Дюк Вернон – автор музичних творів у різних жанрах, від класичних до джазових композицій і популярної музики. Але найбільше він відомий своїми “американськими” піснями, такими як “Квітень у Парижі”, “Осінь у Нью-Йорку”, “Я не можу почати”, переспіваними багатьма знаменитими виконавцями, включно з Еллою Фітцджеральд і Френком Сінатрою.
Відео дня
До США Дукельський приїхав на початку ХХ століття з України, але з історичною батьківщиною, що перетворилася на частину Радянського Союзу, композитора пов’язували складні стосунки. Він неодноразово отримував пропозиції повернутися – і від свого друга Сергія Прокоф’єва, який зробив вибір на користь переїзду в СРСР, і на офіційному рівні – від уряду країни. Але Вернон не погоджувався – його не спокушали ні обіцянки безплатних квартири й дачі та особистого автомобіля, ні запевнення, що його музику виконуватимуть у театрах і на концертах, ні пропозиція написати твори для “молодого й талановитого віолончеліста” – найімовірніше, йшлося про Мстислава Ростроповича. “Мене б підтримували фінансово, – пояснив Вернон свою позицію в інтерв’ю, – публікували, виконували мої твори, я, можливо, був би відомий, але натомість від мене чекали б якоїсь порожньої балаканини про Сталіна”. Композитор, не роздумуючи, відмовився – він не розумів, як можна жити і працювати в атмосфері радянського тоталітаризму.
Народжений на безіменній станції
Дюк Вернон – Володимир Олександрович Дукельський – народився в жовтні 1903 року на станції Парф’янівка Псковської губернії, хоча сам він згодом стверджував, що це сталося на іншій – безіменній – станції Мінської губернії. На останньому терміні вагітності його мати, яка походила з грузинського княжого роду, їхала в поїзді, і, коли почалися перейми, її зняли на найближчій станції, де хлопчик і з’явився на світ. Батько Дукельського працював інженером-шляховиком, тому сім’я часто переїжджала з місця на місце: за час дитинства і юності Володимира вони встигли пожити в Києві, Миколаєві, Кунгурі, Криму. Коли помер батько, Володі було дев’ять років, а його молодшому братові – сім, після похорону мати із синами повернулася до Києва. Там Дукельський, який завжди відчував потяг до музики, вступив до консерваторії на курс Рейнгольда Глієра, але через розпочаті суспільні катаклізми – революцію та Громадянську війну – закінчити її не встиг.
Київ – Одеса – Константинополь
Холодної та голодної зими 1919 року – напередодні переходу Києва під владу більшовиків – сім’я вирішила тікати за кордон: спершу до Одеси, а вже звідти, морем, до Константинополя. Грошей Дукельським не вистачало навіть на харчування та оплату скромного житла, тож Володимиру, щоб якось допомогти матері, що вибивалася з сил, доводилося підробляти тапером – він грав на піаніно в ресторанах і кінотеатрах. Згодом в інтерв’ю Володимир розповідав, що саме тоді він уперше почув американську попмузику. Йому вдалося дістати кілька грамплатівок із записом модних фокстротів, і вони вразили його своєю “гармонійною оригінальністю та ритмічною свіжістю”. Серед цих композицій були твори Ірвінга Берліна і Джорджа Гершвіна, які здобували популярність, – на Дукельського вони справили колосальне враження. Юний музикант почала наслідувати те, що чув, і дуже скоро зрозумів, що ця музика має не тільки силу, а й потужний потенціал. На той час Дукельський і уявити собі не міг, що їх із Гершвіном незабаром зв’яжуть близькі творчі та дружні стосунки.
Дружба з Гершвіном
У 1920 році Дукельські вирушили до США. Спочатку вони влаштувалися в Нью-Йорку, де Володимир познайомився з багатьма відомими композиторами, включно з Гершвіном, який перебував у самому зеніті своєї слави. Молоді люди, які були майже ровесниками, швидко подружилися. Гершвін часто запрошував музиканта-початківця до себе додому, де вони багато спілкувалися і грали один одному на фортепіано. Дукельський захоплювався композиціями відомого музиканта та віртуозним стилем його виконання – вмінням поєднувати класику з джазом і попмузикою, а також здатністю до імпровізації. Гершвін відповідав йому тим самим – йому подобалося, як пише Дукельський, тому він довіряв йому аранжування своїх творів. Перші гонорари Дукельський отримав саме за цю роботу. Саме Гершвін вигадав для Володимира псевдонім, під яким той став відомим у музичному світі – Дюк Вернон, і допомагав йому збирати кошти для поїздки в Європу, на якій наполягав Артур Рубінштейн. Знаменитий піаніст був так захоплений фортепіанним концертом, який написав для нього Дукельський, що вважав: місце юного обдарування – у французькій столиці, що є Меккою для молодих композиторів.
Мекка для молодих композиторів
У Парижі Дукельського познайомили зі знаменитим театральним діячем, меценатом і антрепренером Сергієм Дягілєвим, який після сварки із Сергієм Прокоф’євим потребував нового композитора, що створював би музику для його балетної трупи. Послухавши фортепіанний концерт Дукельського, Дягілєв вирішив, що Володимир обов’язково має співпрацювати з ним. Як результат, написаний Дукельським балет “Зефір і Флора” мав великий успіх у паризької публіки. Дукельський подружився із Сергієм Прокоф’євим, Ігорем Стравінським, Жаном Кокто, Франсісом Пуленком, Коко Шанель. Для молодого композитора, який лише кілька років тому грав у ресторанах і кінотеатрах, це був небувалий кар’єрний – і соціальний – злет.
Легкий жанр і розтоптаний циліндр Дягілєва
Попри дружбу з Дукельським, Прокоф’єв не схвалював легкий жанр, у якому той працював, у листах називаючи його “проституцією”, – він вважав, що Володимир має писати тільки серйозні твори. Попмузика Дукельського не викликала захоплення й у Дягілєва, у якого ці пісні викликали напади сказу, іноді в буквальному сенсі слова. За спогадами самого Дукельського, одного разу, почувши якусь із його композицій, написаних для кабаре, Дягілєв розлютився і, нецензурно висловлюючись, розтоптав власний циліндр. Але за популярну музику платили набагато краще, а жити на гроші, які Володимир отримував за творення опер і балетів, було геть неможливо, тож Дукельський, за його словами, спокусився фунтами стерлінгів і підписав контракт із британським продюсером Чарльзом Кокреном. Так протягом трьох років Дукельський писав музику для музичних вистав і оперет у Лондоні, після чого повернувся до США.
Як Володимир Дукельський став Верноном Дюком
В Америці Дукельський продовжував працювати в жанрі попмузики. У 30-ті роки він досяг вершини свого успіху, створивши шедеври, що стали американською класикою, – композиції “Квітень у Парижі” та “Осінь у Нью-Йорку”. Тоді він прийняв американське громадянство й офіційно перетворився з Володимира Дукельського на Вернона Дюка. Під час Другої світової війни композитор, незважаючи на те що через зір був звільнений від мобілізації, два роки прослужив у береговій охороні Нью-Йорка і звільнився в запас у званні капітан-лейтенанта. Після закінчення воєнних дій він повернувся до улюбленої роботи, пишучи музику для бродвейських вистав і голлівудських фільмів, хоча самому йому більше подобалося працювати для театру – до американського кінематографу Вернон ставився з певною іронією.
Не тільки популярний жанр
Попри успіх у популярному жанрі, Вернон не полишав надії створити по-справжньому шедевральне і в галузі класичної музики. У різні періоди свого життя він написав кантату-епітафію, яку присвятив пам’яті Сергія Дягілєва, балет “Громадський сад”, кантату “Кінець Санкт-Петербурга”, “Присвяти” для фортепіано, сопрано та оркестру, Скрипковий і Віолончельний концерти та єдину у своїй музичній спадщині оперу “Панянка-селянка”. Під власним прізвищем – Дукельський – він також опублікував книжку віршів і залишив мемуари “Паризький паспорт”. На радіо “Свобода” Вернон створив програму про історію американської популярної музики, яка мала, пробившись крізь “залізну завісу”, познайомити радянських слухачів із музичною культурою Сполучених Штатів.
Смерть від зупинки серця
В останні роки життя Дюк Вернон – Володимир Дукельський – страждав на рак легенів. 19 січня 1969 року під час повторної операції з видалення пухлини він помер на операційному столі від зупинки серця в клініці Санта-Моніки. Його вдова – співачка Кей Маккрекен, з якою композитор одружився за дванадцять років до смерті, передала великий архів, який містив партитури і рукописи, до Бібліотеки Конгресу США.
