За інформацією: Суспільне Черкаси.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
"Усім місцевим ми пропонували евакуацію, всім приносили їжу, хто що просив. Коли ми вийшли з Бахмута, то спостерігали по аеророзвідці, як місцеві цілою шеренгою виходять з міста з росіянами. Ми втратили дар мови".
Віктор Богоявленський з Умані добровільно став до лав ЗСУ під час повномасштабного вторгнення. Брав участь у боях у Бахмуті, а також виходив з оточення у селищі Нью-Йорк. Під час останнього бойового завдання отримав поранення та втратив обидві ноги.
Нині Віктор повернувся із Сіднею, де йому робили остеоінтеграцію — протезування за новітнім методом, що дозволяє проопервованому пацієнту уже на другий день стати на ноги.
Пане Вікторе, розкажіть, будь ласка, чим ви займалися до 24 лютого 2022 року і чому вирішили мобілізуватися добровільно?
Це така цікава історія. У мене власна кузня. Я займався металевими конструкціями, виробництвом ексклюзивних меблів. Працював з металом з 14 років. Коли почалась війна, я не мобілізувався, бо в мене був лежачий дід. Я з бабусею доглядав за ним, але він помер. Після похорону я розглядав варіанти, куди піти, як хлопцям допомогти. Робив бронеплити військовим, кував ножі.
До мене якось прийшов чоловік у формі і каже: "Я хочу здоровий ніж, щоб він в лісі рубав каміння, щоб він з одного маху зносив столітні дерева, і взагалі гравіювання дракона, покритий ядом кобри". Я спитав для чого йому такий ніж, а він сказав, щоб орків різати. І каже: "гроші не проблема, ти головне роби і менше питань став". На що я сказав, що роблю хлопцям звичайні ножі, щоб можна було ними працювати, наприклад, банку тушкованки відкрити.
Тоді він каже, що пішов мене захищати, а я тут строю з себе не зрозуміло що. Я вигнав його з кузні й поставив собі за мету — потрапити на схід. Так воно і сталося, мені зателефонував один з моїх друзів і спитав чи хочу я воювати. Я сказав, що хочу. А він каже: "ну тоді сьогодні о 12 треба бути в Києві". А я в Умані жив. Ще й був поза містом, тому взяв мотоцикл і поїхав в Умань. Там зустрів ще одного знайомого, який також служить, а він з відпустки їхав у Київ. Я зібрав речі і поїхав з ним, вже о 12 годині проходив ВЛК. А через тиждень ми поїхали на Донбас. 11 червня 2022 року я вже був під Лисичанськом, а 17 червня ми вже виконували бойові задачі.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Ким служили?
Спочатку я був помічником гранатометника, потім гранатометником вже на Харківській кампанії. Опісля я став кулеметником. Мав справу з усіма видами кулеметів, які були доступні у нашому війську.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Який мали позивний?
Кузнєц, але я не вибирав свій позивний. Мені сказали: вибери позивний. А я думав, що мені його мають дати. Коли я отримав військовий квиток, мене оформляли у частину і кажу: я думав, мені якусь "клічку" мають дати, і це буде моїм позивним. А хлопці, які мене якраз покликали, кажуть: в сенсі який позивний, ти ж кузнєц. Вони російськомовні, тому так і прикріпилось — Кузнєц.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Перші дні на фронті, як тільки доєдналися до війська, як там було?
Палав увесь горизонт. Ми стояли під НПЗ. Літали літаки, їздили САУшки, їздили танки, ми були танковим десантом, і прикривали танки від ДРГ. Постійно виходили люди з НПЗ, і ти не знав, чи свої, чи чужі. Або ти, або твої побратими виходили на зустріч до цих людей, і просто починали їх класти лицем на землю, перевіряючи, чи це свої, чи це чужі, на свій страх і ризик.
За день поле навколо посадки могло просто стати решетом. Хлопці підіймають мавік в один день і поле навколо тебе ціленьке, а на наступний день підіймають мавік з цієї ж ділянки і поле навколо тебе повністю затикано кратерами від вибухів. Тоді ніхто не цілився, тоді не було коригування фактично ніякого, бо є квадрати, які треба накрити і їх накривали. І це було в обидві сторони.
Ти вночі прокидаєшся, просто виходиш з бліндажа, і там спалахи навколо кожну секунду. Спалахи від вибухів.
Перші спогади: як вибухає техніка, як перевертають Хаммери вибухами, як мертвих побратимів вантажать в бусик і як мішки з картоплею вивозять. Тоді все було дуже хаотично. Трошки нагадувало якийсь хаос. Але тоді війна була війною, зараз все дуже змінилося. І кожен місяць, кожен день все міняється.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Розкажіть про свій перший бій, що відчували під час нього та після?
Перші бої відбулися, коли на нас вийшли, так звані, ДРГшники. І у нас просто була така одностороння перестрілка. Вони вийшли, а позаду нас танк стоїть. Ми почали стріляти по них, а вони по нас. І танк просто лупанув туди і розкидав їх. Один постріл танка і бій закінчився. Трупів було прям маса, але зараз історія не змінилась.
Я танків взагалі боюсь, у мене "алергія" на танкові постріли. І це сталося з часом, коли я зрозумів наскільки це руйнівна сила. І коли біля тебе просто гатить танк — все навколо підіймається від вибуху. Дрижить.
Віктор Богоявленський з побратимом. Архів Віктора
Що запам'яталося із боїв на Донеччині?
Я проходив Куп'янськ, Бахмут, Нью-Йорк та Макіївку. Пройшов весь Донбас. Харківську кампанію пройшов всю. Але на Харківщині ми не брали участь у сильних боях.
У Бахмуті було цікаво. Там було сафарі: бігав від дому до дому і бачив, як перебігають росіяни навколо. Була ситуація: перебігав від квартири до квартири і просто взяв РПГ, лупанув з нього у кацапів і там полетіли кінцівки. Перебіг до іншої квартири, з іншого вікна почав стріляти з кулемета. Потім, коли ми відбилися і вийшли з будинку, по нас почав працював снайпер. Ми заховались, перебігли до інших будівель. І думаємо, як з цим снайпером боротись, як його знайти. Ми ж ніяк його не вичислимо у будинку. І вирішили знести будинок разом зі снайпером. Там було неймовірно. У Бахмуті мені подобалось воювати.
Після Бахмуту був Часів Яр. Там ми потроху почали уже боротись із дронами. І потім почалася війна дронів. Це почалася вже інша війна.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Що змінилось із появою дронів?
За кілька кілометрів від лінії зіткнення було більш безпечно, навіть ходити. Особливо логістика була безпечніша. Тобто ти можеш машиною за кілька кілометрів від лінії зіткнення спокійно заїхати, навіть на лінію зіткнення. Так, був ризик того, що тебе можуть шарахнути птуромПротитанкова керована ракета, але їх не настільки багато, як дронів. І вони не так далеко летять. Птур летить на шість-сім кілометрів, до десяти, залежно від типу ракети і типу установки, а дрон летить на 20. Це велика різниця. Коли ти переживаєш за свою безпеку за 20 кілометрів від лінії зіткнення, це дуже напружує і заважає логістиці. А логістика – це все. Якщо ти контролюєш шляхи свого противника — ти контролюєш його позицію і його в цілому.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Ви потрапили в оточення у селищі Нью-Йорк. Розкажіть, будь ласка, як ви виходили?
Це не було чимось героїчним. Нас була мала група, я там виконував піхотні задачі. Відтак я пройшов усю лінію зіткнення ногами. Інколи сам, а напарник прикривав, бо може зайти ДРГ. Він мав спостерігати за тим, щоб хлопців, як кошенят, не передушили в бліндажі. Я своєю чергою перевіряв, чи у нас прикриті тили. Я зайшов на нуль, саме на лінію зіткнення, щоб зрозуміти, чи хлопці взагалі готові відбити хоча б один штурм, чи є у них чим, який у них стан моральний, які у них вогневі позиції. І коли розумів, що починає замикатись коло, ми з хлопцями вискочили з оточення і заїхали на інший рубіж, в якому працювали ще кілька тижнів, поки нас не зняли з того напрямку.
Чи були у вас випадки, коли доводилось зустрічатись із росіянами віч-на-віч?
Були зіткнення на Білогорівці, у Бахмуті, у Макіївці. Коли росіяни у бою кричали "здавайтесь", я відповідав зброєю. Коли вони мені кричали, я просто відповідав коротко і ясно. Я раніше спілкувався російською мовою. Зараз — українською. Особливо це важливо на лінії зіткнення. Там, де ти приходиш до хлопців, які тебе не чекають, щоб познайомитися, дізнатися, як у них ситуація. Ти підходиш до їхньої СПешки, і маєш хоча б трохи викликати у них довіру, що ти не кацап. І спілкуєшся українською мовою, щоб не асоціюватися з тими.
Віктор Богоявленський. Архів Віктора
Розкажіть про місцевих жителів фронтових міст?
Після Бахмута, чесно кажучи, до більшості місцевих ставлюсь з великою недовірою. У нас була ситуація, коли ми у квартирі відстрілюємося від росіян і розуміємо, що нам треба міняти позицію, бо вони (ред. – росіяни) перемістились. Вибігаємо, вибиваємо двері в іншу квартиру, забігаємо всередину, починаємо відстрілюватись з іншого вікна, а потім до нас звертається жіночий старий голос: "Хлопчики, може вам кави зробити?". Ми просто у ступор впали.
Усім місцевим ми пропонували евакуацію, всім приносили їжу, хто що просив. Коли ми вийшли з Бахмута, то спостерігали по аеророзвідці, як місцеві цілою шеренгою виходять з міста з росіянами. Ми втратили дар мови. Ми могли їх евакуювати, ми для них ризикували життям, щоб поїсти принести, а вони спокійно виходили з кацапами. Росіяни вивели їх з міста, евакуювали.
Але іноді були кумедні ситуації. Іде обстріл, ми перебігаємо від будинку до будинку, у нас на одному із флангів штурм, ми біжимо на підсилення, а тут біля одного з будинків дід вигулює собаку. Міни вибухають, все навколо руйнується, будинок, грубо кажучи, поперед нас обвалився, а дід вигулює собаку.
Чи були у вас у підрозділі традиції та звичаї? Що найбільше запам'яталось?
Один зі звичаїв, це, якщо у тебе підрозділі з кимось якісь суперечки є, то просто береш рукавиці боксерські. І ви йдете у спортзал вирішувати це. В цілому, одна з традицій, це що ми вранці після того, як зробимо зарядку, — біжимо на каву. У нас є одна кав'ярня, в якій нас всіх знають, яка нам прийшла до душі. Ми в цю кав'ярню — кожен день після пробіжки. Ще у нас весела традиція: кожен раз, як у когось день народження, ми купляємо кілька тортів і вони летять в обличчя імениннику в дуже неочікуваний час. Навіть могли розбудити іменинника тортом в обличчя.
Який момент на фронті був для вас найважчим і чому?
Для мене, напевно, найважчим був момент на Білогорівці. Це була зима 2023 року. І тоді ми стояли інколи по 18 годин на спостережних пунктах. Постійно у нас були штурми, кожну ніч, весь час просто, один за іншим. Вішали люстри, це освітлювальні ракети, які запускались в небо. А коли не запускали, то дивилися у тепловізори. Бо це говорить про те, що до тебе хтось намагається підкрастись. І так воно й було, росіяни четвірками наосліп, тримаючи за плече один одного намагались підійти на кут спостережного пункту. Саме під кутом постійно заходили або по самій посадці намагались пройти. І починалися перестрілки, бої. І кожну ніч ти на осліп маєш спостерігати це все. Дуже важко, коли мало тепловізорів у нас було.
Дуже важко, коли ти попросту замерзаєш у лід. Фактично. Тебе припорошує снігом, а потім дощ, який замерзає на тобі. Ти покриваєшся інеєм, по 18 годин стоїш. Майже не п'єш, бо вся вода замерзла. Майже не їси, бо просто кусок у горло не лізе. У ті моменти ми думали, що ми не повернемось. Постійно по нас щось летіло. І я там залишив трьох хлопців з мого відділення. Там дуже важка ситуація була для нас. І ми всі там попрощалися з життям кілька разів.
Це дуже тягуче відчуття, коли ти прощаєшся з життям. Після того, як ти пережив це, для тебе, в принципі, будь-яка проблема, це такі дрібниці.
Як ви отримали поранення?
Я мав зайти на позиції, завести хлопців, які мали копати нові позиції, нас тільки зняли з Нью-Йорку. Ми на нову ділянку вийшли, на дві години фактично, у нас було дві години на дорозвідку. Транспорт приїхав і за дві години мав приїхати новий, щоб забрати нас. Ми ці дві години швидко пробіглися по всіх ділянках, де можна зробити нові позиції, де ще не стоять хлопці. Потім ми заводили піхоту, їхали на пікапі — нас зустрів мінометний обстріл. Ну, зазвичай, у таких ситуаціях ми розвертаємось і намагаємось виїхати, але тут був не варіант. Ми вивантажуємось, я не зорієнтувався одразу, де ми зупинились, я на той момент намагався привести у почуття, так сказати, одного з тих, хто їхав зі мною на кузові.
Ми вивантажились, і я кажу: "хлопці, всі кинули свої лахи, і бігом в зеленку залягли, це мінометний обстріл, будете стояти — помрете". Ну, так і вийшло. По факту, всі вижили тільки через те, що лежали. Але є один нюанс. Я ліг вище всіх, для того, щоб контролювати, що дійсно хлопці розосередились, щоб потім розуміти, де їх шукати після обстрілу. Я ліг вище всіх, мабуть, мене дуже гарно було видно, тому прилетіло мені прямо у ноги, що зробило з них серпантин. Я вижив. Хлопці отримали там пару подряпин і змогли далі працювати. Але вони мене врятували, викликали назад машину, яка вже виїжджала. А мій напарник на машині не побоявся заїхати назад і мене винесли.
Було смішно, коли в госпіталі ріжуть мій кітель, я кажу: тільки не кітель. А потім убакс, а я кажу: тільки не убакс. І я просто такий розумію, що, ну, а що ще сказати? Кажу: ну, хоч штани цілими лишіть. І в госпіталі лікарі навіть сміялись зі мною з цього.
Віктор Богоявленський на реабілітації. Архів Віктора
Розкажіть про своє протезування у Сіднеї.
Я знаю протезованих хлопців і знаю, які незручності виникають з цими панчохами і запріванням. Щобільше, мені дуже не подобається формат того, що я не відчуватиму свої кінцівки, не відчуватиму протеза. Коли мій друг, американець, з яким я разом служив, дізнався, що мені відірвало ноги — приїхав і хотів мені допомогти — запропонував протезування саме остеоінтеграції. І так вийшло, що його брат також остеоінтегрований. Але він каже, що остеоінтеграція йому просто повернула кінцівку.
Мені дуже сподобався цей варіант. Я загорівся ідеєю тим, що я стану першим в Україні, хто найшвидше стане на ноги. Тобто остеоінтеграція дозволить мені відчувати свої протези, як продовження своєї ноги і не буде запрівання. А ще мій гарний настрій всім допомагає вірити, що все вийде, знаю це на сто відсотків.
Віктор Богоявленський на реабілітації. Архів Віктора
Віктор Богоявленський на реабілітації. Архів Віктора
Віктор Богоявленський на реабілітації. Архів Віктора
Ви плануєте повернутися до війська?
У нас доволі творчий підрозділ. Кожен з наших хлопців якось намагається повпливати на технічний розвиток війни, можливо не технічний, а в плані організації, організованості. Впливати на результативність, на хід війни з нашого боку. І тому кожен з нас має якісь свої проєкти. У вільний час ми їх намагаємось реалізувати: якісь нові боєприпаси, якісь нові системи. У мене є свої проєкти, які я б дуже хотів закінчити. А ще на фронті залишилось багато роботи. Навіть без піхотних задач, а, наприклад, з кимось співпрацювати, налагодити взаємодію. Цим мало хто займається. І я розумію це, тому і хочу повернутися. У мене також є проєкти, які я хотів би реалізувати в цивільному житті. Але я думаю, що зможу робити це паралельно.
Віктор Богоявленський на реабілітації. Архів Віктора
Яку ви маєте мрію по закінченню війни?
Взагалі колись дуже хотів створити художній осередок митців, які будуть під одним дахом робити різні проєкти, тобто ковалі, гончарі, столярі, художники тощо, які створюватимуть ексклюзивні проєкти, відроджувати нашу культуру, наші традиції, які показуватимуть людям, як це важливо. Хочу з хлопцями-ветеранами викупити невеличке село, щоб кожен там придбав собі домівку. Там хтось буде виробляти молоко, у когось буде теплиця, хтось буде займатися деревиною, хтось буде займатися рибою. Щоб ми зробили такий собі невеличкий хутір, який буде жити шляхом самого себе. І при цьому, щоб ми могли приймати туристів. Щоб він був доволі колоритний і мальовничий. Знову ж митці, знову ж традиції, знову ж все це оформлення буде потребувати творчих людей. У мене тут достатньо однодумців. Сподіваюся, що ми виграємо війну спочатку. Тому я хочу повернутися до війська, щоб моя мрія була здійснена. Я не хочу, щоб до моєї мрії дотягнулись росіяни.
