Фото: LB.ua Глава ПЦУ Митрополит Київський і всієї України Епіфаній під час промови
Шановні пані та панове! Дорогі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Найперше хочу подякувати за запрошення взяти участь у цій важливій зустрічі та в цьому обговоренні. Бо нинішня подія торкається, можливо, і непомітної, на перший погляд, для багатьох, але цілком реальної небезпеки, якій нам слід протистояти. Йдеться про ідеологію «русского міра», яка є публічним фундаментом російської агресії проти сусідніх країн і проти демократичного вільного світу загалом. Невід’ємною складовою, одним з наріжних каменів цієї ідеології є псевдорелігійна риторика, завданням якої є надати кремлівській тиранії та її агресивній політиці «священне» забарвлення.
Можливо, після низки брехливих інтерв’ю та публікацій кремлівського тирана, де він розлого пояснює свої дії екскурсами в давню історію, починати з історичних витоків «русского міра» може здаватися чимось не дуже серйозним. Але насправді без розуміння історичних передумов появи та зростання цього феномену, без розуміння коренів «русского міра» ми не зможемо поставити правильний діагноз цій хворобі. А відтак не зможемо її вилікувати.
Отже, найперше, на чому слід наголосити — це суттєва цивілізаційна відмінність між Київською княжою державою, між Руссю-Україною, з одного боку, і Московією, яка претендує на одноосібне спадкоємство Русі — з іншого. Київська держава та її продовження, включно з козацькою Україною та відновленою державністю нового часу, мають своїм фундаментом європейські християнські принципи. Однією з ключових ознак цих принципів є повага до особистості, визнання її ролі та значення. Саме поняття особистості утвердилося як розвиток богослів’я Давньої церкви. Утверджуючи особистісне буття Бога, утверджуючи значення кожної з Осіб Пресвятої Тройці, християнська Церква утверджувала і антропологічний вимір особистості, адже людина — це образ Божий.
Натомість сформована на інших релігійних і філософських принципах давня азійська цивілізаційна модель сприяла тому, що багато давніх суспільств, нею породжених, на перше місце ставили колектив, спільноту, визначаючи виняткову роль для їхнього глави, лідера, і підлеглу, упокорену для решти.
Щоб не вдаватися у глибокі історичні пояснення, обмежуся лише констатацією беззаперечного факту: Україна, її суспільна і державна модель в основі своїй мають європейське коріння. Московія, яка виникла на уламках давньої Київської держави в умовах підлеглості монгольській імперії як улус Золотої Орди — це суспільство і держава, які коріння своє мають в азійському типі автократії. Якщо можна використати таку аналогію, то Московія має приблизно такий зв’язок з Руссю, як Османська імперія — зі Східною Римською імперією, яку прийнято називати Візантією і на уламках якої османи утвердили свій трон.
Протягом початкових століть існування Московія зовсім не соромилася свого монгольського походження — навпаки, вона пишалася приналежністю до цієї глобальної імперії. Однак занепад Орди, який припав водночас і на занепад Візантії, сформував у Московії уявлення, що вона може бути спадкоємицею обох імперій, ба більше — їхнім єдиним продовженням.
Фото: Андрій Сидор Глава ПЦУ Епіфаній під час промови
Падіння Константинополя 1453 р. призвело до того, що Московія лишилася фактично єдиною у світі незалежною державою з православним правлінням. Усі інші православні народи опинилися під владою або католицьких, або мусульманських владик. Глибоко ізольоване суспільство з низьким рівнем освіти, Московія у своїх власних очах у ту епоху вивищилася на рівень Риму, уявивши себе єдиним всесвітнім центром істинної влади й істинного християнства.
Отак глибоко сягає коріння ідеології «русского міра» — часів Середньовіччя. І відтоді крізь різні епохи — князівства, царства, імперії, радянської та нинішньої тираній — Московія продовжує живитися уявленням про себе як про особливу цивілізацію, яка має нібито провіденційне призначення «зберігати світло і правду перед навалою зовнішньої темряви».
Падіння Орди значно послабило престижність приналежності до неї, і тому від свого азійського коріння Московія постійно намагалася сховатися, вдаючи із себе спадкоємицю Київської держави і навіть самої Римської імперії. Не маючи зв’язку з нею, Московія віддавна прагнула привласнити собі спадок Києва, бо він – єдина ланка між Римом та Візантією з одного боку і ординським улусом Залісся – з іншого.
Саме існування унікальної київської, української ідентичності, сама ідея неперервного спадку, як колись образно написала Раїса Іванченко – спадку «від Кия до Кравчука», тобто від джерел нашої державності до її відновленої інкарнації нового часу – все це є сутнісним викликом російській імперській ідеї, концепції «русского міра». І тому століттями Московія у всіх своїх формах намагалася привласнити, монополізувати нашу ідентичність, а нас розчинити у собі, знищити, віддати забуттю.
Путін затвердив нову зовнішньополітичну доктрину РФ на основі “русского міра”
І одним з головних інструментів такої імперської уніфікації стала Московська Церква. Вона виникла і утвердилася як інституція у тісному зв’язку з московською державою. Вона в саму свою ідентичність вплела сервілізм – слугування трону в Кремлі.
Насправді це – велика історична трагедія. Як російський народ фактично ніколи не знав демократичного способу існування і управління, так і Московська Церква фактично ніколи не мала свободи і не знала як це – служити Богу і людям, а не «царю і атєчєству». Натомість Церква в Україні, живучи століттями в умовах чужоземного та інославного панування, набула реального досвіду «народної Церкви», яким живе і нині.
Фото: Андрій Сидор Андріївська церква
Як Московія і Україна мають різну історичну та суспільну природу, так і Церкви Московська і Українська – інституційно різні. Маючи спільність у вірі, ці дві Церкви дуже відмінно втілюють християнське вчення у практичному повсякденному житті.
Якщо об’єктивно подивитися на історичний шлях, то у всіх цих твердженнях можна переконатися на численних доказах і прикладах. І все це не має прямої залежності від особистостей і їхніх якостей. Навіть найбільш світлі постаті російської церковної історії, як, наприклад, патріарх Тихон, були уражені імперською ідеєю. Тому, попри все, навіть він не міг визнати і прийняти реальність самостійного існування колись загарбаних імперією Церков Грузії та України. Що вже казати про інших. Тож проблема не в Путіні та Гундяєві – проблема є системною і глибоко вкоріненою.
Від минулого маємо перейти до сьогодення. Московська модель православ’я глибоко уражена культом імперії, сервілізмом – прислужництвом трону, цезаропапізмом, коли всю владу над Церквою реально концентрує в руках світський володар держави. Саме тому в Україні одночасно з рухом за державну незалежність відновився і зріс рух за незалежність церковну. Бо одне без іншого в реальності важко уявити – незалежна Україна і незалежна Українська Церква не можуть повноцінно жити одне без одного.
Церква як суспільна інституція має глибокий вплив на душі людей. Враховуючи, що понад 70 % наших громадян ідентифікують себе з Православною церквою, те, яку форму вона має, як структурно керується, які ідеї підтримує, а яким протидіє, — усе це має також і суспільне значення.
Лише сліпі або упереджені не бачать, як протягом останніх трьох з половиною десятиліть Москва використовувала контроль над Російською церквою як інструмент свого неоімперського впливу. Адже в період розпаду Радянського Союзу збереження структури Московської патріархії, і в першу чергу її впливу в Україні, було однією з ключових задач.
Лише російське православ’я: як і для чого Росія знищує свободу віросповідання на ТОТ
Наведу два публічно відомі та зафіксовані пресою факти. У середині 1990-х років тодішній Московський патріарх Алексій ІІ на одному зібранні заявив дуже відверто: «Радянський Союз розпався на 15 держав, але ми зберегли єдність Російської церкви на цьому просторі, і це запорука, основа для майбутнього відновлення також і державної єдності». Інший факт — визначення російськими дипломатами на прийнятті з нагоди перемоги Януковича на виборах 2010 р. двох своїх ключових досягнень за період президентства Віктора Ющенка: недопущення зближення України з НАТО та недопущення визнання автокефалії Української церкви. Свого часу московське видання «Коммерсантъ» написало про це з посиланнями на очевидців.
Фото: LB.ua Глава ПЦУ Епіфаній під час промови
І тепер ми маємо третій приклад: РПЦ і її очільник Гундяєв офіційно проголосили нинішню кремлівську агресію та геноцидну війну проти України «священною» та «національно визвольною російського народу». Під російські злочини проти України підведено псевдорелігійне виправдання. Фактично те, що нині проповідує РПЦ — карикатурно оправославлена версія ісламізму й джихадизму, включно з виправданням терору й обіцянками прощення гріхів тим, хто помре в битві за наказом Путіна.
Для повноти картини слід зазначити, що кремлівський вплив на релігійне середовище не обмежується РПЦ. У тій чи іншій формі всі основні релігійні об’єднання в РФ діють в дусі ідеології «русского міра: мусульмани, протестанти, юдеї, буддисти. У тому самому дусі єднання з Москвою, нав’язування думки про нібито священний і божественний характер єдності «трьох братніх народів» під ярмом Кремля.
Але в Україні лише в структурах, прямо підлеглих Московській патріархії, така російська активність має реальний, системний успіх. Намагання впливати так на греко-католиків через так звану правовірну церкву, впливати на протестантів, на юдеїв, на мусульман зазнали краху. Навіть російські старообрядці в Україні з початком повномасштабної агресії Кремля розірвали свою підлеглість московському центру й визнали своїм зверхником митрополита старообрядців, який живе в Румунії.
І лише одна структура, яка незаконно називає себе «Українська православна церква» і яку очолює митрополит РПЦ Онуфрій Березовський, людина сформована й вирощена цілком в дусі вчення «русского міра», — ця структура зберігає інституційне підпорядкування Москві.
Понад два роки тому вони провели так званий собор у Феофанії та заявили, що тепер нібито незалежні від РПЦ. Але ніяких документальних доказів цьому не було надано — лише заяви на публіку. Натомість справи свідчать, що ця структура як була, так і залишається єдиною з московським центром і через неї Москва впливає на українське суспільство, здійснюючи гібридну агресію.
«In the middle of nowhere»: УПЦ МП заявила про «розрив з Москвою». Але до ПЦУ не дійшла. Що там у них відбувається?
Ситуація з так званою УПЦ, а насправді з Митрополією РПЦ в Україні, нагадує дві реалії — стокгольмський синдром і жертву домашнього насильства. Як уражені стокгольмським синдромом, очільники й прихильники МП в Україні знаходять різноманітні виправдання, що їм слід бути під владою МП і що це благо. А як жертва домашнього насильства навіть в умовах знищення Росією їхніх храмів, їхніх вірних продовжують вірити, що Москва їх насправді так любить і в такий спосіб уболіває за їхнє благо.
Обидва феномени підказують нам, що слід робити в такій ситуації. Коли жертва не здатна звільнитися від злочинця, її треба звільняти, навіть попри її безсилля чи навіть опір. Коли структура так званої УПЦ виявилася не здатною до власних дій, як виявилися здатними всі інші релігійні організації в Україні, держава й суспільство зобов’язані допомогти та захистити себе на духовному фронті від агресії «русского міра».
Закон, про необхідність якого говорять уже кілька років, життєво необхідний. Це як закон про заборону рабства. Це як закон про заборону домашнього насильства. Цей закон — єдиний спосіб захистити свободу віросповідання для тих, хто не може й не хоче її захищати, віддавшись у добровільне служіння Москві.
«Ти чорт йоб..й!» Як Верховна Рада забороняла УПЦ МП (поіменно)
Кремль, на відміну від багатьох у нас, дуже добре розуміє значення такого закону, розуміє, що його ухвалення зіставне за наслідками з ухваленням американським Конгресом надання допомоги Україні. Згадаймо: НАТО й Церква були для дипломатів Путіна головними досягненнями за підсумками боротьби проти України в часи Віктора Ющенка. І за ці півтора десятиліття нічого не змінилося, бо захистити Україну від знищення Московією здатні лише сила духу й сила зброї.
Питання закону має три ключові складові.
Фото: LB.ua
Перша — чи потрібен він? Однозначно потрібний. Він не забороняє релігійної діяльності в Україні, але має зупинити одне — використання релігійних спільнот України з боку Росії. У нас заборонені російські банки й медіа, партії та інші структури. На цьому фронті не має залишатися без захисту одна з найбільш важливих і вразливих ділянок.
Православне вчення, на відміну від католицького, не передбачає релігійного обов’язку бути підлеглими якомусь єдиному у світі ієрарху. Ніякого релігійного обов’язку бути під владою Москви нема — це суто політична концепція. Тому заборона російським релігійним центрам мати владу над українськими релігійними спільнотами жодним чином не зачіпає свободу віри, а навпаки — захищає її від кремлівської тиранії.
Друга складова — який закон потрібен? Закон демократичний, який передбачає аналіз, судову процедуру, можливість оскарження. Цей закон має на меті не карати, а захищати.
Чи пропонований законопроєкт відповідає такому баченню? Загалом так. Навколо деталей тривають суперечки. Але наша позиція — краще мати недосконалий закон, який надалі можна поліпшити, ніж не мати ніякого. А те, що потребуватиме поліпшення, можна буде поліпшити через подальше внесення змін до вже чинного закону.
Третя складова — підтримка всієї цієї концепції релігійною спільнотою України. На зустрічі Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій зі спікером парламенту ще у квітні минулого року наша спільнота, у тому числі представники МП, не сказала, що ми «за збереження зв’язків з Москвою». Ніхто не сказав, що заборонити діяльність московських центрів в Україні не можна. Ба більше — весь цей час фактично всі головні спільноти України: християни, мусульмани, юдеї — підтримують бачення, викладене раніше.
Якби такий закон загрожував релігійній свободі, то релігійні об’єднання, які в минулому багато постраждали від влади — і царської, і радянської, — не мовчали би. І так було: низки пропозицій депутатів релігійна спільнота не підтримала саме тому, що вони можуть бути використані проти принципів релігійної свободи.
Тому, маючи фактично консенсусну підтримку з боку релігійних діячів України, ґрунтуючись на розумінні глибини й небезпеки викликів, яким має протидіяти закон, усвідомлюючи, що питання не лише назріло, але й давно перезріло, ми просимо зробити все можливе, щоби пролом в обороні, через який «русскій мір» ллє отруту в душі українців, був нарешті закритий.
“Слуги” досі вагаються, чи підтримувати заборону УПЦ МП, 70 нардепів погрожують демаршем, – джерела
Цього, до речі, чекають, як не дивно звучатиме, і в середовищі МП в Україні. Бо духовенство й вірні бачать, що митрополита Онуфрія та інших очільників вони ніяк не можуть переконати і ніяк на них не здатні вплинути. Тому сподіваються, що хоча б державний закон звільнить їх від рабства Москви.
Тож зробімо разом усе, що можливо, аби захистити Україну і на духовному фронті від навали «русского міра».
Дякую за увагу.
Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній, Блаженнійший Митрополит Київський і всієї України Епіфаній
