Те, що росія називає «мирним процесом», насправді є окремою спеціальною операцією проти Заходу. Її мета – не припинити війну, а змусити США та Європу тиснути на Україну, поки росія продовжує бойові дії й готується до нової фази.
росія ніколи не вела переговори як спосіб досягнення миру. Ні у 2014 році, ні в Мінську, ні в Стамбулі. У кожному випадку «переговори» були або способом виграти час, або способом легалізувати захоплене, або способом перекласти відповідальність із себе. Для кремля переговори – це не альтернатива війні, а ще один її інструмент.
І це не «винахід путіна». Імперська логіка росії задокументована ще з XVIII століття. Так званий «Заповіт Петра I» – програмний текст російської експансії – прямо визначав війну як єдиний нормальний стан імперії. Там чітко сказано: тримати населення у стані безперервної війни, дозволяти відпочинок лише для відновлення армії та фінансів, використовувати мир для підготовки до війни, а війну – для нав’язування миру на власних умовах.
Польщі в цьому «заповіті» присвячено окремий пункт. Не як сусідові чи партнерові, а як державі, яку слід системно підривати зсередини. Підтримувати постійні заворушення, підкуповувати еліти, впливати на вибори, вводити війська «тимчасово», а за сприятливих умов залишати їх там назавжди. Якщо інші європейські держави втручатимуться, їх слід умиротворювати частковим розчленуванням Польщі – з подальшим поверненням цих поступок. Це не метафора і не інтерпретація – це пряма імперська інструкція.
Отже, з погляду російської імперської доктрини Польща ніколи не розглядалася як суверенна держава. Вона сприймалася як простір для маніпуляцій, поділу й контролю. Саме тому сьогоднішня ворожість кремля до Польщі – погрози, інформаційні атаки, розмови про «польську загрозу» – не є емоційною реакцією на сучасну польську політику. Це продовження тієї самої логіки.
Показово й те, що окремі пункти цього «заповіту» безпосередньо стосуються Північної Європи та Балтійського регіону. росія системно провокувала Швецію, підштовхувала її до війни, щоб отримати формальний привід для територіальних захоплень. Балтійський напрям визначався як стратегічний: вихід до Балтійського моря – не для оборони, а як обов’язкова умова імперського зростання. Мир у цьому регіоні розглядався виключно як пауза між війнами.
Балтійські держави та Швеція ніколи не були нейтральними в російському імперському мисленні. Вони завжди були просторами майбутнього тиску або війни. Саме тому нинішня військова активність росії в Балтійському морі, погрози на адресу країн Балтії та демонстративні дії поблизу Швеції й Фінляндії – це не «реакція на НАТО», а продовження поведінкової моделі, що існує століттями.
Німеччина також прямо названа в «заповіті» як ключовий об’єкт постійного втручання – як найближча й найважливіша держава в Європі. Логіка проста: не допустити перетворення Німеччини на незалежний центр сили, постійно втягувати її у внутрішні конфлікти Європи, маніпулювати елітами, використовувати економічні й політичні зв’язки для контролю. Сьогодні ця логіка не змінилася: ставка на залежність, страх ескалації, «особливі відносини» та бажання зберегти комфорт за будь-яку ціну. Для кремля слабка, нерішуча Німеччина стратегічно цінніша за будь-який танк.
Єдине, що путін ефективно змінив у цьому старому «заповіті», – він чітко визначив Сполучене Королівство як свого стратегічного ворога. Якщо раніше континентальна Європа була головним об’єктом імперського маневрування, то сьогодні Лондон у російській риториці й діях став символом сили, яку кремль вважає принципово ворожою – через підтримку України, роль у європейській безпеці та відмову міняти мир на чужі території. Саме тому росія веде проти Британії окрему гібридну війну – інформаційну, підривну та дипломатичну.
Україна в цій схемі навіть не є головним адресатом. Усі сигнали про «готовність до миру» спрямовані на Захід. Логіка проста: показати, що росія нібито конструктивна, а війна триває лише через «неконструктивну позицію» Києва. Це класична інформаційна операція з перекладання провини з агресора на жертву.
Ключова мета цієї кампанії – змусити сам Захід тиснути на Україну. Не для переговорів із росією, а щоб зламати Київ через «реалізм», «втому» та страх ескалації. Усе це відбувається паралельно з нарощуванням військового потенціалу, зокрема на північно-західному напрямку.
Поки Захід говорить про переговори, росія готується не до миру, а до затяжної війни й можливого розширення конфлікту. Так поводиться держава, яка мріє не про компроміс, а про відновлення імперії – з війною як нормою і миром як паузою.
Україна – лише один етап. Якщо агресію буде винагороджено тут, війна піде далі – туди, куди російська імперська доктрина дивиться вже століттями. Капітуляція України під виглядом миру не принесе Європі безпеки. Вона лише наблизить війну до Балтійського моря і зробить її неминучою.
Будь-який тиск на Україну та її керівництво з боку Заходу означає лише одне: росія успішно продовжує свою спеціальну операцію – політичну й інформаційну. Будь-яка західна країна чи політик, які говорять про «швидший мир» ціною територіальних втрат, обмеження суверенітету або нав’язаних Україні умов, діють не як посередники, а як інструменти цієї операції. Такий «мир» не зупиняє війну – він лише легалізує агресію і готує наступну.
Оригінал
