками Грьоба(ль)ної Півночі, споконвіку живуть у своїх рідних європах, північних америках, австраліях і т. д., тільки й сидять під пальмою і чекають, поки їм банан впаде до писка, або від неробства напившись бояришніка, топляться в лайні у своїх дерев’яних туалетах з величезною літерою Z на гнилих дверях. На них пішли сотні й сотні мільярдів доларів трударів Глобального Півдня, а вони сидять у своїх таборах для біженців, отримують допомогу і не хочуть працювати. Наприклад, в Ізраїлі у кібуцах палестинців усе цвіте і пахне, там все чисто, прибрано, доглянуто, заможність аж сяє, а у цих нездар ізраїльтян – бруд, срач, розруха, хвороби, злиденність. Вони кажуть, що хочуть мати свою ізраїльську державу, але це брехня, у своїй державі треба працювати, але краще на шару отримувати гуманітарну допомогу від Глобального Півдня і нічого не робити.
У США за останні декілька років з держбюджету пішло 70 мільярдів доларів лише на облаштування культурних центрів для цього нещасного білошкірого населення, яке складає всього 13% від усіх американців, так ось у цих центрах все розвалено, розбито, розкрадено. На жаль, культури, праці й моральності прищепити цим ледарям не вдалося, злочинність серед цього населення в рази більша, аніж в середньому в країні. От таким чином Грьоба(ль)на Північ є вкрай небезпечною проблемою світу, яка може призвести до жахливих наслідків…
Якщо вищенаведений сарказм можна розцінювати, як перебільшення, або як типову російську пропаганду, яка все перекручує навпаки, то існують цілком реальні речі, від яких справді волосся стає дибки на голові. Це останнім часом дуже модна в лівих колах політична тенденція, яку назвали woke-culture, і сутність якої полягає у тому, що країни Заходу, і передовсім США несуть на собі віковічне тавро провини перед пригніченими і поневоленими масами Глобального Півдня, і ця ідеологія активно проповідується американській молоді з університетських кафедр. В тренді цієї культури кожен кат-садист ХАМАСу – прогресивна особа, яка «має повне право на будь-яке насильство над багатовіковими гнобителями».
Звісно, не існує рівності ані серед країн, ані серед окремих людей, бо «у кожного своя доля і свій шлях широкий», і зрозуміло, який шлях куди веде. Насправді колишні метрополії страждають на комплекс провини перед колишніми колоніями, і кожна, відповідно до свого достатку, свідомо чи несвідомо розчиняє свої гостинні двері перед колишніми пригніченими, потайки плекаючи рожеву мрію – і давню провину загладити, і таку потрібну робочу силу отримати, та ще й заодно і асимілювати та повноцінно інтегрувати новоприбульців у свої суспільства.
Утім ця мрія загалом так і залишається мрією: прибульці асимілюватися, особливо ментально і культурно, жодним чином не бажають. Працівники з них теж такі собі, кваліфікація низька, для них стає простіше сидіти на дотаціях і допомогах, нічому не навчаючись, і не прагнучи до розвитку. Невміння і небажання вибудовувати для себе нормальне життя, неуспіх і неконкурентоспроможність шукають інших шляхів для виживання і знаходять їх – це велике потомство, характерне для культури цих азійських чи африканських народів. Допомога на дітей у сучасній країні достатку дозволяє їм безбідно існувати і у вус собі не дути.
Утім неробство не терпить порожнечі: наркотики, організована злочинність дуже притаманні цим шарам населення. Дослідження, наприклад, у країнах Скандинавії виявляють, що діти цих мігрантів, народжені вже у новій батьківщині, утричі більше схильні до асоціальної, злочинної поведінки, а загалом 10% іммігрантів цих країн забезпечують половину усієї злочинності. У США ці цифри ще більше лякають. Звісно, що не всі іммігранти з Глобального Півдня, не всі їхні діти сидять склавши руки, якась невелика їхня частина намагається працювати, вчитися, соціалізуватися й інтегруватися, але ж основана маса, на жаль, ні.
Автохтони багатих розвинутих демократичних країн уже б’ють на сполох через те, що в них на очах народжується іммігрантський люмпен-пролетаріат, який рано чи пізно може просто поховати ці країни-доброзичливці. З такої ситуації користають ультраліві і ультраправі: перші волають про «несправедливість» і «пригноблення» у новій батьківщині невинних чудових біженців, які так натерпілися в своїх неблагополучних країнах, другі намагаються навіжено кричати про фатальну екзистенційну небезпеку від цих прибульців і необхідність будь-яким чином їх позбутися.
Московія спритно використовує для своїх інтересів і перших, і других. Будучи фактично новим лідером бідного світу, вона з допомогою ультраправих елементів хоче застосувати своїх ставлеників-мігрантів як таран, який має пробити і зрештою розвалити потужну стіну євроатлантичної цивілізації. Міні-прообраз цих домагань ми спостерігаємо на кордоні Білорусі і Польщі. Питання – хто кого – сім мільярдів проти одного – вирішується на наших очах, а найцікавіше, що Україна бореться в перших рядах цього одного мільярда.
