Екс-футболіст донецького «Шахтаря» Олександр Сопко поділився своєю думкою щодо кризи у «Шахтарі».
Олександр Сопко. Фото — В. Перегняк
— Що відбувається з «Шахтарем»? Я б в оцінці того, що відбувається, навіть не від результату відштовхувався. Результат — це ілюстрація гри, це тест. Не завжди він буває справедливим, але найчастіше, це відображення тієї гри, яку демонструє команда. І якщо говорити про гру, то не тільки у мене, а й у всіх уболівальників «Шахтаря» давно накипіло, і вже не сприймається гра «Шахтаря» останніми роками, а особливо — цього року.
Як мені здається, проблема з’явилася не сьогодні, не вчора, а давно, багато років тому, коли було задекларовано, що нам потрібен технічний, красивий, смачний футбол. У цій парадигмі всі процеси і були збудовані. Вівся пошук тренерів, які розраховують показувати тільки технічний футбол, мовляв, нам не треба простого, інтенсивного футболу, зі швидкостями, такого собі бокс-ту-бокс. Стверджувалося, що нам потрібен спокійний, технічний футбол, який виснажуватиме суперника, і суперник сам здаватиметься, а ми будемо як удав кролика заковтувати.
Такий футбол практикувався в останні роки. І найголовніша помилка сталася після того, як про це заявив президент клубу. Це було сприйнято, як команда до дії. А за цією командою легко сховатися, мовляв, якщо президент так хоче, ми так і будемо чинити. Ніхто не брав на себе сміливості запропонувати щось своє, свої якісь бачення футболу, свою філософію, ніхто не став сперечатися з президентом. Результат був якийсь — грали в єврокубках, навіть гравців продавали за шалені ціни, але було згаяно час, і не зуміли перебудуватися на сучасні рейки.
Футбол — це не Мона Ліза, яка намальована, і нею можна милуватися століттями. Футбол — це живий процес, це спорт. Суперник теж хоче виграти, шукає ходи, можливості, нові підходи, і зупинитися на своєму розумінні технічного і смачного футболу, не розвивати його — це похід у глухий кут. До цього глухого кута клуб прийшов, або приходить, на мій погляд. Втрачено дуже багато з того, на чому будується сучасний футбол, або ж не придбано.
З приходом Пушича, я думав, що нарешті з’явився тренер, який попрацював багато в Голландії, знає голландський футбол, його вимоги — інтенсивність, гарний фізичний стан, швидкості, боротьба, гра сам в сам. Думав, що Пушич впровадить ці елементи в гру «Шахтаря» і зробить її іншою. Вирішить насамперед три основні завдання, яких потребує «Шахтар».
Перше: це пресинг командний — як високий, так і в середній частині поля. Я підкреслю слово «командний», тобто не пресинг двох-трьох, чотирьох, п’яти футболістів, а саме — командний, високий. Це коли всі захисники перебувають на чужій половині поля і не бояться швидких контратак. Чому «Шахтар» цього потребував? Коли багато гри біля чужого штрафного майданчика, у разі втрати м’яча, необхідно одразу намагатися його собі повернути, і тоді не треба довго бігати до своїх воріт, відбирати тощо. Високий пресинг — така ж частина атаки, як і звичайна позиційна. Тобто, швидко відібравши м’яч у суперника біля його штрафного, одразу ж можна організувати свою атаку, що, до речі, і роблять суперники проти «Шахтаря» в єврокубках.
Я сподівався, що цей елемент підтягнуть і виведуть на якісніший рівень. Але, на жаль, були лише рідкісні спалахи, коли на свіжості кілька футболістів намагаються пресингувати. Так, таке у «Шахтаря» іноді виходило. Але найчастіше командного пресингу не було. У той час, як попереду активно працювали нападники, я часто бачив картину, коли двоє-троє захисників «Шахтаря» плюс воротар стоять за центральним колом і чатують один на одного, чекають довгого пасу, щоб відібрати. Вони не підпирають своїх півзахисників, а ті, своєю чергою, — нападників, компактного пресингу не виходить. У цьому плані Пушич нічого не зробив.
Друга: це індивідуальна гра в обороні, один в один. Ця хвороба навіть може не стільки Пушичем має бути вилікувана, ця хвороба — ще з дитячих шкіл. Навчити футболіста активно захищатися, не боячись, правильно, без фолу, — це треба робити з дитячого віку. На жаль, нинішні гравці «Шахтаря» не володіють сміливістю й упевненістю, необхідними для гри один в один.
Навпаки, є відчуття, що футболісти якось пасивно, а іноді й боягузливо йдуть у відбір. Практично немає гри на випередження. Ніхто не читає гру, щоб зіграти чисто в м’яч, випередивши суперника. Усі ховаються за «колективними діями», за «колективним підстраховуванням», за компактною обороною, де можна сховатися, не висовуватися, не брати на себе відповідальність, не йти в боротьбу самому. Усі воліють сховатися і не дати себе обіграти. Мовляв, не програю боротьбу, значить мене не дуже й сварити будуть. Однак, без єдиноборств, без боротьби не можна побудувати командну гру. У цьому я б найменше Пушичу пред’являв претензії, але вимагати від футболістів за той час, що він працює в команді, а це вже рік, він би міг.
Третій момент. Що мав вирішити Пушич, то це інтенсивність матчу, навчити футболістів робити гру динамічнішою, швидшою, вмикати швидкості не тільки з м’ячем, а й більше — без нього, робити аритмію. Коли треба — збільшувати тиск, швидкості, або навпаки — заспокоювати гру, робити її повільнішою, беручи паузу. У цьому плані Пушич вирішив завдання наполовину. Тобто команда навчилася брати паузу, відпочивати, але не навчилася прискорювати гру, робити її інтенсивною. У цьому компоненті «Шахтар» відрізняється від «Динамо». Однак для того, щоб знати все, і розкласти по поличках, необхідно бути в процесі, бачити тренування, знати, чим займається команда, які вимоги ставить перед собою. Тоді можна і більш справедливо все оцінити.
Але що мене найбільше в цій ситуації розчаровує… Коли я уважно слухаю коментарі тренерів — до матчу і після, завжди розумію, що тренер не повинен усе озвучувати. Розумію, що в педагогічних цілях тренер повинен підтримати гравців, що в нього є клубна етика. Але якщо тренер у всіх заявах на чорне говорить біле, якщо каже: а мені моя гра подобається… При цьому, всі вболівальники твердять, що все погано, а він відповідає: а мені подобається.
Тоді в мене виникає питання: чи то він усіх вважає за дурнів, вважає, що ніхто не розуміє футбол у цій країні, чи то реально не розуміє проблем, які є. Це мене лякає навіть більше, ніж невирішені три проблеми, про які я сказав. Тренер, який постійно виляє між запитаннями, не відповідає об’єктивно, і не може визнати того, що бачать усі, думаю, має сумнівну кваліфікацію.
Відставка Пушича? Підстав для цього більше, ніж достатньо. 3−4 місце в чемпіонаті України, і одна перемога у свідомо слабкої команди — «Янг Бойз» у Лізі чемпіонів, абсолютно не покращує враження від інших матчів — за якістю гри. Можна багато говорити про невиграний матч із ПСВ, але 35 ударів по твоїх воротах, і твердити після такого, що гра була супер — це якраз говорити на чорне біле. Крім того, матч із «Баварією» показав, що варто було трохи супернику напружитися, і в «Шахтаря» все тріщить по швах. Захистити свою репутацію і кваліфікацію тим, що 4 очки набрано в Лізі чемпіонів, неможливо і неправильно. Дуже багато питань — і щодо стартового складу, і щодо замін, і щодо керівництва грою. Якщо все це можна назвати технічним і смачним футболом, тоді я не знаю, що таке несмачний, прісний і сонний футбол…
Олег Семенченко
