В 2023 році День батька в Україні святкують 18 червня. Наші батьки – найближчі до нас люди в усьому світі. Тато і мама – найперші слова, які в більшості ми вимовляємо, коли вчимося розмовляти. Ми намагаємося їх порівнювати, дивимося на них, вивчаємо їх. Вони для нас одночасно і найбільша загадка, і найбільше відкриття. Свято батька, як і День матері, відзначається зараз у багатьох країнах сучасного світу. В Україні День батька є офіційним святом, яке щорічно відзначається в третю неділю червня.
MYNIZHYN.com поспілкувався з відомою у Ніжині родиною, де є покоління однієї професії: син та батько – Григорій та Олександр Самойленки.
Само́йленко Григо́рій Васи́льович — філолог, літературознавець, заслужений діяч науки і техніки України, доктор філологічних наук, професор.
Самойленко Олександр Григорович – кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин, ректор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя.
Ми поспілкувалися з Олександром Самойленком
і він розповів нам про свою сім’ю, про те, чому батько має навчити своїх дітей, аби вони стали достойними людьми,
які життєві уроки для себе взяв від батька а також чому дорослі можуть повчитися у своїх дітей.
– Ви зараз батько двох дітей: вже дорослої доньки та маленького сина. Бути батьком мабуть і складно, і просто водночас. Як це – виховувати сина (дітей), назвіть головні критерії чи правила, на вашу думку, на які варто звертати увагу в процесі виховання, аби діти стали достойними людьми?
– Бути батьком – неймовірне щастя. І хоча зараз у світі збільшується кількість чайлдфрі (людей, які свідомо відмовляються мати дітей), я цього не зможу зрозуміти та прийняти ніколи. Що може викликати більшу радість, ніж спостереження за тим, як росте, формується, що переймає, чим захоплюється твоя дитина. Спілкування з дітьми – найбільша релаксація, коли ти повертаєшся втомленим із роботи, «падаєш на диван», а діти сідають і обіймають з обох боків – це неповторне відчуття.
Звичайно, бути гарним батьком – справа надскладна, ти маєш не лише своїм прикладом формувати у дітей любов і повагу до родини та до батьківщини, до християнських духовних і загальнолюдських цінностей, але й піклуватися про їхнє здоров’я, безпеку (особливо, зараз), розвиток, враховувати і поважати їх потреби та позицію. Для цього – потрібен час, тому головна складність у нашому випадку, це наявність, а точніше – відсутність вільного часу. Хоча, щодня я намагаюся приділяти пару годин і один із вихідних, якщо він є, дітям.
Господь дарував нам з дружиною Оленою двох чудових дітей, але вони абсолютно різні за інтересами, захопленнями, вподобаннями, спрямованістю, мисленням і т.д. Це представники двох різних поколінь українців, але пишаюся, що у них є одне важливе спільне – це любов до України, і вона щира, від серця.
Мене до сліз зачепило, коли дружина з дітьми певний час перебували за кордоном, і семирічний син безапеляційно заявив – «Я українець. Хочу жити в Україні. Вези мене до тата, я тобі сказав!». І це продовжувалося практично до їх повернення впродовж кількох тижнів.
Донька Анастасія, хоча і навчається за кордоном, теж не полишила думку повернутися в Україну, бере активну участь у зібраннях українців, донатить на ЗСУ. Я щиро пишаюся ними.
А щодо відмінності між ними, то вони закладені не лише швидким науково-технічним прогресом, оточуючим середовищем чи статевою належністю, але й нашими підходами до виховання.
Донька виховувалася у більш суворих умовах, ніж син, принаймні, з боку батька у меншого є послаблення. І це притаманно для багатьох українських родин, коли до наймолодшої дитини, незалежно від статі, ставляться більш поблажливо, ніж до старших.
У вихованні дитини важливою є батьківська любов і стимулювання до розвитку, підтримка її інтересів, надання можливостей для самореалізації, а з іншого боку, повага до дитини як члена соціуму, ставлення до її вчинків як до дій дорослої людини з подальшим поясненням їх можливих наслідків. Саме змалечку відбувається формування любові до Батьківщини, повага до людської гідності та законів і норм поведінки, християнські та загальнолюдські цінності. Головне, «підібрати ключ» до дитини та знаходити час для спілкування з нею.
– На вашу думку, чому найголовнішому в житті батько має навчити своїх дітей загалом і, зокрема – сина? Яким прикладом і в чому він може для нього стати?
– Перед усім, «тримати удар». Життя людини схоже на серфінг, коли ти маєш спіймати хвилю, яка несе тебе на гребні вдачі й успіху, але можна опинитися і під хвилею, яка здатна накрити й опустити на дно. Так ось, щоб не лишитися там, треба мати характер, не опускати руки та пам’ятати, що безвихідних ситуацій не буває, інколи навіть видатні чемпіони, великі клуби та геніальні полководці, зазнають поразок, але піднімаються і рухаються до нових перемог, що й викликає захоплення та повагу.
По друге, дитина має усвідомлювати, що Батьківщина у людини одна і ми маємо не лише бути споживачем, брати від неї, але й віддаватися задля неї.
Сьогодні, коли наш народ героїчно веде боротьбу проти підступного агресора, це особливо гостро відчувається у різних діях і вчинках наших співгромадян.
По третє, душевна рівновага – людина має бути у гармонії з Богом, із собою, світом та іншими людьми. Дуже важливими є людяність, порядність, принциповість і справедливість, хоча поєднання цих рис можливе з певним досвідом, з життєвою мудрістю, але закладати це треба в дитинстві.
– Як ви відноситеся до династичних професій: з одного боку – це певна сімейна традиція, наслідування та певна історія сім’ї, з іншого боку-це, можливо певне звуження горизонту для розвитку дитини?
– Моє ставлення абсолютно позитивне, прикладів успішних родин у певній професії достатньо, але нав’язувати дітям те, щоб вони йшли шляхом своїх батьків я вважаю неприйнятним.
Донька вже доросла, має два бакалаврських диплома та один магістерський, зараз здобуває другий магістерський диплом у Швейцарії. Вона точно не піде науково-педагогічними стежинами своїх і моїх батьків і я не бачу в цьому нічого поганого, головне, щоб вона була професіоналом у своїй професії і досягла успіху на цій ниві, та лишалася патріотом і Людиною.
Про сина говорити зарано, але серед його вподобань відсутня гуманітаристика, якою займаємося ми з дружиною і дідусь, а щодо інтересу до науки, то він простежується, але більше до точних і природничих галузей, тому, можливо, він обере для себе практичну складову.
Хоча за десять років, а він закінчив лише другий клас, може багато що змінитися. Тому вважаю, що у дітей може бути свій шлях, головне, щоб їх вибір був усвідомлений, а справа життя – улюбленою, тоді будуть результати.
– А якщо повернутися у ваше дитинство та юність, то які життєві уроки ви для себе взяли від батька? Щоб ви сказали?
– Батько для мене є незаперечним авторитетом (і завжди був). Я дякую Господу нашому, що в своєму віці ще лишаюся сином, а не головою роду. У мене було багато гарних учителів – і в школі, і в інституті, і на роботі, але мій життєвий і професійний шлях багато у чому визначений працею Григорія Васильовича, який служить мені прикладом упродовж уже більше, ніж півстоліття. Працелюбність, що переходить у трудоголізм, любов до колег і студентів, захоплення літературою, культурою та історією, повага до старших і ще багато-багато чого я перейняв від тата. Звичайно, ми різні, у нас бувають і суперечки, і різне бачення певних процесів, але за все, що я досягнув на сьогодні, завдячую батьку та дружині.
– А ще таке запитання: а чому вас навчили ваші діти?
– Дякую, дуже гарне питання. Як це не дивно, але батьки справді можуть навчатися у власних дітей. Вони більш щирі, більш «просунуті» в технічному плані. Крім того, я прихильник принципу навчання впродовж життя, і діти, які мають власні інтереси чи вподобання, примушують нас цікавитися речами, читати, вивчати те, на що у попередні роки ти не дуже звертав увагу.
Але, як гарний батько, маєш підтримувати інтерес дитини, її прагнення розповісти, поділитися з тобою чимось цікавим. Тому, саморозвиток останніх років пов’язаний, у першу чергу, з дітьми.
– Чи є у вас якісь свої сімейні традиції?
– Нажаль, пандемія і війна внесли зміни у звичний життєвий устрій багатьох українських родин. Не виключення складає і наша, тому говорити про стійкі сімейні традиції, що були п’ять-сім років тому, зараз не доводиться.
Можливо, ми повернемося до них після війни, можливо, будемо закладати нові. Час покаже.
– Чи є у вас зараз якась своя мрія чи план – як ви проведете час з дітьми, з родиною, коли закінчиться війна?
– Ні, думки і мрії у нашої родини на сьогодні одні – це, Перемога, яка дозволить спокійно жити, працювати, навчатися, займатися різними цікавими речами, пізнавати світ, подорожувати і т.п.
Я більше двох років не був у повноцінній відпустці і поки не планую. Зараз, ми всі, українці, маємо зосередитися виключно на одній спільній справі – Перемозі, все інше, вторинне. Тому, разом до Перемоги!
До теми:
Тато на зв’язку! Спеціально до Дня батька Вадим Карп'як дав зворушливе інтерв’ю своїм дітям
Фото з архіву
Приєднуйтесь до Телеграм каналу https://t.me/My_Nizhyn та Вайбер
