Денис Зубрицький, головний хроніст Львова, з повагою і пафосом окреслює значення діяльності львівської міської влади: «Обов’язки Ради не обмежувалися правлінням, судочинством і покаранням, вона мала сприяти процвітанню всього міста загалом і успіхові окремих осіб і заробітчан. Одне слово, магістрат щодо міста й громадян мав ті ж самі обов’язки, що й батько в колі своєї родини».
Бартоломей Зиморович, описуючи діяння міської влади Львова у XVI столітті, відстежив трансформацію від німецького міського врядування до польського:
«У ті часи німці посідали у Львові чільне місце, розподіляючи всі міські посади лише між своїми родичами і виключивши з Ради поляків. Однак постійним було перемішування цих двох народів між собою, як також і поєднання через спільні громадські обов’язки, так що й полякам відкрилася дорога і підхід до міської Ради… Відтоді, коли поляки та німці, кермо влади тримаючи спільною рукою, керували міською громадою, посилювалася турбота обох народів про примножування та прикрашування міста, бо майже всі жертвували громаді щось виняткове… Починаючи з XVI століття німецька мова поступово зникає з публічного життя міста, і міська Рада Львова переходить на польську».
Львівський магістрат, виконуючи свою основну функцію, встановлював регули життя громадян міста, звичаєві норми і норми поведінки. Надзвичайно цікавим є закон 1383 року про боротьбу з розкішшю: «Закон магістрату проти жінок. Після того, як розкіш, підстригач міст, почала зачіпати наших предків, у той же момент за спартанським звичаєм проти розбещеності і розпусти жінок не уряд моральності, але закони про витрати на розкіш проголосили:
«Пани радні разом із цілою громадою ухвалили, що якщо би хтось захотів влаштувати чи святкувати весілля, то повинен мати шістнадцять осіб гостей і чотири страви, а не більше, і може мати двох жартівників, а не більше під загрозою штрафу чотирьох гривень. Жінки породіллі або після родів взагалі не повинні влаштовувати жодних бенкетів під загрозою чотирьох гривень». У наступні роки було ще додано такий параграф: «Жодній пані породіллі не вільно буде мати покривала ані шовкові, ані камчатні під карою однієї гривні».
Особливо цікавою є ухвала про обмеження кількості гостей на весільних бенкетах – типовий приклад дуже поширених у Західній та Центральній Європі середньовічних міських «законів проти розкоші». Головною їхньою метою було прагнення не провокувати обурення народних низів, незадоволених надмірним збагаченням міської верхівки. Одним з істотних мотивів було також бажання, аби кошти спрямовувалися, окрім оборони міста, також у ремесло і торгівлю, бо це б сприяло збільшенню прибутків міського магістрату.
1387 року львівський магістрат забороняє гру в кості: «також пани радні ухвалили, що ніхто не повинен грати в кості у місті за жоден зиск, ані малий, ані великий. А ті, хто грають і хто виграє, і хто втрачає, повинні дати одну гривню з тим зиском, що виграється, а хто програє, повинен дати одну гривню за штраф, а хто тричі буде оштрафований, у того необхідно відняти право пропінації, аби не міг більше шинкувати».
Неабиякі труднощі місто мало і з врегулюванням майнових питань, про що свідчить запис у хроніці 1390 року: «У ці роки сталася у Львові негідна суперечка між архієпископом Бернгардом і містом за дім у горішній частині Ринку… Висуваючи на дім майнові претензії, нетерплячий архієпископ хотів його зайняти силою, місто спротивилося і це призвело до такого напруження, що врешті Бернгард формально прокляв місто. У справу навіть втрутився Папа Боніфацій IX, проти архієпископа розпочали судовий процес, утім позаяк Бернгард 1391 року помер, процес припинився».
Магістрат також врегульовував сімейні відносини. 1401 року райці ухвалили закон «Про парубків податок», про що свідчить хроніка:
«Наскільки наші предки дбали про примноження громадян, видно з того, що всіх неодружених і тих, хто не бажали мати потомство, списали до однієї черги і ухвалили брати з них податок, названий по простому «биковим», чотири копи щорічно з голови. Через десять років було ухвалено або поновлено давнішу постанову, що неодружені містяни, які не мають нерухомості, мусять щорічно платити до міської каси «арбітрум» по чотири копи грошів. Того року таких виявилося 28. Згодом їх не допускали до міського права, а отже, до заробітчанства і торгівлі, хіба що за порукою двох гідних співгромадян, які гарантували, що вони впродовж року одружаться і набудуть нерухомість».
Оборона міста була однією з найважливіших проблем львівської влади. 1408 року Рада постановила, аби кожен цехмістр із кожного цеху і на його кошти придбав по одній машині для метання стріл і ядер з міських мурів. Їх відразу замовили у лучника, за кожну дали по пів копи грошів завдатку, а решту зобов’язалися виплатити після закінчення роботи. Цього року у Львові вже був міський кат, окрім своїх прямих обов’язків, він ще мав вивозити сміття і нечистоти з міста.
Регламентацію торгівлі у місті і врегулювання спірних питань львівський магістрат здійснював із великою прискіпливістю. 1441 року Львів одержав від короля два привілеї. Першим львівських купців було звільнено від усілякого мита, а другим Раді міста дозволялося засновувати стільки крамів і лав, скільки було потрібно, і надано свободу обирати й призначати перекладачів, які здебільшого були вірменами.
Купецький стан складався з трьох класів: багатих купців, менших купців і крамарів, які викладали свій крам і дрібні товари у громадських місцях на лавах і рухомих крамницях, а на ніч забирали. Перші, так звані багаті, складали братство, конгрегацію з виборним старшим на чолі і мали в Ринку власний базар під дахом, що замикався на ніч, і у якому було 40 крамниць, оскільки більше членів у братстві бути не могло. Ці крамниці були спадковими і продавалися. Якщо крамницю продавали, за неї змагалися купці другої категорії, власники крамів, які часто були такими ж заможними, як і перші, хоча їхня торгівля обмежувалася лише певними товарами і роздрібним продажем, бо гуртовими товарами торгувати їм було заборонено.
Торгівлю за міськими мурами врегульовувала старостинська влада, яка безпосередньо була підлегла королеві. Розпорядження львівського старости Мнішка від 1618 року свідчить про заснування окремого цеху для українських шевців на Краківському передмісті:
«Оскільки шевці з Краківського передмістя, особливо русь грецької віри, а таких підібралося 40 добрих майстрів, придатних до цеху, яких католики з міста не хочуть прийняти до свого цеху, прохали мене визначити їм місце для відкриття шевських яток, … то бажаючи мати тих ремісників у доброму порядку, я визначив їм місце перед Краківською брамою (Краківська брама стояла на перетині сучасних вулиць Краківської і Лесі Українки – І. Л.) Ці крамнички разом з їх площею повинні служити тим же шевцям-русинам, ремісникам грецької віри, їм та їхнім нащадкам на вічні часи. Кожному з них буде вільно свою ятку подарувати, заставити, продати і застосувати з найбільшою користю для себе, утім із застереженням, аби вони дісталися ремісникові, доброму майстрові, придатному для цеху».
Міська влада займалася також врегулюванням цехових справ. Цехові статути нормували виробничу діяльність ремісників, якість і кількість продукції, її збут, купівлю сировини, права і обов’язки майстрів, ставлення до підмайстрів та учнів, визначали робочий час і оплату.
Цікавим є Статут львівського цеху мулярів і каменярів 1572 року, зокрема в ньому йдеться:
«Кожен майстер зі своїми товаришами і робітниками повинен ставати до роботи вдосвіта, щойно відчиняться брами міста, у визначені години він має працювати з належною старанністю і матиме визначені вільні години: на сніданок одну годину, в полудень – другу і, врешті влітку має завершувати свою роботу о 22 годині, взимку о 23-й. Старші майстри повинні пильно стежити за тим, аби товариші не надавали один одному поганих і образливих прізвиськ під загрозою кари гривні на користь раєцького уряду. Товариш, який би відмовлявся працювати в понеділок, непокірний, бешкетник або недбалий у роботі, має бути відставлений до раєцького уряду з метою покарання за його проступок».
Цікаво, що магістрат затверджував і такі дрібні положення цехових статутів, які передбачали покарання за ненормативну лексику. Статут кушнірського цеху, затверджений магістратом Львова у березні 1470 року, проголошував: «Якщо хтось на ранковій нараді вів злочинну мову і уживав лайливих слів, він повинен дати цехові п’ять кілограмів воску».
Із записів, датованих 1448 і 1490 роками, випливає, що у XV столітті у Львові бракувало аптекарів, позаяк міська Рада для задоволення потреб хворих була змушена спеціально запросити до міста аптекаря Олександра і виплатити йому з міської скарбниці 40 золотих на закупівлю мазей і ліків.
На початку XVIII століття король Август II, заохочуючи розбудову аптечних закладів, надав аптекарям багато привілеїв, зокрема право на продаж горілок та інших алкогольних напоїв. Спритні аптекарі скористалися нагодою, і попри протести міської Ради, часто продавали у своїх аптеках винятково алкогольні вироби, заробляючи на цьому немалі гроші.
Про часті колізії між міською і центральною владами свідчить зокрема львівська хроніка з 1556 року: «Часто траплялися королівські комісії, частково у шляхетських справах, частково в інших публічних. Комісари визначали місцем роботи Львів і починали свою діяльність у Ратуші. Рада терпіла це досить довго, але, побоюючись, щоб це не увійшло у звичай і право, поскаржилася королеві, який декретом розпорядився, що в міській Ратуші може функціонувати лише міська юрисдикція, а не жодна інша, зокрема комісарська».
Міська влада, завдяки Магдебурзькому праву будучи надзвичайно впливовою і самостійною у Львові, все ж досить сильно залежала від центральної влади королівської. 1423 року до в’язниці Низького Замку у повному складі потрапила вся львівська міська Рада, ймовірно за відмову міста сплачувати котрийсь із королівських податків.
На головному фото панорама Львова Абгагама Гогенберга 1618 р.
