24 лютого 2022 року назавжди змінило життя українців – і відтоді для багатьох воно поділилося на “до” і “після”. OBOZ.UA поговорив з артистами, які пішли захищати країну, і з телеведучою Марічкою Падалко, чий чоловік і син теж перебувають на війні.
Відео дня
Вони розповіли, як повномасштабне вторгнення змінило їхні цінності та погляд на життя. А також поділилися, яким для них буде 24 лютого 2026 року, що залишилося важливим після кількох років війни і як досвід фронту впливає на їхнє життя.
Роман Недзельський: “У нас головні герої – Пес Патрон, Притула і Стерненко. А тих героїв, які віддали найдорожче за Україну, не знають”.
Роман Недзельський – музичний продюсер і колишній гендиректор Палацу “Україна”. Підписав контракт із ЗСУ в середині січня 2022 року. Нині – офіцер логістики 135-го батальйону ТрО ЗСУ, 114-ї окремої бригади ТрО ЗСУ. Понад 30 років перебував у шлюбі з народною артисткою України Оксаною Білозір.
“Війна кардинально мене не змінила. Як був менеджером, так ним і залишився – просто змінився фронт роботи, – каже Роман Недзельський. – Раніше організовував концерти, фестивалі, шоупрограми, а тепер відповідаю за логістику, автомобільну службу, забезпечення нашого бойового 135-го батальйону. Змінилося коло спілкування, з’явилися нові люди – справжні. Побратими, з якими стоїмо пліч-о-пліч, прикриваємо один одному спини й безмежно довіряємо.
Можливо, я став жорсткішим до певних речей. Коли втрачаєш побратимів, коли доводиться евакуйовувати поранених – це змінює. Не обов’язково зовні, але всередині точно. Світ нині, по суті, поділився на дві категорії: тих, хто захищає, і тих, кого потрібно захищати. Я – в першій. Три з половиною роки провів на сході. Згодом наш батальйон об’єднали з іншими підрозділами, і мене перевели до Києва. Зараз продовжую службу як офіцер Збройних сил України, хоча вже не на передовій. Та досвід війни нікуди не зникає. Він залишається з тобою – і в пам’яті, і в тілі. Це протрузія хребта, порушена нервова система, контузії, постійний шум у голові. Війна нікого не оздоровлює. І точно ніхто не повертається з неї з прибутком – лише з втратами. Попри це, я й далі займаюся військовою справою. Активно працюю, допомагаю хлопцям, які зараз тримають найгарячіші ділянки фронту”.
“Як сприймаю мирне життя? Насправді в перші дні й тижні війни нам було простіше, – згадує продюсер. – Не було начальства, зайвої бюрократії – всі розгубилися або роз’їхалися. Ми самі будували блокпости: шукали бетонні блоки, метал, зварювали конструкції. Я їздив по будівельних гіпермаркетах, скуповував скоби, колючий дріт, фарбу, дерево для бліндажів. Усе було максимально конкретно й зрозуміло.
У нас був один фронт. Зараз, на жаль, маємо ще й другий – внутрішній. Це люди, які “не народжені для війни”. У кращому випадку вони одягають вишиванки, кладуть руку на серце, співають нам гімн. Кажуть: “Хлопці, воюйте до кінця”. І в мене є відчуття, що вони готові воювати до останнього воїна – тільки не самі. Я не скажу, що це мене тригерить, дивлюся на це прагматично. Але це дуже дисонує з тим, що відбувається на сході. Бо кожен день мирного життя в Києві, та й не лише в столиці, – має свою ціну. І ця ціна вимірюється життями наших найкращих людей, цвіту нації. Більш як половина з тих, кого я знав, уже в землі. А нових не з’являється. Ми бачили, скільки справжніх героїв проявилося за ці роки. Та, на жаль, їхні імена знають одиниці. У нас головні герої – Пес Патрон, Притула і Стерненко. Ці імена знають усі. А тих героїв, які віддали найдорожче за Україну, – ні. І це, мабуть, найболючіше.
Скільки ще в нас буде цих 24 лютого? Наскільки нас вистачить? Зараз мені часто згадується пісня Сашка Положинського “Я не хочу бути героєм України – Не цінує героїв моя країна!”. Наших героїв справді не завжди вміють шанувати. Не дай Боже отримати важке поранення чи втратити здоров’я – і ти часто залишаєшся сам на сам із проблемами. Поруч, як правило, лише побратими. Скажу відверто: з тих зарплат, які суспільство вважає великими, ми значну частину віддаємо на підтримку своїх – на забезпечення підрозділів, на допомогу пораненим, на підтримку родин загиблих. Виходить парадокс: військові воюють і водночас інвестують у цю війну власними грошима. Одна рука отримує від держави – інша одразу віддає.
Що потрібно, аби ситуація змінилася? Мабуть, насамперед – внутрішня зрілість суспільства. За понад три десятиліття незалежності ми так і не сформували цілісної національної ідеї. Надто довго й системно працювали сили, які цю ідею підміняли або дискредитували. І сьогодні ми бачимо, як дехто, прикриваючись гучними патріотичними гаслами, намагається вибудувати собі політичне майбутнє. Тому й виникають такі настрої. Чесно скажу: я не бачу другої чи третьої шеренги, яка стане нам на заміну. Якщо завтра знову буде наступ на Київ, боюся, що багато хто знову виїде, і залишаться одиниці – ті, хто готовий жертвувати собою. Можливо, це жорстко звучить. Але не хочу “мастити медом по вухах”. Говорю так, як відчуваю”.
Володимир Ращук: “До повномасштабного вторгнення я взагалі не розумів, що таке військове ремесло”
Володимир Ращук – актор театру та кіно, музикант, спортсмен. З початком повномасштабного вторгнення став на захист України, брав активну участь в операціях у зоні бойових дій. Офіцер управління батальйону “Свобода” Національної гвардії України.
“До повномасштабного вторгнення я не мав жодного військового досвіду й узагалі не розумів, що таке військове ремесло, – каже Володимир Ращук. – А вже на війні я пройшов шлях від солдата до капітана. Змінилося моє ставлення до всього: до жителів сусідньої держави – повністю, і до себе також. Для мене надважливо, що війна стала часом ідентифікації: хто я, що для мене Україна, що таке дружба побратимів. Деякі цінності змінилися назавжди. Можна сказати, це етап дорослішання – і він відбувався саме під час війни. Вона прискорила цей процес. Що стосується 24 лютого 2026 року – ранок зустрічаю без тремтіння. Раніше перші роки це був день спогадів і ностальгії, а зараз для мене це звичайний робочий день. Згадую пацанів, яких втратив, життя, яке вже не повернеш… Ностальгувати будемо після перемоги. Наразі на це немає часу”.
“Найстрашніше – це те, що у XXI столітті люди знають, що таке війна, – додає актор. – Коли над проєктом “держава” працювали покоління людей, вкладали в нього, а хтось приходить і просто забирає життя. Ви уявіть, у часи Другої світової війни цей кінчений російський маршал Жуков заохочував підлеглих не шкодувати солдатів, мовляв, баби ще народять. Як таке в голову може влізти? А може, для якоїсь мами це єдина дитина? Може, вона її роками чекала, не могла народити? І ти просто так їй це кажеш? І зараз ми з російського боку чуємо подібні заяви. Це абсолютно цинічно, нелюдяно. Війна – це дуже страшно. І сам факт того, що ми звикаємо до цього. Світ не має так жити, бо він набагато цікавіший і різноманітніший”.
Мирослав Кувалдін: “Я став менш наївним, але переконаний: мрії здійснюються, хоч зовсім не так, як уявляєш”
Мирослав Кувалдін – лідер гурту The ВЙО, телеведучий. Після початку повномасштабної війни став на захист України. Перебував на Донеччині, на південному напрямку – в Миколаєві, Херсоні, Запоріжжі, згодом приєднався до “Культурного десанту”.
“Як це не дивно звучить, для мене війна – це місце, де здійснюються мрії, – каже Мирослав Кувалдін. – Тут я зустрів найкращих людей, яких за інших обставин ніколи б не знав. Як громадянин я мріяв про по-справжньому незалежну Україну. Щоб ми самі вирішували, як жити, якою мовою говорити й куди рухатися. І ось зараз очевидно – ніхто вже не може нав’язати нам свою волю. Ми стали сильними, дорослими та свідомими. Як музикант мріяв мати стабільні концерти й виступати хоча б двічі на тиждень. Тепер у мене тридцять на місяць. Тільки це не клуби й фестивалі – це бліндажі, ангари, підвали й посадки. Я зібрав разом із побратимами ансамбль, і ми граємо щодня вздовж лінії бойових зіткнень. Нещодавно вийшов наш дебютний альбом Інструментально-бліндажного ансамблю шансону (ІБАШ), який народився не в студії звукозапису, а в армії. Він доступний на стримінгових платформах. Це пісні – без глянцю, фільтрів і зайвого пафосу, зате з гумором, болем і дуже живими інтонаціями. І кожна зустріч зі слухачами – не про шоу. Це про підтримку, про силу триматися й перемагати разом”.
“Як автор я мріяв писати музику, яка впливає на цей світ, – продовжує музикант. – І от тепер бачу, як вона реально щось змінює – іноді настрій побратимів, іноді сприйняття втрат, чиюсь віру в себе. У ранок чергового 24 лютого я думаю не про дату, а про людей. Про тих, чиї номери назавжди залишилися в моєму списку контактів, але з яких уже ніколи не пролунає дзвінок. Про тих, хто зараз продовжує битися на фронті й тримати тил. І про свою власну відповідальність – бути частиною цього подвигу та свідком цього часу. Не прикрашати, не драматизувати, а говорити правду. Я, мабуть, став менш наївним, але переконаний: мрії здійснюються, хоча зовсім не так, як уявляєш, і часто за високу ціну. Тож якщо мріяти – то ясно, чітко і про щось по-справжньому величне: про Перемогу і про життя після неї”.
Костянтин Костишин: “Деякі найближчі люди зникли з мого життя”
Популярний український актор Костянтин Костишин перебував у лавах ЗСУ – з осені 2023 року. Восени 2025 демобілізувався за віком – артисту виповнилося 60 років.
“Я не можу сказати, що війна мене радикально змінила, – каже актор. – Мої життєві принципи залишилися тими ж самими – можливо, вони навіть лише закріпилися. Я завжди кажу, що потрібно бути чесним перед самим собою. Намагаюся дотримуватися цього правила хоча б для себе, бо війна, так чи інакше, завжди кидає виклик. І, на жаль, не завжди суспільство й держава справляються з цими викликами. Що ж змінилося? Ментальність. Війна принесла справжні болі. Деякі найближчі люди зникли з мого життя – хтось загинув, хтось помер (і цьому посприяла війна), хтось виїхав за кордон і, можливо, більше не повернеться. У цьому сенсі вона змінила моє сприйняття світу. Позбавила спокою і певних життєвих речей. Та жалітися – гріх, бо інші втратили набагато більше”.
“Коли мені виповнилося 60 років, мене демобілізували. Зараз я працюю у Молодому театрі. Що для мене день – 24 лютого? Можливо, спогадів і разом з ними – надій на краще. Знаєте, я постійно слухаю новини й розумію, що ситуація далека від завершення. Раніше у мене була надія, що восени 2025 року війна якраз мала б скінчитися, разом із моїм звільненням. Але зараз упевнений: перемовини самі по собі не принесуть миру. Цей конфлікт закінчиться лише тоді, коли впаде система в Росії. Домовитися? Не вірю. Вони рано чи пізно знову спробують прийти. Цей конфлікт триває вже віками”.
Данііл Мірешкін: “Багато хто живе в очікуванні, що от-от “гармати замовкнуть”
Актор Данііл Мірешкін наприкінці 2022 року пішов добровольцем на фронт. Нині він – офіцер 12-ї бригади спеціального призначення “АЗОВ” з позивним “Культура”.
“Війна виснажує. Вона забирає сили, часом – спокій і віру у швидке закінчення. Але водночас назавжди робить щеплення від байдужості. Я відчуваю втому, але водночас упевнений: ми повинні разом чинити опір загарбнику й будувати свідоме суспільство. Багато хто живе в очікуванні, що от-от “гармати замовкнуть”, і все повернеться до звичного життя. Я ж переконаний, що ненависть ворога до нас не зникне, незалежно від перебігу війни. І перемогти можна тільки любов’ю – любов’ю до свого: до сім’ї, до рідного краю, культури, мови, традицій. Те, що любиш, завжди варто захищати. Саме це і дає силу стояти й діяти, навіть коли важко”.
Марічка Падалко: “Відколи син мобілізувався, став щасливішим”
Журналіст і колишній нардеп Єгор Соболєв доєднався до тероборони ще до початку великої війни – підписав контракт із ЗСУ. 24 лютого 2022 року став на захист країни. Брав участь у звільненні Київської області, згодом перебував на сході та півдні України. У жовтні минулого року стало відомо, що син телеведучої Марічки Падалко та журналіста Єгора Соболєва, 18-річний Михайло, уклав контракт зі Збройними силами України. Юнак приєднався до лав Сил безпілотних систем ЗСУ.
“Мої хлопці дуже небагатослівні. Витягнути щось із сина – взагалі завдання не з простих, – каже Марічка Падалко. – Він надзвичайно зосереджений на тому, що робить, дуже вимогливий до себе й переконаний, що поки що недостатньо зробив усього для перемоги. Саме тому не хоче, щоб ми згадували про нього публічно. На його переконання, будь-яке поширення імені в медіа має відповідати реальному внеску. Тож ми говоримо про нього небагато. Він хоче бути Михайлом Соболєвим – не нашим сином. І ми це поважаємо. Які переміни в ньому точно бачу – це те, що відколи він мобілізувався, став щасливішим. Бо до 18 років його не полишало відчуття, що він не там, де має бути. Йому дуже боліло, що він осторонь. А зараз відчуваю – він на своєму місці. Там, куди прагнув усі роки, відколи почалася велика війна.
– В інтерв’ю нашому виданню ви розповідали про сімейне правило, яке з’явилося під час повномасштабного вторгнення: щодня в певний час виходити на зв’язок усією родиною.
– Цього правила вже немає – просто тому, що не збігаються наші графіки. Тепер підтримуємо зв’язок у листуванні: кожен пише, як він, що в нього відбулося за день.
“Як змінився Єгор? Мені здається, він – найстійкіший у нашій родині. Іноді навіть ловлю себе на думці, що це не я всіх заспокоюю та підтримую, а він – нас і мене зокрема. Наш внутрішній меседж дуже перегукується з думкою з фільму “200 метрів до Авдіївки” Мстислава Чернова. Там між бійцями звучить сильна фраза: “А якщо це не все наше життя?”.
Відколи я прийняла цю думку – що війна не є всім нашим життям, стало значно легше. Я перестала жити в режимі очікування. Нічого не чекати – просто жити нинішнім днем. Єдиний термін, який дозволяю собі рахувати, – це дворічний контракт сина. Оце єдине, що можна осягнути, дозволити собі про щось помріяти. Усе інше – поза плануванням. Хоча переконана: нам потрібно вчитися жити під час війни, вміти бачити добре, не зневірюватися. Чесно кажучи, іноді у мене немає бажання на найелементарніше – наприклад, щось купити для себе. Багато місяців не можу піти й вибрати сумку – ходжу зі спортивним рюкзаком, бо він практичний, у нього все вміщається. Розумію, що це, можливо, не надто елегантно, але мене це влаштовує. Скоро в мене день народження – і я буквально змусила себе замовити сукню на сайті. Я не пишаюся цим станом – радше навпаки. Єдине, на що справді не шкода витрачатися, – це спорт і здоров’я. Можу піти здати аналізи, записатися на тренування”.
“Але, знаєте, вчора вперше з’явилося відчуття, що ми таки перемагаємо цю важку зиму. І це важливо. Бувають дні, коли мені дуже непросто психологічно. Мабуть, ще й тому, що весь мій дитячий досвід, усе, що я знала з історії, готувало мене до думки: війна може тривати чотири роки. У моїй внутрішній парадигмі довга війна – це чотири роки. І ось цей рубіж для мене – своєрідний рубікон. Межа, після якої починається щось таке, до чого нас, здається, не готувала жодна історія… Як увійду в 24 лютого 2026 року? Не знаю. Цього дня я завжди повертаюся думками в 24 лютого 2022 року: як їхала на роботу, як я вперше про це говорила. І тепер кожного 24 лютого ловлю себе на одній і тій самій думці: попри те, що нам щоразу стає важче, ми водночас стаємо сильнішими. Я вже відсумувала за тим, колишнім життям. І, що дивно, майже його не пам’ятаю. Перший рік, другий – була ностальгія за 23 лютого 2022 року. А тепер можу дивитися фотографії – і не відчувати того стану”.
Дмитро Лінартович: “Заглянувши у лице смерті, починаєш розуміти, що головне”
Дмитро Лінартович – заслужений артист України. У 2015 році брав участь в АТО. З перших днів повномасштабного російського вторгнення став до лав тероборони. Пізніше підписав контракт, пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Воював на Херсонському напрямку, у районі Бахмута на Донеччині. У січні 2023 року отримав важке поранення під Соледаром. На весь світ прогриміла його полум’яна промова, де артист із перебинтованим обличчям, прямо з евакуаційних нош, звертається до українців: “Ми на Богом даній землі! Нас ніколи не зламати! Ми перемагаємо! Слава Україні!”.
“Війна сильно змінює цінності, – розповідає Дмитро Лінартович. – Заглянувши у лице смерті, починаєш чітко розуміти, що головне, а що другорядне. Буденні справи, суєта – усе це відходить на другий план. А от що дійсно важливо: що ще не встиг зробити в житті, що потрібно зробити. Коли мене пораненого вивозили з “нуля”, був на так званій розфасовці тіл. Мені про це розповідали пізніше, у той час перебував без тями. Що це таке? Лежать тіла, перевіряють: дихає чи ні. Якщо є ознаки життя, швидко на ноші – й евакуюють. Мені пощастило, врятували. Пережите дуже змінює. Починаєш відрізняти зерно від полови. І саме через це жорстоке випробування стаєш на шлях самовдосконалення. Але з цим ще треба працювати потім. Жити з цим, повертаючись у місто, бути військовослужбовцем і водночас громадянином. Коли приїжджаєш з бойових, ти ніби стоїш на двох лініях одночасно: з одного боку – воїн, з іншого – звичайне міське життя. І треба вміти балансувати між двома світами”.
“Шовіністські погляди в росіян у крові. Вони досі вважають, що мають право над нами панувати. Імперські замашки та наративи – ці цькувальні інституції пропрацьовані століттями, система дуже глибока. Вони живуть з воєн, з того, що знущаються з інших, намагаються тиснути, ображають. Якщо цього в них не буде, припинять своє існування, не буде звідки черпати енергію. Тому треба бити щосили, присікати хижі наміри, виборювати свободу. Здаватись – не маємо права. Потрібно боротися за те, що залишимо нащадкам. Наш час ось такий”.
“Як проживу 24 лютого 2026 року? Я живу тут і зараз, – продовжує актор. – Це вже моя фронтова звичка, моя внутрішня “хімія”. Наперед не живу. Зараз і офіцер Збройних сил України, і актор драматичного театру та кіно. Також виступаю у військових вишах, школах. Веду активний спосіб життя у плані громадянської позиції, пишу на різні теми. Зокрема – про воїнів. Дуже різні чоловіки зараз у ЗСУ. Це може бути колишній двірник, а поряд з ним бізнесмен, що має кілька квартир біля престижного столичного парку “Наталка”. Це Юрій Гапоненко, позивний “Байкер”. Йому було вже далеко за 50, коли придбав снайперську гвинтівку й пішов добровольцем на війну. Загинув у Бахмуті – посмертно Герой України.
Моя діяльність дозволяє мені тримати руку на пульсі сьогодення. Моя мета – наблизитися до найвищого звання, за яке не дають медалей чи брошок: залишитися людиною. Бути людяним попри обставини, всупереч усьому. Я працюю над цим і намагаюся надихати інших. Перемогу та свободу треба виборювати все життя. Незламність – не лише гасло, вона проявляється в повсякденній роботі, у діях, у мріях. Головне – знайти правильні ключі й важелі”.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з актором і розвідником Олександром Зарубеєм – про фронтові секрети, батьків в окупації та 36 годин у тилу ворога.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
