Кожне місто має свої окремі риси, має також свої оригінальні типи, має свої яскраві вуличні фігури, такі популярні, що їхня унікальна слава не лише переходить із покоління в покоління, а стає традицією, а інколи сягає далеко поза межі цього міста. Львівський письменник Адам Краєвський на початку XX століття залишив для нащадків замальовки декількох найбільш популярних у другій половині XIX століття вуличних типажів Львова, бо як уже не раз говорилося, письменники чи просто спостерігачі минулого, на відміну від сучасності, були більш уважні, більш чуйні, більш прискіпливі до життя цих яскравих персонажів, від яких не лишилося навіть місця поховання чи бодай якого хрестика на їхніх могилах. Ось декілька таких замальовок.
Луцик
У 1860-1870-х роках чи не найбільш яскравою особистістю вуличного життя Львова був Ян Луцик. Невеликий на зріст, міцний, з густою бородою, з розгойданою ходою – лише на сам вигляд він був постаттю надзвичайно оригінальною. Його минулого ніхто не знав, відомо лишень, що він був сином українського священника з Поділля. У Львові він з’явився як учень медично-хірургічної школи, яка в ті часи певною мірою могла заміняти медичний факультет при Львівському університеті і видавала своїм випускникам дипломи магістрів чи опікунів хірургії.
Луцик цієї школи не закінчив і, не маючи права бути лікарем, попри це став шарлатаном. Зрозуміло, що відповідно до шарлатанської професії йому треба було змінити зовнішність. До свого вбрання причепив якісь містичні зірки і посріблені латунні кола; припасував собі хутряний нарукавник, а в ньому носив бозна звідки взяту гримучу змію. Цей образ довершував нашийник, складений з призматичних скелець від костельного світильника. Інколи для більшої оригінальності носив у руці в білий день запалений ліхтар, а коли його запитували, для чого, по-діогенівському відповідав: «Шукаю людину».
Таким оригінальним зовнішнім виглядом не лише на передмісті, де мешкав, а також і у місті зацікавлював людей. У своєму найближчому оточенні уславився як дуже вправний лікар, а згодом між простим людом тішився великою повагою, бо не приписував пацієнтам дієти, а універсальні пігулки власного виробництва завше наказував запивати чаркою горілки. Така система лікування мала навіть дуже багато шанувальників, а Луцикові приносила, якщо не захмарні, то, утім, цілком достатні для прожитку прибутки.
Бували, однак, моменти, коли шарлатан аж занадто входив у свою роль і наражався на конфлікт із поліцією. Як наслідок одного з таких конфліктів його визнали несамовитим і відіслали у психіатричний відділ клініки Піярів (нині Обласна клінічна лікарня). Прибувши туди, як сам розповідав, аби справді не збожеволіти, почав удавати божевільного. У палаті, в яку його помістили, влаштував невеличкий вівтар і почав відправляти при ньому богослужіння для божевільних… Незабаром психіатри визнали, що Луцик не божевільний, принаймні не небезпечний.
Його тоді випустили на волю, але лікувати Луцикові суворо заборонили. Попри це він і далі лікував передміський люд універсальними пігулками. Бувало, що й хтось з інтелігенції, не знайшовши допомоги у дипломованих лікарів, вдавався за порадою до Луцика. Допомогло лікування чи ні, вже не було так важливо, достатньо було, що хворий помирав із думкою, що якщо вже йому Луцик не допоміг, то, вочевидь, смерть була неминучою.
Із плином років Луцик став розсудливішим і навіть одружився, і цьому одруженню посприяли його лікарські «здібності». Вилікувавши безнадійно хвору матір, якій не могли допомогти інші лікарі, утім, це вочевидь був просто щасливий випадок, він взяв за дружину її доньку. На шлюбну церемонію, яка відбувалася на парафії Святого Миколая, прибули натовпи цікавих львів’ян, адже це була сенсація. На запитання священника, чи має добру і невимушену волю взяти за дружину ту, котру він бачить перед собою, пан молодий урочистим голосом відповів: «Якби-м не мав, то би-м не брав!» У храмі, попри святість місця, на ці слова вибухнув гомеричний сміх.
Одружений Луцик змінився настільки, що навіть на деякий час облишив свою оригінальність шарлатана і взявся за господарство. У той час, отримавши у спадок невеличкий фільварок, зник зі Львова, через декілька років з’явився знову, осів десь на далекому передмісті і знову лікував універсальними пігулками. Минуло ще декілька десятків років, і вже доволі постарілого, але завше жвавого й рухливого, з привітним усміхненим обличчям бачили його львів’яни, коли Луцик з луб’яним козубом на плечах поспішав на закупи до міста.
Професор
Професора або Філософа, бо і так його деколи кликали, багато старших львів’ян пам’ятали як молодого вчителя гімназії. Його часто бачили на валах або на замку, коли він із книжкою в руках декламував поетів або голосно читав латинських авторів. Найчастіше перебував у товаристві молоді, яку любив і якій за скромний почастунок охоче виконував або допомагав виконувати найважчі домашні завдання. Бувало, що в такі хвилини входив у давню роль викладача і суворо картав закидами неуцтва чи нерозуміння, не усвідомлюючи, що повчає того, хто оплатив йому обід або вечерю.
Бідний і незначний був той заробіток Професора, і у своєму розхристаному житті не помічаючи того, що з роками і з прогресом «яйця бувають мудрішими від курки», зрештою дій шов до того, що зарадити гімназистам уже нічим не міг, і їм не було сенсу до нього приходити. Тоді Професор перенісся на менш вимогливе передмістя і там дітей круп’ярів і різників утаємничував у премудрощі великої й малої абетки. Впродовж довгого часу слава його гриміла під рогатками, бо окрім навчання, писав вірші на фамільні урочистості передмістян.
Коли молодий адепт шляхетного мистецтва виготовлення круп чи патрання свинячих туш палко бажав стрілою Амура якнайшвидше поцілити в серце рум’яної як півонії діви, то чимдуж біг до Професора, тягнув його до шинку і там після двох чи трьох чарок з олівця філософа на папір спливав, наприклад, такий шедевр:
Про кохання думка моя
Потрапляє в серце твоє.
Ти не муч мене, Касенько,
Руку дай свою швиденько.
І яка ж Кася чи Польдзя (рима звичайно була відповідна) могла встояти перед таким замовлянням?.. На заручини Професор вже мав готовий гоноровий текст:
П’ю за здоров’я тої дівчини,
У котрої заручини.
Оплески підпилих гостей були нагородою для «поета» і заохочували до весільного тосту в тому ж самому дусі:
Життя плине як вода,
Най сто років живе пара молода.
Професор любив випити, любив бенкетувати, і без нього не відбувалася на передмісті забава, як у лицарських дворах не було учти без менестрелів; не любив, однак, коли його хтось запитував, чи мав він дружину. Цей спогад отруював йому забаву, ба більше, бо навіть минало декілька днів, поки він приходив до тями. Професор, як неважко здогадатися, свого часу пав жертвою жіночої невірності.
Розбила його серце жінка, втекла з іншим, залишивши йому пусте вистигле гніздечко, коли одного вечора прийшов із лекції додому. Біль, розпач, а потім як наслідок втіха у чарці і склянці – і він став посміховиськом люмпенів, простих брутальних людей, які не відчувають сердечного болю, але люблять забавлятися нещастями інших… Професор помер у шпиталі, а поховала його «Ариматея» – Товариство святого Йосифа Ариматейського, яке займалося похороном убогих і жебраків.
Доктор
У доброму товаристві Львова його мало хто знав і небагато хто пам’ятав цього дуже характерного вуличного персонажа. Сталим місцем перебування Доктора була площа Голуховських (нині Торгова), а точніше наріжник вулиці Фурманської. Від усієї підперезаної шнурками зграї трагачів (носильників), що сновигали тут, відрізнявся хіба тим, що не обв’язував ніг ганчірками, носив таке-сяке взуття, а свій подертий гардероб оздоблював томпаковим ланцюжком, зрозуміло, без годинника. Спокійний, мовчазний, коли собі випив, міг цілими годинами теревенити до себе німецькою з домішкою єврейського жаргону, а тоді ставав посміховиськом євреїв, котрі здебільшого влітку сотнями залюднювали площу Голуховських.
Колись, у добрі молоді літа, Доктор справді був військовим лікарем, навіть щасливо перебув дві воєнні кампанії, але зазнав поразки у третій – з власною дружиною. Не витримав війни зі злою жінкою: зрадила йому і зламала йому життя. Заслабий для того, аби одразу позбутися невірної дружини, деякий час терпів, потім із розпачу почав пити, тим самим зневажаючи свої обов’язки і покликання. Це тривало декілька років; врешті дружина втекла, і це перевищило міру його нещастя.
Його вигнали з війська, як цивільний практики для себе не знайшов, зрештою, що заробляв, те пропивав. Таким чином скочувався все нижче й нижче і докотися до того, що виписував рецепти і лікував потребуючий пролетаріят майже задурно. Зрештою і це закінчилося, тоді мусив жити з милостині. П’ючи без тями, щораз частіше діставав білу гарячку, аж несподівана смерть від інсульту перервала плин життя Доктора саме на розі, де був розташований його улюблений шинок.
Алте Шікер
Він був характерною постаттю львівської Зарваниці (нині район Сербської та Староєврейської). Високий, худий як жердина, чисто семітського типу, в халаті до п’ят і шапокляку зеленого кольору від дощу і сонця. Звали його Алте Шікер, що у перекладі означає старий пияк. Позаяк він був і тим, і іншим, а за фахом шевцем, то латав черевики таким самим бідакам, як і сам, однак лише тоді, коли не мав і черствого кавалка хліба. І заробивши декілька центів, напивався, брався в боки і робив потішні стрибки по вулиці, або ставав перед гауптвахтою, нахилявся до ґрат і гучним голосом волав: «Струнко!» З часом до цього усі так призвичаїлися, що навіть поліціянти не реагували на витівки Алте Шікера. Коли йому добре допікали єврейські підлітки, дражнив їх тим, що він католик, причому богохульствував на адресу рабинів і єврейської віри загалом.
Колись нібито був і одруженим, і власником гарної кам’янички. Алкоголь позбавив його і маєтку, і жінки, яка по вигнанні чоловіка-пияка присвоїла маєток собі. Помер десь у шинку, як і багато його друзяк.
Коли Алте Шікера серед його пияцького затьмарення часом навідували ясніші хвилини, він цілком усвідомлював повноту свого нещастя, але був заслабий, аби його подолати. Бувало він сідав на камені під Губернаторськими валами (нині парк На Валах), підпирав долонями змарніле обличчя, виблискуючи лисиною на сонці, замислювався і оком нерухомо вдивлявся у далечінь. Не раз якийсь молодий бешкетник, проходячи повз цю задумливу фігуру, зупинявся і над вухом кричав: «Алте Шікер!» Тоді обличчя старого набирало дивного виразу. Дивлячись на хлопця, напівжартівливим-напіврозпачливим голосом він промовляв:
Так, я старий, я пияк, я гірший від пса, я не маю, що їсти, я не маю, де спати…
Потім різко підводився, приймав загрозливу міну, підпирався в боки і, прямуючи у бік Зарваниці, вигукував: «Трясця на вас, жиди, я католик!» Незабаром зникав у нетрях найостаннішого пияцького шинку на Бляхарській вулиці (нині Івана Федоровича), який у народі називали «Під Цвайундфірціґ» (тобто під 42 номером).
