Ольга
За даними Херсонської міської військової адміністрації, у 40 тисяч жителів Херсонської міської територіальної громади тою чи іншою мірою пошкоджено житло внаслідок підтоплення. Найбільше постраждали берегові території Дніпровського та Корабельного районів Херсона, а також селища Антонівка, Садове, Комишани і Степанівка.
Тільки з підвалів, за словами заступника голови Херсонської міської військової адміністрації Сергія Орєхова, відкачали 40 тис. кубометрів води. А основне прибирання територій із залученням допомоги з інших областей тривало до початку жовтня. Через постійні обстріли в мікрорайоні Нафтогавань і досі не можуть поновити газо-, водопостачання, електрику, так само не завершили вивозити сміття.
Будинок Ольги Цілинко майже два тижні стояв у воді, що дійшла до середини другого поверху. Забалка саме з тих районів Херсона, який сильно постраждав від затоплення після підриву Каховської ГЕС. Відіграли роль близькість до ріки і щільність забудови, яка почала з’являтися в цій місцевості після будівництва греблі. До Каховської трагедії тут налічували до тисячі приватних домоволодінь.
Фото: Із fb-сторінки Ольги Цілинко Ольга Цілинко
Свій будинок родина Ольги Цілинко купила у 2005-му. Тихий район, пів сотні метрів від води, тоді здавалося, що це ідеальне місце, райський куточок. Багато років родина робила ремонт, облаштовувала оселю. «Ми дуже багато вклали в неї. Я люблю так, щоб у мене все було. А тепер нічого немає», — казала Ольга в червні минулого року.
Відтоді її родина не живе у своєму будинку. Зараз це фактично порожня коробка, оброблена антисептиками. Дім заливали хімією, не жаліючи. Крок вимушений, оскільки власної каналізації в Забалці не було, тільки вигрібні ями, вміст яких повимивало.
— Грибка в будинку немає, але стіни досі мокрі, — розповідає Ольга. — На стиках між бетонними блоками десь на метр від підлоги знизу вгору ростуть сталагміти. Напевно, тягне вологу з фундаменту, хоч він у нас міцний.
Фото: fb-сторінка Ольги Цілинко Після затоплення, червень 2023 року
За її словами, рівень ґрунтових вод у тому районі досі високий, а в деяких подвір’ях так і стоїть вода, навіть попри спеку. Коли проходять сильні дощі, то під’їхати до будинку майже неможливо.
— Лопату в землю на штик встромляєш — і починає сочитися вода. Тобто її рівень не знижується. Знаю, що на лівому березі ще гірше, бо говорила з людьми звідти. У нас біля Голої Пристані було таке легендарне солоне озеро. Тепер там ловлять щук і білого амура. Воно опріснилось, — каже Ольга.
Під водою і без води. “Пів мільйона гектарів осушених чи підтоплених територій. Цей масштаб навіть важко уявити”
У повітрі час від часу з’являється пліснявий запах або знову сморід. Бо забудова географічно розташована в низині, де немає сильних вітрів. Водночас там і досі багато невичищених покинутих осель. Хтось виїхав ще на початку повномасштабного вторгнення і розуміє, що вже не повернеться, якась частина господарів утекла з росіянами на лівий берег, у когось просто не стало сил і можливостей розбирати завали і бруд.
Фото: Надала Ольга Цілинко У будинку Ольги зараз
— Був момент, коли в дах одного такого зачиненого будинку, який затоплювало, прилетіла міна. То неможливо було поруч залишатися, такий сморід стояв, — пригадує Ольга.
І хоч у Забалку вже повернули електрику й газ, проте тут залишається небагато людей, переважно похилого віку. Тим паче, район активно обстрілюють. Дехто так і живе на горищі, куди мусив переселитися після затоплення. Хтось латає пошкодження, якщо це можливо. Або живуть десь, де знайшли місце: по друзях, родичах, у чужих квартирах, — а на свої ділянки приходять відновлювати городи. Заняття, щоб не втратити розум.
— У нас установили декілька модульних будиночків, маніпусіньких. Ото й все, — каже Ольга.
На покинутих ділянках інша історія. Фруктові дерева в садах переважно загинули, не витримавши тижнів у воді. Тепер стоять сухі, поміж ними височіють бур’яни. Натомість живучі хміль і дикий виноград потроху затягують будівлі.
— Пам’ятаєте, в «Мауглі» було старе закинуте місто в джунглях, усе в ліанах. От зараз Забалка мені його дуже нагадує. Боляче там бувати. Там енергія цвинтаря, ну правда. Мені здається, що після підриву греблі десь 15 % міста знелюдніли. Це така мертва зона.
Фото: fb-сторінка Ольги Цілинко Двір будинку Ольги після того, як пішла вода, червень 2023 року
Щоденні обстріли й руйнації внаслідок авіаударів посунули з порядку денного тему затоплення.
— Але ж ми живемо в чужих квартирах. Ми нічого не забули, — каже Ольга Цілинко.
Зараз, улітку, відчувається все гостріше.
— Херсон же ніколи літом не сидів удома. Мабуть, 80 % херсонців мали дачі на річках. А це все лівий берег. Дачі були часто кращими й більшими за квартири. До Каховської трагедії люди розуміли, що так, там окупація, але колись же визволять. А тепер цього взагалі нічого немає. Втратили і це, — пояснює вона.
Після того, як вода пішла. “Я націлена залишатися вдома. І боротимусь за свій будинок. У мене немає іншого виходу”
Попри все, вона залишається в Херсоні, де керує дитячим центром, який і зараз опікується 25 дітьми з інвалідністю.
— З мене всі сміються, коли я це кажу: ми окупацію пережили, чим ви нас хочете налякати? То було найстрашніше, і тільки повторна окупація може змусити мене покинути Херсон. А зараз ми повертаємось до витоків, так би мовити, ведемо кочовий спосіб життя — поскладали все, що нажили за цей рік, і поїхали.
З червня 2023-го родина вже тричі міняла помешкання.
— Насправді в Херсоні склалась унікальна ситуація: люди, які виїжджали, віддавали ключі постраждалим від затоплення буквально за оплату комунальних послуг. Ще треба постаратися, щоб знайти того, хто здає тут житло за гроші, — усміхається вона.
Фото: Надала Ольга Цілинко Єдиний уцілілий кущ троянди в саду Ольги Цілинко
Цієї весни Ольга навіть примудрилася посадити свої улюблені іриси в горщики, улаштувала сад на підвіконні у своєму черговому прихистку.
— Звісно, це не той великий сад, який у мене був. Такий, знаєте, де кожна рослина плекана любов’ю. Але все одно я буду з квітами. Часто згадую тата, у нього була приказка, коли ми щось не хотіли робити: «Ну добре, якщо помремо, то воно нам не треба. А якщо не повезе і виживемо, що тоді робити?». Ну вже вижили, розумієте, треба ж далі щось робити.
Тим часом в її саду в Забалці квітне єдиний уцілілий трояндовий кущ.
Тетяна
Тетяна Куткіна порівнює себе теперішню з кулькою, наповненою гелієм.
— Ось тебе тримали в руці, але раптом долоню розтулили. І все, кулька бовтається в повітрі. Куди вітер дме, туди і летиш, — каже вона.
Уже рік вона живе із синами в Одесі. Житло їй знайшли знайомі дитинства, коли побачили новини про Каховську греблю. Власники квартири виїхали і дозволили оселитися там на необмежений термін. Варіанта вертатися додому поки що немає. Родинна хата із саману, яку будував ще прадід, у якій росли покоління, майже повністю зруйнована. За висновком комісії, ремонту вона не підлягає. За тим, що залишилося, приглядають сусіди.
Фото: fb-сторінка Тетяни Куткіної Тетяна Куткіна з молодшим сином Антоном
«У мене все, що є — це мої діти і будинок», — казала Тетяна торік. Тепер будинку фактично нема. Тож зараз усі її зусилля спрямовані на дітей, особливо на молодшого сина Антона.
На початках, коли його висмикнуло разом із сім’єю з рідного Херсона, постійно повторював: «Мамо, пом, мамо, пом» («пом» — це «дім». — LB.ua).
— Тож я намагалися не дати йому сумувати, — розповідає Тетяна. — Тільки-но приїхали, повела його по лікарях, записала в школу. Бо два роки ми всього були позбавлені — окупація, потім нас бомбили, потім затопили. Він — дитина із синдромом Дауна, застій йому не на користь. З такими дітьми необхідно працювати день за днем, інакше відкат.
За цей рік Тоха зробив великий прогрес — почав краще читати і писати, вирішує приклади в межах п’яти, хоча до того погано знав цифри. Тренер Антона з карате теж виїхав з Херсона в Одесу, Тетяна знайшла його. «Якщо набереш групу, то тренуватиму». Так в Одесі з’явилася можливість безкоштовно тренуватися дітям з різними хронічними захворюваннями і Антон відновив заняття. А тепер ще й готується до змагань з пауерліфтингу.
Фото: fb-сторінка Тетяни Куткіної Антон за навчанням
Енергії Тетяни вистачило і на те, щоб підтримувати роботу громадської організації «Сонячні діти Херсонщини». Тепер уже в Одесі.
— Ми нещодавно в кількох містах, по яких зараз розкидані наші родини, провели веселі старти для дітей. Одеські батьки трохи в шоку від нас. Питають: «Ви звідки такі активні?» і «Чи надовго тут?», — сміється Тетяна.
Хороше питання. Попри налагоджене для Антона життя, коріння в Одесі вони поки що не пустили. Та і як пустити.
— Ось ми кудись пішли в місто у справах. Вертаємося, але ще ніхто з нас не сказав: «Я йду додому». «Куди йдеш?» — «У квартиру». Усередині пустище. Сидиш, думаєш: «Війна ж колись закінчиться, власники квартири повернуться. Треба буде її звільняти, кудись їхати знову. А це знову все поламає. Знову доведеться починати спочатку». І це ж не треба бути суперекстрасенсом, щоб зрозуміти, що навіть якби війна закінчилася сьогодні, Херсону знадобляться 5 або й 10 років на відновлення, — розмірковує Тетяна.
Фото: Надала Тетяна Куткіна Кімната Антона в червні 2023 року
“Хотілося все забрати: дитячі грамоти, портрети, улюблену лампу сина з дідом морозом, що грає. Але куди?”
Додому вона востаннє їздила взимку.
— Вириваємось, звісно, подивитися, що там, як грибок росте по стінах. От нещодавно звідти повернувся мій середній син. Каже: «Мамо, місто страшно побите, 24 на 7 гупає». Він заліз у хату, в якій завалився дах, а там і досі сирість. Щодо компенсацій, то нам одразу сказали: «Після війни».
Фото: надала Тетяна Куткіна Такий вигляд має ділянка Тетяни у 2024-му
Збитки
Епопея зі збором документів для оформлення компенсації скінчилась і для Ольги Цілинко, і для Тетяни Куткіної. Точніше її паперова частина. Комісія оглянула будинки, зафіксувала втрати.
— Приходили й заповнювали чекліст відповідно до постанови Кабміну. При цьому враховували лише втрати самих будівель — скільки дверей вичавило, скільки вікон, чи порушило фундамент, чи пошкодило електропроводку, чи забило каналізацію, що з підлогою, дахом, стінами і так далі. І все це потім оцінювали за мінімальними цінами, — пояснює Ольга. — Знаю, що в половині випадків люди ще й писали зауваження, бо щось у цих чеклістах недорахували.
Але тих зауважень ніхто так і не розглянув. Збитки від затоплення житла Ольги оцінили майже у 1,5 млн грн. Але це скоріше нетипова сума для Забалки, де переважає стара забудова. Будинок Ольги кам’яний (тому і встояв), двоповерховий, на 160 м², більшість усе ж менші.
— Середній старий будинок у нас на півдні — саманний, площею 60 м², обкладений цеглою, наприклад, силікатною. Цей саман повимивало, залишилася тільки силікатна «шуба». Десь вона втримала дах, а десь дахи вже попадали всередину. Тобто це повністю зруйновані будинки.
Загалом усі будинки поділили на кілька категорій залежно від ступеня руйнувань. Від цього залежить і сума відшкодування. Наразі за пошкоджене майно держава обіцяє 200–300 тис. грн, за знищене — 500 тис. грн. Будинок Ольги потрапив у категорію пошкоджених.
— Це означає, що я можу претендувати тільки на 300 тис. грн. Щоб отримати решту суми, мені слід чекати на завершення війни і виплату репарацій. Десь так воно виглядає сьогодні, — пояснює Ольга.
Фото: Надала Ольга Цілинко Будинок Ольги за рік після затоплення
Проте і на цю суму, яку гарантує держава, вона, як і інші херсонці, розраховувати зараз не може. Роботу комісії зупинили, як і нарахування відшкодувань, оскільки нині Херсон у 30-кілометровій зоні активних бойових дій. До цієї зупинки постраждалі від підтоплення встигли подати 2240 заявок на компенсацію.
— Зрештою, ми отримали десь 16 тис. грн фінансової допомоги з міського, обласного і державного бюджетів. Хтось додатково до цього одержав допомогу від міжнародних організацій і благодійних фондів. Але це така несистемна історія. Хтось потрапив у списки, а хтось — ні. Зараз у нас абсолютно всім, хто був затоплений, розвозять набори побутової техніки: холодильник, пралка, сушильна машинка і мікрохвильовка. Здається, їх надала якась арабська держава. Але знову ж — це спонсорська підтримка. Хоч вона насправді помічна. Бо спочатку люди кинулися рятувати побутову техніку. І навіть знаходилися кулібіни, які її перечищали, перемивали «керхерами» і відновлювали. Але, на жаль, досвід показав, що ця техніка недовговічна, — каже Ольга.
Сама радіє врятованій швейній машинці. Коли хвиля з водосховища пішла, син Ольги встиг перенести її на другий поверх. Вона теж стояла у воді, проте в чистішій. Тож її вдалося відремонтувати.
Дім
Найбільше Тетяна Куткіна сумує, як вона зізнається, за тим старим налагодженим життям у Херсоні. Школа до обіду, а після починається: теніс, мініфутбол, степ-аеробіка, театральна студія, карате, хіпхоп.
— Щоліта ми відпочивали з іншими родинами нашої організації в Залізному Порту або Скадовську, їздили в Закарпаття, вчилися кататися на сапах. Отак крутилося життя, крутилося. І тут велика війна, а потім ще й змило все. І зараз те, що ми відновили, — ну це ж крапля в морі порівняно з тим, що було.
Іноді Тетяна прокручує в голові, що і як можна було зробити інакше. Ці помилки не дають спокою навіть зараз. «Треба було не дивитися, як вода тече і не намагатися забарикадувати двері мішками із землею. Краще б рятували дрібні речі: мікрохвильовку, іграшки, пилосос, комп’ютер. Тоді хоч щось залишилося б».
Фото: надала Тетяна Куткіна Саманний будинок Тетяни зараз
Усі ці непродуктивні рефлексії ніяк не допомагають, але й позбутися їх складно. Після того як втонула її трудова книжка і довелося пройти кола бюрократичного пекла, аби поновити дані про стаж, вона тримає всі документи тільки в пакетах і під рукою. Міняються не тільки дрібні звички.
— Коли разом з волонтерами вигрібала свою хату, то відкопала постільну білизну ще з бирками, якісь рушники геть нові, покривала. Колись купувала з наміром «оце хлопці одружаться, то я їм пороздаю». А зрештою, що вирила, те на смітник і викинула. Бо врятувати його було неможливо. Тепер у мене ні одна річ «на завтра» або «на свято» не лежить. Купили, гарна, не гарна, коштовна, не коштовна — одразу користуємось. Мені подарували таку прегарну сковорідку, то я свою стару відсунула подалі. Усе, кажу, ніяких на потім. Відпало це відчуття, що треба щось відкладати. Єдине, що відкладаєш, це гроші, — сміється вона.
Те саме з продуктовими запасами. Тетяна пригадує, як ридма ридала над 100 кг борошна, яке довелося висипати в город і перекопати, разом з макаронами і крупами. Схожу історію розповідає Ольга.
Фото: Надала Ольга Цілинко Будинок Ольги за рік після затоплення
— Я ж правнучка розкуркуленого, у мене генетична схильність до накопичення. Щоб ви розуміли: у мене була морозильна камера на 500 л. Вона попливла разом з водою і з начинням, її потім знайшли метрів за 300 від будинку, у сусідів у садочку. Два холодильники, повністю забиті продуктами. І, з одного боку, я дякую Богові, що мала таку схильність — ми пережили окупацію. При тому, що в мене вдома жили чужі діти. Ну а тепер я цього всього не роблю, ніяких запасів. Бо страшенно плакала, коли доводилося викидати продукти, консервацію. І отакі якісь дрібниці не буду накопичувати. Але будинок свій я все одно хочу. Ніяк не можу виколупати із себе цей ген.
Будинок в історіях Ольги і Тетяни так і залишається наріжним каменем.
— Хай нашу хату і немає сенсу відновлювати, бо це як ліпити горбатого, але ж ділянка поки що лишається, — каже Тетяна. — То ми із синами сидимо, прораховуємо, де поставимо новий дім, скільки метрів він буде, на скільки кімнат. Середній син там уже й меблі розставив. Я не хочу допускати думку, що доведеться переїжджати з квартири на квартиру. Я народилась у своєму будинку. Я в ньому виросла, прожила багато років, звикла до думки, що в мене своє. Тому все одно в планах житло відновлювати. Будемо стару хату тихенько розбирати і ставити новий дім. Надія на це є.
Олена Струк, кореспондентка LB.ua
