Якщо і сьогодні історична доля до України не дуже прихильна, то ця доля, на відміну від минувшини, має тепер справу зі сильною, героїчною, патріотичною, відомою на весь світ нескореною державою, яка з цією самою долею може й посперечатися та навіть і піти їй наперекір. Все більша частина українців переконується – що би там як, які б труднощі не траплялися на її шляху, Україна остаточно утвердилася як держава і в боротьбі з болотним монстром неодмінно вистоїть, бо вже нарешті здатна протистояти лихій історичні долі. Перші дві частини цього циклу можна почитати на ZAXID.NET ось тут і тут.
Повертаючись до часів занепаду Київської Русі, можемо констатувати, що фатальне геополітичне положення, за словами Франка, «паралітика на роздоріжжі» таки далося їй взнаки: Русь не змогла протистояти безперервній навалі орд із глибин Азії. Історик Іван Крип’якевич відзначає: «Головної своєї мети – знищити орди кочівників і завоювати степ – Київська держава не змогла осягнути. За два століття впертої боротьби смуга заселення просунулася на південь на неповних 100 кілометрів – супроти величезних жертв крові, яку проливали покоління, це був успіх невеликий.
Українські князі все наново зривалися до наступальної боротьби проти орд, але, вичерпавши сили, мусили обмежитися тільки обороною пограниччя. Те, що Київській державі через кочівників не вдалося здобути сильної бази на морському узбережжі, мало трагічні наслідки: без доступу до моря, без зв’язків зі світовою торгівлею і культурою український народ не міг розвинути життя на ширших основах, мусив упасти, вичерпаний боротьбою зі степовими ордами.
Остаточного удару Київській державі завдали монголо-татари. Вони були останньою ланкою у великому ланцюгу азійських завойовників, що від віків виправлялися в Україну. Їхня сила і організація, воєнна техніка були далеко вищі від інших племен… Міцні, молоком і м’ясом відживлені кочовики, під деспотичною владою своїх ханів, як буря спадали на європейські народи і розбивали їх, поки вони встигли стати до оборони…
Хоч занепад Київської держави стався під ударами монголів, проте вже з давніших часів простежувалися ознаки розстрою. Київська держава була найбільша в Європі – це був прояв її могутності, але водночас і джерело слабкості. При рідкому населенні і невиробленій комунікації важко було ці величезні простори втримати під однією владою…
На занепад держави вплинули також і економічні чинники. Основою сили Київської держави була міжнародна торгівля, що єднала Азію з Європою і Чорне море з Балтійським, – вона збагачувала міщанство та боярство і зміцнювало князівські фінанси. Але від часу хрестових походів орієнтальні шляхи спрямувалися на Середземне море та Італію, а Україна опинилася осторонь світових ліній. Це спричинило зубожіння головного центру держави, Київщини, і відбилося на цілому державному організмові».
Українці усвідомлювали, що вони втрачають, дуже часто в тогочасних літописах чути волання про порятунок Русі: «Не погубіть землі, яку придбали батьки і діди ваші трудом великим і хоробрістю». Та все було намарне – невблаганна історична доля була невідворотною. Втратою своєї державності, своїх величезних людських, матеріальних і духовних ресурсів, віковою пусткою Україна врятувала Європу, вимотавши й виснаживши монголо-татарські орди, які мали намір перетворити її на великий улус.
Після цього Україна віками перебувала у занепаді, Європа ж ішла вперед на шляху загальнолюдського поступу, наслідки цієї історичної тенденції ми гостро відчуваємо й сьогодні. Так що Європі про це варто сьогодні щодня нагадувати, якщо вона про це забула.
Вочевидь підірвана монгольським ярмом, як і Наддніпрянщина, легко впала під ударами європейських завойовників і Галичина та Волинь. Крип’якевич, описуючи боротьбу за Червону Русь в середині XIV століття, дивується, чому у ній так рідко фігурують українці: «Коли переходиш історію цієї сорокалітньої війни, передовсім одна обставина впадає у вічі: де були Русини під час цієї боротьби, що мала таке далекосяжне значення в історії українських земель, звернувши їх історію зовсім на новий шлях? Перечитуючи звістки про ці війни, по однім боці стрічаємо Поляків і Угрів, по другім звичайно фігурує Литва, часом з Татарами, і зрідка лише згадуються Русини, так як би війна велася зовсім без Русинів, або з випадковою й другорядною їх участю».
Постмонгольський період в історії Наддніпрянщини виглядає суцільною пусткою. Найприскіпливіший із дослідників історичних джерел Михайло Грушевський про цей час пише майже з розпачем: «часто минають десятиліття за десятиліттями, не приносячи для цілої землі ніякої, навіть найелементарнішої відомості; створюються страшні прогалини, котрих не годні ми часом ніяк заповнити…».
Звісно, що десятиліття і століття монголо-татарської неволі не могли не відбитися негативно на ментальності наддніпрянців і це прокляття татарщини вони нестимуть через століття. Стирання укладу матеріального і духовного життя народу протягом тривалого періоду так просто не минають.
Останніми десятиліттями в українській історичній науці жваво обговорюються теорії про те, що постмонгольский період в історії України, пов’язаний із пануванням Великого князівства Литовського, можна викреслити з колоніального минулого і окреслити як «відновлення чи продовження руської держави», хоча Грушевський говорив лише про те, що Велике князівство Литовське «зберегло традиції Київської Русі більшою мірою, ніж Московія», а Крип’якевич вважав, що тільки на перший погляд здавалося, що Литовська держава – це продовження давньої української державності.
Сучасне вибілювання певних періодів колоніального минулого України – завдання невдячне, бо таким чином можна глорифікувати і радянську Україну, адже вона мала власний прапор, герб, гімн, кордони, парламент, прем’єра й міністрів, і навіть представництво в ООН. Щодо українського радянського гімну маю цікаві спогади. Перед міжнародними футбольними матчами на стадіоні «Україна» (тоді ще «Дружба») виконували спочатку гімн СРСР, а після нього гімн УРСР. Так от була група вболівальників, які демонстративно сиділи під час виконання гімну СРСР, і стрімко підводились зі своїх місць, коли лунав гімн УРСР.
А яку гарну будівлю українського парламенту – Верховної Ради збудував Сталін, ще й досі вона виглядає чудово. Яка ж це була колонія?.. Вочевидь, прикрашування під’яремного минулого, будь то СРСР, Велике князівство Литовське чи Гетьманщина у складі Росії, не сприяє об’єктивному розумінню нашої історії. Гарні помпезні назви на кшталт Руське Королівство, Царство Польське чи Українська Радянська Соціалістична Республіка були лише назвами адміністративних одиниць у складі імперій. Напевно рабство від того, більше воно чи менше, не перестає бути рабством, про що геніально говорить Шевченко:
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
Та зрештою історики не переставали і не перестають вишукувати якихось дрібних позитивів у великих негативах, зокрема так оцінює Іван Крип’якевич наступний після литовського підневільний період України, пов’язаний із Люблінською унією 1569 року: «Люблінська унія при всіх своїх негативних наслідках дала принаймні одну користь – всі українські землі були злучені в одну цілість. Тепер вся українська територія опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах. Вирівнювалися провінційні різниці, різні землі передавали одна одній свої здобутки, могла витворитися спільна організація і спільна національна політика». Згідно з Крип’якевичем, так само можна трактувати і приєднання Західної України до СРСР у 1939-1945 роках, так само ці землі «опинилася під тою самою владою, в тих самих обставинах» і «передавали одна одній свої здобутки», незважаючи на радянський терор.
Утім, якщо не розглядати історію в чорно-білому контексті, то все ж доведеться припустити, що ступінь підлеглості народів і націй в імперіях може бути різним. Путін не раз повторював, якщо б 1922 року при утворенні СРСР за основу був би прийнятий не ленінський принцип «федералізації», а сталінський «автономізації», то народи підневільної комуністичної імперії не мали б такого нестримного поривання до незалежності, і цю криваву імперію можна було б зберегти. Навряд чи це відповідає істині, бо будь-яка імперія рано чи пізно все одно розпадається, і ми ще, можливо, побачимо незалежними нині «автономні» Татарстан, Ічкерію, Дагестан.
А Україна впродовж усієї своєї історії не полишала поривань до державної незалежності. У середині XVII століття в України з’явилися реальні шанси відновити свою, втрачену три століття тому державність. Це була Хмельниччина, а Хмельниччину підготувало козацтво як суспільний інститут. Орест Субтельний так характеризує військовий вишкіл козаків: «Готовність до повстання поєднувалася із вправністю в бою, цією властивою рисою українців пограниччя. Масові повстання в Європі того часу звичайно характеризувалися відсутністю організованості та військової науки.
З цієї точки зору Україна відрізнялася від інших країн. Мандрівники-чужоземці часто зауважували, що життя на повному небезпек пограниччі змушувало навіть простих селян та містян освоювати мистецтво володіння вогнепальною зброєю. До того ж козаки утворювали в повстанському війську ядро добре організованих і високомайстерних вояків. Навіть недавні поразки поглиблювали досвід українського козацтва у боротьбі з регулярною армією». Крип’якевич оцінює армію Хмельницького, як найбільшу в Європі: «Незвичайно численне було військо: під час перших воєнних походів сам гетьман рахував його на 200-300 тисяч – таких армій не бачила Європа навіть за часів Тридцятилітньої війни. Військо було головною основою державної організації і надавало тон усьому життю».
Найпотужніше військо, воєнізоване суспільство, найвправніші вояки, ясне усвідомлення того, що таке державна незалежність, бо Хмельницькому і його послідовникам було аж занадто добре відомо, як здобули незалежність Нідерланди. І що з того? А практично нічого… Після Переяслава зажевріла надія Конотопа, бо по карколомній поразці московського війська, як пише Крип’якевич, «переполох був такий великий, що цар наказав укріплювати Москву новими фортифікаціями: боялися, що українські війська готові піти на столицю. Були чутки, що царський двір вибирається далеко на Схід, за Волгу. Татари, союзники Виговського, з насмішкою говорили московським послам: «Ваш цар хоче запанувати над запорізькими козаками; польський король також хотів панувати над ними, але й своє королівство потім віддав – те саме буде і з Московським царством, загине від козаків». Бій під Конотопом 1659 року, здавалося, вирішив війну на користь України. Але це лишень здавалося і, як резюмує Крип’якевич: «Українська держава впала під наступом краще мілітарно і економічно зорганізованої Московщини».
Звичні нарікання на потужне вороже оточення, безперечно мають сенс, але візьмімо Польщу, вона теж постійно мала не менш потужних ворогів і теж була звідусіль оточена потенційними загарбниками: і Кримом, і Туреччиною, і Росією, і Швецією, і Пруссією, але встояла і має у своїй історії період бездержавності 122 роки, а Україна – 651 рік з невеличкими пориваннями до незалежності Хмельниччини, УНР і ЗУНР.
Щоправда британець Норман Дейвіс поблажливо додає незалежності України ще 129 років, окреслюючи роки 1654-1783 – «Україна, гетьманська держава», та втіха від цього доволі слабка. Довгий перелік помилок Хмельницького і Виговського, які наводять історики, нічого не пояснює у втраті Україною того надбання незалежності, яке було здобуто. Тоді козацька незалежність України ґрунтувалася лише на багатовекторному впливі могутніх сусідів, а не на власній силі. Сучасник писав: «У них це найвища державна рація – не бути ані під королем, ані під царем; сподіваються добути це, зводячи і лякаючи короля царем, а царя королем».
Там, де немає держави, відсутня й власна еліта, і Орест Субтельний показує наслідки цього сумного для України явища:
«Важко перебільшити ті серйозні наслідки, що їх мала для українців утрата власної еліти. В суспільствах, що поклали початок сучасної Європи, з їхньою ієрархічною будовою, народ без знаті все одно, що тіло без голови. Це значило, що українці втратили клас, котрий звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етнополітичної самобутності суспільства. З поширенням полонізації серед української знаті православ’я, а також українська мова та звичаї пов’язувалися насамперед із нижчими верствами. Вони як такі стали в очах поляків предметом презирства.
Відтак честолюбні й обдаровані молоді українці були постійно змушені вибирати між відданістю власному народові й традиціям та асимілюванням у панівне суспільство і його культуру. Частіше перевага надавалася останньому. Внаслідок цього іншою важливою проблемою української історії стала проблема верхівки українського суспільства або, краще сказати, — її відсутності».
Так само й частина еліти України, потрапивши під владу Росії, просто стала російською, навіть не малоросійською, творчі сили, розум, енергія, завзяття пішли на службу чужій державі. Українська еліта стала, за словами Великого Кобзаря, «дядьками, няньками отечества чужого». Жорстоко картає зрадництво української еліти Дмитро Донцов.
Поривання України до незалежності вже нового часу були лише епізодичними і закінчувалися поразками. Шукати причини цих невдач – марна справа, бо дехто доводить, що, наприклад, ЗУНР впала лише тому, що польські вояки і ополченці знали краще Львів і його прохідні подвір’я, бо ходили там із дівчатами на побачення, а здебільшого вихідці з села, українські вояки, не орієнтуючись добре у Львові, безпорадно губилися в його вулицях і закамарках.
Треба зрештою об’єктивно оцінити неприхильну до України історичну долю в минулому і чесно сказати собі звичним галицьким: «Так сі стало і нема на то ради. Але від сьогодні і надалі так не буде!»
І це показує наша історія сьогодення. Історик Ярослав Грицак проголошує: «…головна надія – у нас самих, у нашій впертості й нашому вмінні виживати. Історичні дослідження показують: чим частіше суспільство проходить через тяжкі випробовування, тим стійкішим воно стає. Історія зробила нас, українців, чемпіонами з виживання».
А письменник Тарас Прохасько щодо сучасної російсько-української війни резюмує: «Ця війна народила історичну Україну. Тобто таку, яка аж тепер стала повноцінним історичним народом. Досі цього не було. Незважаючи на усю нашу багатющу історію для внутрішнього вжитку. З Україною досі такого не було. У найкоротших описах світової історії Україна була відсутньою. Хоча у тих найкоротших є кілька пунктів про українців, кілька слів про території, на яких вони розселені, але України нема. Навіть недавня з’ява незалежної України є лиш частиною сюжету про розпад історичної імперії. Тож ця війна стала фактично тим першим українським сюжетом, який аж тепер назавжди вплівся у найкоротшу загальну світову історію. А це означає, що Україна заіснувала по-справжньому. Вона стала історичною. Її вже не витіснити зі списку історичних персонажів».
Звісно, про це скажуть історики майбутнього, але вже сьогодні можемо припустити, що наші з вами часи не менше, або навіть і більше значущі для історії України, аніж боротьба з монголо-татарами, Козаччина, Хмельниччина, боротьба Січових Стрільців, УГА, ОУН і УПА. Бо це, вочевидь, фінальний етап цієї віковічної боротьби, і масштаби його жертв, руйнувань, героїзму українців незрівнянно більші, аніж в усі попередні часи. Зрештою згодом історія все розставить на свої місця.
