Популярна українська акторка та педагогиня, прима проєктів “Дизель Студіо” Марина Поплавська пішла з життя сім років тому. 20 жовтня 2018 року вона загинула внаслідок ДТП на трасі в Київській області в автобусі, який віз колектив з гастролей до Києва.
Відео дня
Напередодні чергової трагічної дати OBOZ.UA зателефонував рідній сестрі Марини. Людмила Поплавська розповіла про сім років після трагедії, про пам’ять, що живе, про сімейні цінності та речі, які неможливо замінити грошима.
“Були сьогодні на кладовищі, – розповідає Людмила Поплавська. – І знаєте, я просто шокована: прибіг собака, крутився поруч, а потім вмостився біля могили і сидів там, поки я не пішла. Незважаючи на погоду – то дощ, то пробивалося невелике сонце”.
– Ви сприймаєте це як знак?
– Так, звісно. Принаймні так кажуть люди. Чи вірю я в це сама? Не знаю… Одній нашій гарній знайомій якось наснився сон, у якому Марина сказала: “Мені важко, що твориться навколо мого імені”. І дійсно, ви ж бачите, що спокою немає.
– Відомо, що причиною ДТП стало те, що водій автобуса, у якому їхали артисти “Дизель Студіо”, не впорався з керуванням. Чи спілкувалися ви з ним після трагедії?
– Ми були на суді, я, звичайно, відвідувала засідання. Але ми з ним не знайомі – я побачила його вперше саме там, у суді. Він підходив, просив вибачення. Здається, це було або до засідання, або після – вже не пам’ятаю, минуло чимало часу. Пригадую лише, що він сказав: “Пробачте мене, якщо зможете”. Мій чоловік тоді зауважив, що водій мав насамперед поводитися належно, а не перекладати провину. Бо відомо, що він заявляв, що Мар’яна його відволікала від дороги (акторку так називали вдома, а в паспорті вона записана – Маріанна. – Ред.). А це несправедливо – обмовляти людину, яка загинула і не може себе захистити. Ви ж розумієте, там ніхто не говорить правди. Адже було порушення техніки безпеки: якщо їдете на далеку відстань, має бути два водії. А виявляється, що можна їхати вночі лише з одним. І ось результат – ціною цього порушення стало людське життя.
– За рішенням суду водій мав виплатити вам грошову компенсацію. Чи отримали ви ці кошти?
– Нещодавно він почав щось виплачувати. Але я не хочу заглиблюватися в ці моменти. Для мене це дуже неприємна тема. Люди чомусь схильні переводити життя в гроші, а життя – воно ж безцінне. Якщо хтось думає, що трагедію можна компенсувати коштами, я так не вважаю. Я хочу сказати тим, хто думає, що хтось на цьому щось заробив: заберіть собі ці неіснуючі гроші і поверніть мені мою живу сестру.
– Як для вас зазвичай проходить день 20 жовтня?
– Наша родина – католицька. Тато був глибоко віруючою людиною: усе життя ходив до костьолу, співав у хорі, привчав і нас до віри. Він очолював популярний гурт “Поліські соколи”, був активним членом спілки поляків Житомирської області. Мар’яна неодноразово згадувала в інтерв’ю, що дуже пишається родиною. Розповідала про прабабусю Франю Альбінівну, яка прожила 96 років, мала чудову пам’ять, навчала її польських та українських пісень і молитв. У бабусиному селі був костьол, і сестра часто ходила туди разом із нею.
20 жовтня я завжди замовляю поминальну службу в католицькому костьолі. Іноді заходжу й до православної церкви, адже в нашій сім’ї з дитинства шанували і католицькі, і православні традиції. Під час прощання із Мар’яною в Житомирі було багато священників обох конфесій – і католиків, і православних. А скільки людей тоді прийшло попрощатися… І це був понеділок, робочий день. Було понад 20 тисяч людей! У місті викупили всі квіти – люди стояли в чергах, щоб провести Мар’яну в останню путь.
Щороку цього дня ми їдемо на кладовище. Цього літа я посадила там багато квітів – стійких до сонця, а тепер ще досадила хризантем. Приходить чимало людей – друзі, колеги, прихильники Мар’яни Францівни. Багато хто не може приїхати особисто, тому просять мене купити квіти від їхнього імені. Лілія з Ізраїлю, Світлана з Сум, Аня з Кам’янського, Наталя з Чернівців – усі вони щороку надсилають теплі слова й просять покласти від них квіти. Якось пані Світлана попросила купити троянди кольору фуксії – і вони стояли 27 днів, попри осінню погоду та приморозки. Щороку на могилу приходять навіть незнайомі люди: приносять квіти, цукерки, печиво. Це дуже зворушливо – знати, що Мар’яну пам’ятають і люблять. До речі, ви знаєте, що на Михайлівській вулиці в Житомирі нещодавно з’явився мурал на честь Маріанни Францівни? Автор – луцький художник Юрій Чайка. Мурал розташований біля Михайлівського собору.
– Кілька місяців тому в розмові з нами Тамара, колишня дружина Макса Неліпи, розповідала, що він за життя підтримував дуже теплі стосунки з Мариною. За її словами, однією з причин, чому Макс залишив “Дизель Шоу”, стала саме її загибель. Мовляв, після цього йому вже не хотілося жартувати – лише плакати.
– Макса я бачила колись давно, ще як глядачка. Він був капітаном команди “Ковбої Політеху”. Якось я була присутня на КВК, де виступав і він, і Мар’яна – з командою “Дівчата з Житомира”. Концерт був чудовий, я тоді вперше побувала у політехнічному інституті в Києві. Якщо не помиляюся, у журі тоді були Ірина Білик і Святослав Вакарчук. Максим був дуже світлою, позитивною людиною – веселий, енергійний, енерджайзер, який заряджав усіх навколо. З Томою ми спілкувалися лише раз – уже після загибелі Макса. Я написала їй слова співчуття, що дуже шкода, що так сталося. Вона потім мені зателефонувала через Instagram у той день, коли з ним прощалися. Було видно, що їй теж дуже боляче.
– А взагалі ви зараз спілкуєтеся з кимось із акторів “Дизель Студіо”?
– Ні. А для чого? Відверто кажучи, не бачу в цьому жодного сенсу. Нещодавно вийшло інтерв’ю “дизелівця” Євгена Гашенка, де знову прозвучали слова, ніби я досі звинувачую їх у тому, що сталося. Мовляв, я казала, що вони її вбили. Це – нісенітниця. Я ніколи такого не говорила. До того ж вони знову почали розповідати, що нібито купили моїм дітям квартири, а я забороняю їм спілкуватися. По-перше, мої дівчата вже повнолітні – вони можуть самі ухвалювати рішення. По-друге, навіщо взагалі таке озвучувати? Якщо люди справді хочуть допомогти – вони просто роблять, а не лише безкінечно говорять про це. Інколи складається враження, що нас намагаються втягнути у якийсь торг. Але чим я маю “торгуватися”? Пам’яттю своєї сестри?
Ще у 2019 році я публічно написала: “Залиште нас у спокої”. На той час мої діти були неповнолітніми, і мені доводилося їх захищати, бо для них це було справді важко. Я собі ради дати не могла після смерті сестри, не могла впоратися з цією бідою, а для дітей це був стрес у багато разів сильніший. Ми всі – звичайні люди, не публічні. А тут моя сестра – відома особистість, яку люблять і шанують. І починається таке, що тобі буквально “вивертають душу”. Мають бути певні кордони, певні етичні межі, правда?
Я, наприклад, не давала жодних інтерв’ю, нікого не просила і нічого не коментувала. Поки не почалася ця незрозуміла ситуація, яку всі назвали “скандалом”. Насправді ніякого скандалу не було. Я просто сказала: перестаньте маніпулювати і спекулювати. Нам від цього нічого не потрібно. Ми не в магазині, ми не на базарі. Я вважаю, що люди завжди мають поводитися як люди.
Я дізналася про смерть Марини від двоюрідної сестри, а потім – з медіа. Як ви вважаєте, це нормально? Напередодні перенесла операцію на серці й перебувала на лікарняному. Вони прекрасно знали, що я найближча родичка. Марина була хрещеною мамою моєї старшої дочки. Маріанна часто казала: “Твої діти – це мої діти”. Дехто каже, що вони злякалися – добре. А от зі мною воювати всі ці роки вони “не злякалися”, так?
Навіть якщо люди помиляються, це не виправдовує зневагу чи ігнорування. Насамперед вони повинні пояснити ситуацію, бо в мене були запитання. По-друге, вони мали б попросити вибачення за те, що сталося. Хіба не розуміли, що порушуються правила безпеки на дорозі? Їхати з одним водієм – це кричуще порушення. І лише після того, як усі ці питання були б вирішені, можна було говорити про конструктивну розмову. Знаєте, колись Мар’яна Францівна казала: “Люди добрі, побійтеся Бога”. Не говоріть того, чого немає. Вони поширювали, що ми нібито перебували на утриманні Мар’яни Францівни, що вона нас забезпечувала. Що це таке? Я все життя працюю, мій чоловік – теж. Для чого ви це робите? Яку мету маєте?
Є моменти, про які я не хочу відкрито говорити. Те, що чула від Марини, дає мені уявлення про ситуацію всередині того світу. Вийти на сцену – це одне, а бути в курсі повсякденного життя колеги – зовсім інше. Мені здається, що вони мало знали про життя Мар’яни поза роботою. А обмовляти нас – це гріх. І мені начебто пропонують, щоб я їх пробачила, потисла руку. Скажіть, я маю це зробити? Вважаю, що ні, не повинна. Я не бажаю їм зла. Хай будуть здорові, хай у них буде все добре. Я лише хочу, щоб Господь дав їм розуму, щоб вони трохи схаменулися і зупинилися. Завтра вони красиво в дописах у соцмережах оформлять велику любов до Марини Поплавської – до своєї мами, подруги, як кажуть про неї. Але скажіть мені, чи це виглядає як справжня любов, якщо ви так неповажно ставитеся до її родини?
– Ви переглядаєте виступи Марини?
– Тільки її, винятково. Я ще люблю дивитися інтерв’ю та спілкуватися з людьми, які її знали. У неї було багато прихильників, які обожнювали сестру. Наприклад, пані Лілія з Ізраїлю, про яку я вже згадувала, знайома Марини ще з 2011 року. Каже: “Ти знаєш, коли я її вперше побачила, закохалася. Коли вона виступала, бачила тільки її”. І знаєте, цю думку чула від багатьох людей. Вони розповідали, що коли дивилися на її команду – бачили тільки її. Маріанна Францівна була надзвичайно гарною жінкою. Навіть на фотографіях без макіяжу її камера завжди ловила красу.
У неї є сторінка в Instagram, яку я іноді оновлюю: публікую різні дописи, просто щоб пам’ять жила. Бо людина живе доти в наших серцях, поки ми її пам’ятаємо. І я хочу, щоб Марину пам’ятали. А ще важливо розуміти, що, окрім таланту, її педагогічної майстерності, Маріанна Францівна дуже допомагала людям. Після трагедії до мене приходили незнайомі люди просто поговорити про неї. Вони розповідали, що вона оплачувала хімієтерапію, допомагала на операції, підтримувала фінансово. Люди дякували, плакали, і я плакала разом з ними.
Маріанна Францівна ніколи не страждала зірковою хворобою. Вона завжди ставилася до людей з повагою. Привітається, посміхнеться, завжди знайде час для спілкування. Люди просили автографи – вона ніколи не відмовляла. Вона любила своїх учнів, батьків, родину. Вона любила школу, де викладала, та свою професію. Все, чим вона займалася, було на високому професійному рівні. Дивіться, від її загибелі минуло сім років, а люди не забувають. Знову і знову згадують її.
Раніше OBOZ.UA писав, що сестра Марини Поплавської вперше озвучила причину, через яку “Дизелям” не вдалося встановити пам’ятник артистці в Житомирі.
Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
