фото кадр з серіалу У серіалі «Дівчина мого сина» Робін Райт була і акторкою, і режисеркою
На стрімінгу Amazon Prime Video зараз можна подивитись шестисерійний психологічний трилер «Дівчина мого сина», знятий за бестселером Мішель Френсіс 2017 року. У центрі сюжету – небезпечне протистояння двох жінок, що борються за місце в житті одного чоловіка: матір у виконанні Робін Райт і його кохана, яку зіграла Олівія Кук. Робін Райт («Санта-Барбара», «Картковий будинок») розповіла про особливості роботи над серіалом, складну хімію на екрані та власний режисерський досвід.
***
Наскільки важливим для вас було мати команду авторок? Як ця концепція вплинула на вашу режисерську роботу, аби створити правдоподібне зображення почуттів і пристрастей обох жінок?
У нас була змішана команда – і чоловіки, і жінки. Але все ж таки жінки говорять іншою мовою, вони по-іншому відчувають, по-іншому виражають емоції. Думаю, саме це стало надзвичайно цінним, бо допомогло створити єдність без швів. Наприклад, ось так жінка могла б сказати щось молодшій дівчині, якій вона не довіряє. Або так мати захищала б свого сина, домагаючись, аби він її почув.
Як акторка і режисерка одночасно, з якою найбільшою складністю ви зіткнулися у підтриманні правильного тону в такій заплутаній історії?
Ви маєте на увазі бути одночасно і перед, і за камерою?
Так.
Я вже мала такий досвід, тож цього разу це не було чимось абсолютно новим. Різниця лише в тому, що мої руки були всюди: я брала участь у сценарному процесі, працювала зі сценаристами, коригувала драматургічну дугу, вигукувала: «А що, якби додати ще ось це?», – і допомагала розвивати ідеї. Для мене це не було окремим, ізольованим завданням. Це радше схоже на вимикач: раз – і ти в режисерському режимі, я знаю, чого потребує сцена, що потрібно від інших акторів і від самої себе. Єдине кумедне в цій ситуації, як підмітила Олівія: «Це так дивно – бути в сцені з Робін і водночас бачити, як вона спрямовує мене своїм поглядом, хоча сама залишається в образі».
Вона сказала: «Я бачу, як Робін м’яко намагається спрямувати мене туди, що їй потрібно для сцени, і я змінюю гру, щоб викликати в неї іншу реакцію». Тобто я одночасно жонглювала двома завданнями: жила в сцені як Лора і паралельно думала як режисерка. А коли відчувала, що дубль вийшов невдалим, просто казала собі: «Стоп! Знімаємо ще раз». Це була розкіш – мати контроль у своїх руках.
Робін Райт була і акторкою, і режисеркою (фото IMDb)
Виходить, це навіть приємно – мати таку владу над процесом?
Це справді чудово. Бо ж тоді ви самі вирішуєте, що залишити, а що – ні. Тоді навіть у монтажній кімнаті ці невдалі дублі не з’являлися. Я одразу казала: «Викидаємо цей дубль».
Цей серіал – про одержимість, ідентичність, суперництво, але також і про мистецтво. Як, на вашу думку, мистецтво переплітається з психологією вашої героїні?
Це складне питання. Лора відверто зізнається своїй подрузі: «Я курую рух, сучасне мистецтво, працюю з дуже багатими покупцями. Але я нічого цього не відчуваю. Я в це не вірю. Я себе з цим не асоціюю». У ній є частка фальші. І, власне, саме через це вона поступово втрачає контроль над собою.
Це можна назвати своєрідною кризою середнього віку?
Так, звісно. Адже коли діти залишають батьківський дім, це вже сама по собі величезна зміна ідентичності. Особливо якщо твій син зустрічається з дівчиною, яка, на твою думку, може становити небезпеку. Це зовсім інший рівень. А книга Мішель Френсіс є потужним джерелом як психологічної глибини, так і саспенсу.
На які кінематографічні орієнтири ви спиралися під час створення вашої героїні та всієї структури? Чи використовували ви архетип фатальної жінки, чи, можливо, класичну мелодраму з любовними трикутниками, де кожна брехня має свою точку зору?
Щодо тональності, я хотіла, щоб ми знімали серіал у більш кінематографічному ключі. Адже хоча історію можна назвати мелодраматичною, у своїй суті вона глибоко реалістична – у тому, що стосується людської природи та реакцій. Усі ми це робимо в житті: моє сприйняття події одне, твоє – інше.
Хто ж має рацію?
Це завжди суб’єктивно. Тому для мене було важливо приземлити це на рівень абсолютного реалізму. Адже подібне трапляється з усіма. Тому я прагнула, аби все виглядало, як кіно. Коли я вперше зустрілася зі своїм оператором Маттіасом Нюбегом, він сказав: «Покажемо наші мудборди одночасно?» Ми відкрили ноутбуки – і в нас були однакові зображення. Я сказала: «Ось так я хочу, щоб виглядав серіал».
Кадр з серіалу «Дівчина мого сина»
Як часто трапляється така повна єдність?
Надзвичайно рідко.
Ви вже працювали разом до цього?
Ні, це був наш перший спільний проєкт. Він був фантастичним партнером. Для режисера найважливішим є те, щоб оператор бачив усе так само, як ти.
А ви ділилися з акторами цією ідеєю – підходити до роботи, як у кіно? Чи все ж таки залишали цю концепцію окремо від них?
Я ділилася з усіма. Я навіть називала їх «дітьми»: «Діти, ви вже на майданчику?». Вони були дуже захоплені цим. Я одразу сказала: «Не хочу робити занадто багато монтажних склейок, щоб це не нагадувало телевізійне шоу. Хочу, аби рух у кадрі був постійний, щоб створювалося відчуття, ніби в кімнаті є невидима присутність, муха на стіні, яка за всім спостерігає». Це радше був танець, який ми разом створювали.
У вас із Олівією Кук, яка грає Черрі, вийшла дуже багатошарова й напружена динаміка. Як ви будували цю хімію – і у сценах конфлікту, і в моментах близькості?
Вона справжня професіоналка. Просто професіоналка. Вона – як губка. Я кажу їй: «Добре, ми отримали те, що треба, в цьому дублі. У нас є час лише на ще один». Ми працювали у шаленому темпі, бо розклад був дуже щільний. Я додавала: «А тепер спробуймо протилежний полюс, і віддай мені іншу емоцію». І вона миттєво вбирала це в себе й повертала мені. У монтажній я мала величезну різноманітність матеріалу. Олівія й Лорі – справжні професіонали. Їхній досвід відчувався одразу, хоча вони ще такі молоді. А Валід, який грає чоловіка Лори, – настільки щирий, сердечний, справжній.
Шукаєте новий захопливий серіал? В онлайн-кінотеатрі SWEET.TV є сотні релізів та цікавих шоу! Насолоджуйтесь кінострічками з ексклюзивним українським дубляжем у високій якості. Адже ви заслуговуєте лише на найкраще!
А чи було вам цікаво занурюватися в ці напружені сцени, чи після них ви все ж відчували емоційне виснаження?
Ми з Олівією іноді казали одна одній: «Не хочу робити тобі цього в сцені», – і починали наші «котячі бійки». У шостому епізоді була дуже інтенсивна фізична сцена. Після зйомки ми просто обіймалися й сміялися: «О, я тебе не вдарила занадто сильно?».
Так, такі моменти необхідні, правда?
Я питала: «Коли я прикидалася, що душу тебе, це не було занадто?». Вона неймовірно весела й завжди готова працювати на повну. Ми всі справді полюбили одне одного.
Інколи буває, що акторський склад не збігається за енергією, а тут ми стали справжньою родиною. Те саме стосується Танії Муді та Шалом. Ми проводили час разом між зйомками, просто спілкувалися, поважали одне одного й довіряли. Думаю, те, що я сама акторка, допомогло їм трохи розслабитися, адже я добре знаю, що доводиться переживати на майданчику і що саме я прошу їх робити.
Чи задумка розповідати історію з точки зору двох головних героїнь була закладена від початку, чи з’явилася вже у процесі виробництва?
Вона була ще в книзі. Я читала роман досить давно, тож зараз намагаюся згадати, наскільки ми це посилили. Коли читаєш книгу, у тебе є дві-три сторінки, щоб пояснити, чому Черрі вчинила так, а не інакше, звідки в неї взявся цей імпульс, що її підштовхнуло. Те саме й із Лорою – її страх відпустити сина, її «дитину», навіть якщо йому вже тридцять років. Вона тримала його так, ніби він і досі шестирічний хлопчик. Не впевнена, чи я відповіла на ваше запитання, але…
Кадр з серіалу «Дівчина мого сина»
Так, відчувається саме так. Для нас вони завжди залишаються дітьми, чи не так?
Абсолютно. Навіть коли їм буде п’ятдесят чи шістдесят. Мене, можливо, вже не буде на цій планеті, але я все одно хвилюватимусь і піклуватимусь. Думаю, кожна мати така.
Підозри Лори щодо Черрі можна трактувати по-різному: материнський інстинкт захисту, страх втрати сина чи навіть параною. Наскільки для вас було важливо, аби глядачі ставили під сумнів її мотиви?
Коли готуєшся до ролі, завжди маєш «полюбити» свого персонажа, ким би він не був. Ти мусиш зануритися в його правду й знайти спосіб зробити її переконливою для глядача. Лора була абсолютно впевнена, що вона має рацію. Але зрештою глядач дізнається: вона справді весь час мала рацію.
Як для вас було контролювати емоції своєї героїні та знаходити баланс між тим, що вона відкрито демонструє, і тим, що залишається прихованим, але все одно зрозумілим?
Знаєте, для мене найефективніше – це іноді просто опустити слова. Не робити персонажку надто багатослівною в конкретній сцені, бо всередині Лори існує травматичний вир, і вона завдяки своєму шостому чуттю відчуває: шлях її сина веде у темряву. І коли ти занурюєшся в цей стан, то часто опиняєшся наодинці з ним. Лора врешті-решт залишається з цим сама. Тоді ти говориш фактично лише з собою. Саме тому я прагнула більшої кількості пауз, тиші між словами. Адже розмова із самою собою – це не повноцінний діалог. А коли вже звертаєшся вголос до подруги, намагаєшся знайти слова, щоб пояснити їй свій внутрішній стан, ти запинаєшся, губишся, шукаєш формулювання.
Так, і ще буває, що коли ти озвучуєш думку вголос і чуєш її, вона звучить зовсім інакше, ніж коли проговорювала сама собі ту саму історію. І ти мимоволі думаєш: «А чи не краще забрати назад свої слова?». Хтось якось запитав у мене: «Чи пішла б Лора до штучного інтелекту, щоб зрозуміти, що сказати Деніелу чи Черрі?». Я відповіла: «Ні, ніколи».
Кадр із серіалу «Дівчина мого сина»
У серіалі дуже глибоко досліджено складну динаміку між матерями та партнерами їхніх дітей. Чи мали ви подібний досвід у житті – як свекруха чи невістка?
Не настільки драматичний, як у серіалі, але так, у житті моїх дітей були партнери, про яких я думала: «Добре, даю цим стосункам тиждень». Подібне, гадаю, відчуває кожна мати – це інтуїція. Ти просто знаєш: «Це довго не триватиме, не хвилюйся».
А як було поступово нарощувати цю напругу між вашою героїнею та героїнею Олівії? Вам подобалося це робити? Було складно? Чи, може, навіть лячно?
Це було неймовірно цікаво. Ми отримали колосальне задоволення. Нам навіть пощастило мати години репетицій – справжніх репетицій, що буває дуже рідко за таких стиснутих термінів. Ми могли «поставити» сцену, обговорити її всією командою за столом: стосунки матері з Деніелом, динаміку між Черрі та Лорою, а тоді почати розбирати все разом із колегами-акторами. Вони приносили власні ідеї, додавали щось у розвиток своїх персонажів – і це створювало прекрасний фундамент. Це зовсім інше, ніж коли просто отримуєш сценарій, з’являєшся на майданчику, зустрівшись із режисером лише раз за чаєм, і навіть не знайомий із партнерами. Ми встигли стати ближчими ще до початку зйомок, і це було дуже цінно.
Останнім часом у кіноіндустрії зростає інтерес до теми міжпоколінних зв’язків і сили, яку вони несуть для жінок. Що у цій темі надихнуло вас прийняти роль, враховуючи, що жіночі стосунки часто бувають проблемними?
Якщо подумати про момент, коли ти розкриваєш істину й приймаєш її – саме це відбувається у другому епізоді, коли Черрі відкривається Лорі на яхті, – тоді всі бар’єри падають. Усі підозри зникають, бо ти розумієш: перед тобою справжня людина. Вона носила маску, приховувала себе – і саме це викликало у Лори дискомфорт. А тепер усе відкрито, і вони можуть стати подругами. Але якщо подумати, що в одній кімнаті зустрічаються дві «альфа-самки», то конфлікту не уникнути. Хоча в іншій реальності Черрі та Лора могли б стати найкращими подругами, адже обидві надзвичайно схожі – у силі волі та внутрішньому драйві.
За свою кар’єру ви створили багато культових образів. Що вимагала від вас «Дівчина мого сина», що відчувалося новим чи навіть ризикованим як для акторки?
Це був абсолютно інший досвід – працювати одразу в трьох ролях. Так, у «Картковому будинку» я теж виконувала кілька функцій, але це був уже усталений проєкт, зі своїм стилем і тоном. Я, як і всі інші режисери, мала дотримуватися певних правил. А тут усе було новим. Я вперше отримала шанс вибудовувати серіал із нуля разом із творчою командою: адаптувати книгу, працювати зі сценаристами, обговорювати, як саме має виглядати шоу. Для мене це було безпрецедентно – і неймовірно творчо й натхненно.
На прем’єрі (фото IMDb)
А яка частина цього процесу вам подобалася найбільше? Чи, можливо, вам було цікаво все, але був якийсь момент, який відкрив для вас абсолютно новий досвід?
Кожен день підготовки, кожен день на майданчику. Насправді ти настільки сильний, наскільки сильна твоя команда. Тож я постійно дякувала всім: «Дякую, що допомагаєте, що горите цим разом зі мною, що хочете зробити все якнайкраще». Інколи у нас бракувало коштів чи часу, але команда знаходила рішення буквально з повітря. І ця командна підтримка – вона безцінна. Це відчувалося протягом усього процесу – від зйомок і до постпродакшну: монтаж, кольорокорекція, музика. Підбір саундтреку був особливо важливим: яку пісню використати, чи вона контрастує із сценою, чи навпаки підкреслює сенс. Це зараз дуже актуально – вставляти у серіали сильні музичні треки, які додають нових шарів змісту.
Мені дуже сподобалося, як змінюється перспектива в історії, коли її розповідає ваша героїня і коли бачимо точку зору персонажки Олівії. Як ви думаєте, чи це відображає наше життя? Чи справді кожен бачить світ по-своєму?
Іноді так. Сприйняття іншої людини може залежати від того, що в ній зачепило, і тоді вона трактує ситуацію як негативну, хоча для когось іншого це було б позитивне. Я думаю, ми всі переживали це у житті. У кожного є власні тригери, які провокують певні реакції. І це, власне, основа серіалу: він дуже людяний, бо ґрунтується на суб’єктивності сприйняття. Ти побачиш подію так, а твій сусід – зовсім інакше.
Як для режисерки, наскільки було складно чи цікаво читати сценарій і уявляти, як знімати різні точки зору? Коли ви читаєте й думаєте: «Ось цю сцену я зніму з перспективи Олівії, а цю – зі своєї», – наскільки це було викликом або задоволенням?
Найважливішим було чітко визначити, які мінімальні, а подекуди й максимальні зміни ми будемо робити, переходячи від однієї перспективи до іншої разом із моїм оператором-постановником. Як ми зніматимемо сцену з точки зору Лори, а як із точки зору Черрі? Можливо, змістимося на інший бік кімнати, щоб глядач розумів: ми все ще в тій самій сцені, але тепер дивимося на неї з іншого кута, наприклад, ближче до Олівії. Це вимагало серйозної підготовки. Щойно ми опинялися на знімальному майданчику, ми вже мали готові нотатки: «Знімаємо сцену з перспективи Лори – робимо так, так і так. З перспективи Черрі – ось так і так». У мене була чудова скрипт-супервайзерка – справжня знахідка. Вона буквально створила графік і відмічала в ньому: «Гаразд, ми вже взяли цей ракурс для Лори». Це було схоже на кубик Рубіка. Чесно кажучи, відчувалося так, ніби ми сидимо на уроці математики.
У «Дівчині мого сина» ви майстерно використовуєте різні локації, які підкреслюють контраст між світом Черрі та світом Лори. Яким був процес пошуку цих місць, які відіграють таку важливу роль у розповіді?
Це надзвичайно важливий елемент. І завданням було пояснити це локаційному менеджеру. Він уважно прочитав сценарій і чудово розумів: ми працюємо з двома різними соціальними системами. Оскільки події відбуваються у Великій Британії, ця різниця дуже відчутна. Її буквально можна вловити у повітрі. Під час роботи в Лондоні мені доводилося переконуватися: у Британії поділ на класи надзвичайно чіткий. Велике значення має, наприклад, яку саме школу ти закінчив. Якщо це «не та школа» – ти «не з цього кола». В Америці такого поділу немає, це інша система. Тому ми прагнули, аби ця соціальна межа стала частиною тканини нашого серіалу, адже вона дуже реальна. Нам потрібно було показати обидві сторони. Якщо подумати, у Черрі просто не було вибору: вона виросла у робітничій сім’ї й прагнула кращого життя. Хіба це злочин? Але так сталося, що вона закохалася у хлопця, який мав це «краще життя». І тут збіглося все одразу.
Ви тепер переїхали до Великої Британії. Яке у вас враження від нового міста і як ви сприймаєте цей новий досвід?
Насправді я не переїхала остаточно. Просто останнім часом я так багато працюю в Англії, що це вже відчувається як другий дім. Мої останні три проєкти знімалися саме там. Із цим серіалом я провела в Англії два повних роки: підготовка, зйомки, постпродакшн. У підсумку «Дівчина мого сина» забрав у мене майже три роки життя, від початку й до самого завершення. І, чесно кажучи, я трохи втомилася. Тому вирішила залишитися ще ненадовго. Я завжди любила англійську сільську місцевість: тамтешня тиша, природа, птахи, олені. Після багатьох років у хаотичних містах це справжній ковток свіжого повітря. Тож зараз я просто відпочиваю після завершення роботи над серіалом.
