Львівські євреї відігравали помітну роль в економічному житті давнього Львова, який був важливим центром транзитної торгівлі між Сходом і Заходом. Вони також займалися внутрішньою гуртовою торгівлею, орендою помість, були кредиторами польських королів і галицької знаті, відкупниками податків. Вже у другій половині XVI століття у Львові діяв банківський дім купця Йосифа Насі. Утім упродовж епохи середньовіччя й нового часу більшість місцевих євреїв були здебільшого дрібними крамарями, мандрівними торгівцями й ремісниками.
Євреї часто-густо порушували торгівельні пакти, торгували забороненими для них товарами: міддю, сталлю, селітрою, цвяхами, сокирами, зброєю, бо згідно з королівськими декретами їм дозволено було торгувати лише чотирма товарами: воском, шкірою, сукном і волами. За порушення пактів щодо торгівлі 1635 року єврея, який продавав заборонений товар, засудили до вигнання з міста. Та це був, вочевидь, єдиний такий випадок.
Про експансію євреїв зі середини XVII століття на терени бізнесу, які католицька громада вважала своїми споконвічними, образно пише історик Владислав Лозинський: «Зрештою надходить пора, коли Львів доволі відчутно починає розуміти, що складається, власне, не з «трьох націй», що поряд із поляками, вірменами і русинами, на сцені з’являється ще й четверта, численна і підприємлива нація – євреї.
Та не раптом і не зненацька висипалися вони з передмість і з темних завулків гетто на патриціанський Ринок. Їх бачили і відчували всі, та лише щойно тепер почали вони говорити про себе на повний голос. Доки всім було добре, ніхто не знав про те, що євреї беруться до всього: до мит, до ремесел, до риби, до воску, до вина, до гуртових трансакцій зі Сходом і Заходом, зі Стамбулом і Гданськом. Коли ж містянство занепало, погано стало всім, всі шукали причин зла і, звісно, в найшвидший і найлегший спосіб віднайшли ту, яка була найближча й найбільш гостро відчутна, хоча й не була головною і єдиною. Від найдавніших часів євреї мали певні торгівельні свободи, і міра цих свобод із часом істотно зростала.
Та усі ці привілеї і пакти не розповсюджувалися на передміських євреїв, і щойно від 1639 року тиснеться уся ця передміська чернь на Ринок, стукає до міських брам, а допоки їй відчинять, промикається хвіртками і погрожує залити місто. І власне того 1639 року довідуємося з протестації всіх станів міста, які виступили проти надання передміським євреям торгівельних прав, що євреї «мало не три більші частини Львова опанували, а християни заледве на четвертій залишилися!».
Нарікання і протестації містян мають у собі стільки локального колориту і стільки матеріалу для характеристики людей та їхніх стосунків, що годі їх оминути. Не лише львівські купці, але майже всі ремісники підносять лемент із приводу цієї переваги євреїв: «Немає такого гендлю, немає такого ремесла і способу життя, – волають кушніри у своїй протестації 1643 року, – яких би львівські євреї не провадили, а провадячи, обидва передмістя, львівські заїзди, гостинці саме для прийняття проїжджачих гостей своїми факторами, маклерами своїми обложили, і так облогою цією доводять, що кожен магнат королівський, кожен урядник, кожен шляхтич, кожен купець, навіть у місті не побувавши, крамниць блаватних, суконних, ані крамів багатих, торгів кушнірських, золотарських крамниць, ремісничих кам’яниць не відвідавши, навіть порогів брам не переступивши, все що їм потрібно, за посередництва євреїв, справлять, куплять, євреєві грошей і пожитків додавши, у місті не бувши, повертаються назад».
Такі голоси проти зростаючої переваги євреїв повторюються мало не щороку – лемент завжди той самий, лише щоразу жалісніший.
На початку XVIII століття було видано вісім королівських декретів про вигнання євреїв за здійснення незаконної торгівлі, шинкування, броварництва тощо, однак щоразу вони подавали апеляції щодо скасування цих декретів, і останні відтерміновувалися. Коли ж призначалися комісії з представників шляхти і духівництва, їх підкуповували і вони не приїжджали до Львова у вказаний термін. Якщо комісії навіть працювали, то їхні постанови відкладалися на розгляд королівських судів. Також спритно ігнорувалися королівські декрети щодо незаконної оренди євреями кам’яниць і окремих приміщень за межами єврейської дільниці. Євреї, як і в давні часи, володіли, орендували і провадили діяльність у будинках християнських дільниць Львова.
Надзвичайно важливим для євреїв було питання укладання чи не укладання торгівельних пактів із міською владою. Вони доволі впевнено почувалися у жорстких перемовинах щодо укладання цих пактів. Регент львівської громади Ян Буський наводить характерний епізод протистояння євреїв з католицькими представниками міста через те, що львівський магістрат хотів заборонити євреям продавати сап’ян, коли єврейські старші «перед лицем усього магістрату і за присутності бургомістра Долежинського» у Ратуші, де «вся пристойність і розважливість має свій осідок», показували міським делегатам «дулю, склавши пальці і злоязичили своїми харкотливими губиськами: «Аби вас повбивали, хочете сап’яну – не буде вам того, з’їжте чорта, а не сап’яну». Зрештою чергові пакти були укладені 1654 року не без протекції «великих людей», тобто канцлера і магнатів, які від стосунків з євреями мали свій зиск.
На початку XVIII століття, легковажачи королівськими декретами, львівські євреї масово почали засновувати нові крамниці, закладати шинки. Вони наполягали на шинкуванні горілкою на своїй вулиці, аргументуючи це тим, що давніше горілка була лише в них, позаяк християни, «гидуючи цим трунком і його шинкуванням, для своєї слави не допускали цього у своїх кам’яницях».
Конкуруючи з іншим національними громадам Львова у торгівлі, євреї провадили експансію і в галузі ремісництва. На середину XVII століття у склярському, бляхарському, шмуклерському промислах не було жодного християнина, їх повністю витіснили єврейські майстри. А в таких промислах, як зброярство, голкарство, пасамонництво залишилося заледве двоє-троє християнських ремісників. Львівські кушніри скаржилися, що євреї ремесло їм «цілковито відібрали, ледве чи не кожен кушнір є євреєм», а християнські золотарі говорили про «незліченну кількість» єврейських майстрів, які займалися золотарством. Представники інших цехів: шевці, цирульники, мечники нарікали на те, що євреї нечесним шляхом здобули собі перевагу над християнськими ремісниками.
Багато ремісників-християн вимушені були залишити місто, аби не перетворитися на жебраків, а дехто, незважаючи на християнську гідність, пішов до євреїв у підмайстри. Дійшло навіть до того, що євреї без дозволу короля засновували власні ремісничі цехи, де обирали своїх цехмістрів. Майстерність ремісників-євреїв сягала такого рівня, що навіть королі Речі Посполитої замовляли у них намети. 1659 року був укладений «контракт із наметниками, львівськими євреями на виготовлення намету для Його Королівській Милості, де би… на шовковій матерії виступали квіти різної барви, а на полі – фігурно вишиті розмаїті звірі й постаті мисливців».
Ці факти доволі переконливо спростовують розповсюджений стереотип про те, що ледачі євреї наживаються лише нечесною торгівлею і лихварством. Поет Себастіан Кленович жорстко картає «єврея-неробу» і навіть освічений і, як на ті часи, демократичний Ян
Алембек стверджував, що Львів для євреїв – земля обітована, де вони, ледачо куняючи на львівському бруку, заробляють собі величезні статки. Успіхи євреїв у майже всіх галузях ремісництва свідчать про те, що вони вміли працювати не лише головою, але й руками. До речі, вже у XIX-XX століттях в Галичині, окрім євреїв пекарів, шевців, кравців, була й значна частина євреїв-ковалів.
У XVIII столітті Львів втрачає свою привабливість для євреїв. Причинами були надзвичайна тіснота у єврейській дільниці та постійна конфронтація з міською владою й християнським населенням. Через це значна частина львівських євреїв почала переселятися до сусідніх галицьких міст і містечок: Жовкви, Бродів, Бібрки. Тут було менше конкуренції і більше протекції власників міст – магнатів. Невдовзі рабини цих міст почали претендувати на першість перед львівськими.
