Є мрії, які довго живуть десь у голові й здаються трохи божевільними. Люблю дивитися церемонії нагородження. Колись це був «Оскар», згодом – різні професійні відзнаки, Social Awards. І щоразу ловила себе на думці: як було б добре мати у Львові свою нагороду для людей, які дбають про інших.
Не лише для тих, хто працює в міських установах чи професійно займається соціальною роботою. А й для громадських організацій і благодійних фондів, які часом беруться за надзвичайно складні речі. Для волонтерів. Для людей, які після власного важкого досвіду починають допомагати іншим. І навіть для того сусіда, який регулярно приносить самотній пані з квартири навпроти теплий обід, купує їй ліки чи просто заходить запитати: «Як ви сьогодні?»
Таких історій у Львові, впевнена, тисячі. Більшість із них ніколи не потрапить у новини. І саме тому дуже хотілося спробувати зробити їх помітнішими.
Так із маленької мрії та завдяки великій команді з’явилися «Дбайливі» – перша соціальна відзнака Львова.
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google Додати
Цього року ми отримали 45 заявок. До участі у шести номінаціях увійшли 42 людини та команди — соціальні працівники, громадські й благодійні організації, волонтери та звичайні мешканці громади. А перші десять відзнак отримали люди й команди, за кожною з яких — дуже різна, але надзвичайно сильна історія.
Не конкурс добрих справ
Коли ми починали працювати над «Дбайливими», для мене було принципово, щоб це не перетворилося на конкурс «хто добріший». Добро взагалі важко вимірювати.
Як порівняти людину, яка допомагає дитині знайти сім’ю, з тією, яка працює з жінкою після домашнього насильства? Як поставити поруч команду, яка підтримує тисячі людей, і ветерана, який тренує кількох інших ветеранів після тяжких поранень? Або волонтерів, які щотижня годують людей без дому, і людину, яка роками працювала над тим, щоб старші люди не почувалися забутими?
Тому для нас «Дбайливі» були передусім способом знайти, назвати і розповісти ці історії. І ще – об’єднати навколо них людей, які зазвичай працюють у дуже різних світах. Міська соціальна служба. Громадський сектор. Благодійні фонди. Волонтери. Бізнес. Фахівці. Просто небайдужі мешканці. Бо соціальна сфера давно вже не закінчується дверима управління соціального захисту чи комунальної установи.
Вона починається там, де хтось бачить людину у складній ситуації й вирішує не пройти повз.
Перші десять «Дбайливих»
У номінації «Оберіг дитинства» відзнаку отримала Ірина Шемечко.
Ірина Шемечко
Понад 15 років вона працює із сімейними формами виховання. Сьогодні Ірина очолює відповідне відділення у «Джерелі», але за її досвідом — роки роботи з опікунами, прийомними родинами, навчальні програми, групи підтримки, сімейні табори, робота з громадами.
Мені дуже близький її професійний принцип: якщо хочемо допомогти дитині, маємо підтримати і дорослих, які стали для неї сім’єю. Бо рішення прийняти дитину – це тільки початок. Далі будуть дуже різні дні. І родина не повинна залишатися з ними сама.
У номінації «Опора громади» маємо двох переможниць.
Галина Скіпальська понад 20 років працює у сфері захисту прав жінок, дітей і людей у складних життєвих обставинах. Її команда впроваджувала мобільні бригади допомоги постраждалим від насильства, притулки, денні центри, соціальні квартири, центри «Барнахус».
Галина Скіпальська
Дуже показовою є модель соціальної квартири. Це не просто місце, де жінці з дитиною дають дах над головою. Там разом із психологом, соціальним працівником і юристом людина поступово вибудовує шлях назад до самостійного життя. У 2024–2025 роках у таких квартирах у Києві та Львові підтримку отримали 91 жінка і 119 дітей.
Любов Цоп прийшла у соціальну сферу з бізнесу вже після початку повномасштабної війни. Сьогодні вона очолює Центр інтегральної опіки для жінок у кризових ситуаціях імені Ольги Ціпановської.
Любов Цоп
Мені подобається сама логіка цього Центру: допомогти не просто пережити кризу, а вийти з неї. Безпечне житло, психолог, документи, робота, підтримка дітей, відновлення здатності самостійно ухвалювати рішення. У 2025–2026 роках Центр підтримав 40 жінок і 29 дітей, і понад 70% жінок після завершення програми не повернулися у кризові обставини.
Найбільшою за кількістю учасників стала номінація «Єдність турботи». Тут маємо одразу три команди.
Благодійний фонд «Там де живе надія» – дуже проста і водночас сильна історія командної взаємодії.
Хтось шукає водіїв і координує перегін машин для військових. Хтось працює з рахунками. Хтось готує гарячі обіди. Хтось зустрічає переселенців чи збирає продуктові набори для самотніх старших людей.
Щомісяця фонд підтримує продуктами близько 100 людей, окремо — 50 самотніх старших людей, гарячими обідами охоплює близько 300 людей. А у співпраці з фондом Ірини Федишин команда передала для потреб війська близько пів сотні автомобілів.
Їхня формула дуже проста: коли один втомився – інші підхопили.
Благодійний фонд «Рідні» працює з 2012 року заради права дитини зростати у безпечному сімейному середовищі.
Лише у 2025 році допомогу фонду отримали понад 13,5 тисячі дітей і понад 4 тисячі родин, а команда працювала з 1747 фахівцями у 97 громадах.
А зараз разом із містом «Рідні» працюють над складним і дуже потрібним напрямом – моделлю допомоги дітям та підліткам із досвідом вживання психоактивних речовин і їхнім родинам. Тут важливо створити не ще один кабінет чи послугу, а цілісний маршрут: від профілактики й раннього виявлення до реабілітації та подальшого супроводу.
І третя команда – наше рідне «Джерело».
Понад 14 тисяч мешканців громади отримують тут підтримку впродовж року. Це діти й дорослі з інвалідністю, родини, старші люди, ветерани, переселенці, люди без дому, постраждалі від домашнього насильства.
За словом «Джерело» сьогодні стоїть величезна команда і дуже багато різних маршрутів допомоги – від денного догляду та раннього втручання до підтриманого проживання, роботи з людьми без дому, мобільної допомоги і соціального супроводу.
У номінації «Соціальний міст» переміг Центр волонтерства та захисту.
Їхня особливість – у вмінні з’єднувати дуже різних людей: волонтерів, бізнес, лікарів, освітян, громади, донорів.
Так з’являються абсолютно різні за формою, але важливі за змістом проєкти. «Титани на колесах» підтримують поранених військових. Для Першого медоб’єднання команда передала 110 VAC-систем та 3000 комплектів розхідних матеріалів. «Листи без адресата» дають простір родинам зниклих безвісти сказати те, що вони роками носять у собі. А «Світло стійких» працює з освітянами.
У 2025 році обсяг допомоги організації становив близько 230 млн грн. Вони показують, що іноді соціальний міст – це буквально здатність познайомити людей, які мають ресурс, із тими, кому він зараз потрібен.
У номінації «Амбасадор професії» перемогла Юлія Клим із «Джерела».
І це одна з тих історій, після яких усміхаєшся. Юля працює з людьми 60+. Вони співають, танцюють, малюють, ставлять вистави. Цього року зіграли свою «Кайдашеву сім’ю». Але її робота насправді не про концерт чи виставу.
Вона про момент, коли людина, яка ще недавно говорила: «Я вже не зможу», раптом виходить на сцену. Вперше співає сольно. Знову танцює. Знаходить друзів. Вдягається і йде з дому, бо знає: там на неї чекають.
Принцип Юлі прекрасний у своїй простоті: іноді потрібен хтось поруч, хто просто скаже – «А спробуймо!»
І особлива для мене номінація – «Добро поруч». Бо вона саме для тих, хто може взагалі не мати слова «соціальний» у назві посади.
Остап Франків – доброволець, ветеран і тренер. Після тяжкого поранення та високої ампутації він пройшов реабілітацію, повернувся до спорту, став учасником Invictus Games, перемагав у змаганнях з адаптивного CrossFit. А тепер тренує інших ветеранів.
Остап Франків
І тут для мене найважливіша навіть не його спортивна історія. А те, що людина пройшла свій дуже важкий шлях – і тепер використовує цей досвід, щоб зробити трохи легшим шлях інших. Допомогти знову довіряти власному тілу, ставити цілі, бачити можливості після травми.
Другу відзнаку у цій номінації присудили Оксані Бриндзак – посмертно.
Оксана Бриндзак
Оксана створила «Старість на радість», була співзасновницею соціального підприємства VBRANI, викладала в УКУ, очолювала «Тепле місто». Вона багато працювала зі старшими людьми. Не лише для них – разом із ними.
Зі звичайних волонтерських зустрічей у геріатричних закладах згодом виросло соціальне підприємство, де жінки від 60 до майже 90 років в’язали речі, заробляли, спілкувалися, відчували, що їхні вміння потрібні.
Оксана загинула у жовтні минулого року. А її проєкти живуть.
Мені здається, це і є один із найсильніших доказів справжнього впливу людини: коли тебе вже немає, а запущене тобою добро продовжує рухатися далі.
А чим нагородити турботу?
Окремою маленькою пригодою була сама нагорода.
Ми перебрали багато варіантів. Думали про статуетки, об’єкти, радилися зі скульпторами, шукали форму, яка не була б надто офіційною. А потім Сергій Майдуков запропонував ідею, яка спочатку здалася дуже простою і навіть трохи незвичною для міської нагороди.
Маленький срібний пін із одним словом – «Дбаю». І ця ідея буквально підкорила всіх. Бо вона виявилася значно точнішою за будь-який великий кубок. Цей пін не обов’язково ставити на полицю. Його можна прикріпити до піджака, сорочки, сумки. Носити з собою.
І саме слово дуже просте. Не «переможець». Не «найкращий». Не «за заслуги». Дбаю.
Про дитину. Про старшу людину. Про ветерана. Про родину. Про жінку, яка опинилася в кризі. Про людину без дому. Про сусіда. Про свою громаду.
Цьогоріч усі десять переможців отримали саме такі срібні піни, візуальну концепцію яких створив Сергій Майдуков.
Насправді за цими десятьма історіями – сотні людей
Мабуть, тут для мене найважливіше сказати ще одну річ. «Дбайливі» – не окрема красива подія, яка виникла сама по собі. Вона з’явилася на тлі дуже великої роботи сотень людей.
Сьогодні у «Джерелі» працює понад 500 фахівців різного профілю. Понад 150 людей надають догляд вдома. У Львові працюють 20 соціальних менеджерів, які беруть складний випадок людини чи родини й допомагають пройти весь маршрут – від першої потреби до конкретного рішення.
За останній рік ми відкривали нові послуги і водночас намагалися зробити попередні ближчими до людини.
У Львові вже працює дев’ять осередків денного догляду для дітей і молоді з інвалідністю. На Пасічній запрацював перший в Україні муніципальний Будинок підтриманого проживання, де люди з інвалідністю можуть вчитися жити самостійніше, а їхні рідні – отримати перепочинок від постійного догляду.
Ми почали виходити до людей, які самі до соціальної служби не прийдуть. «Візити турботи» – це вже 568 виїздів додому до людей з інвалідністю І групи. «Мобільний простір підтримки» за два місяці зробив вісім виїздів, якими скористалися понад 400 людей без дому. А «Автобус турботи» знову забирає людей із вулиці й привозить туди, де можна зігрітися, помитися, поїсти, отримати медичну допомогу і почати відновлювати документи. Отримати консультацію лікаря та навіть постригтись у професійного перукаря.
Цього року ми двічі запрошували до Львова колег із різних областей України на резиденції соціальної політики — не для того, щоб показати «як у нас усе добре», а щоб чесно говорити і про те, що працює, і про помилки, і про рішення, які можна забрати у свою громаду.
Бо соціальна сфера зараз дуже швидко змінюється.
І мені здається, ми поступово відходимо від моделі «людина прийшла по довідку чи виплату» до іншої: що сталося у вашому житті і що ми разом можемо зробити, щоб ви знову могли бути самостійними? Це значно складніше. Але й значно людяніше.
І трохи про саме свято
Ми дуже не хотіли робити для «Дбайливих» довгу офіційну церемонію. Хотілося, щоб цей вечір залишив емоцію. Тому до вручення нагород показали виставу Театру Нескорених «Директор ліфта». І, здається, після неї зал ще якийсь час просто мав перевести подих. Бо це не вигадана красива історія про ветеранів. Це вистава, створена з реального досвіду людей, які після війни, поранень і реабілітації заново вчаться жити у світі, що часто просто не встигає за ними.
Мабуть, після неї вже не треба було довго пояснювати, що таке турбота. Потім ми просто називали історії. І вручали маленькі срібні «Дбаю».
Перший раз – не ідеально. І це нормально
Це були перші «Дбайливі». І, звісно, не все вдалося саме так, як ми уявляли на початку.
Десь уже бачимо, що варто змінити критерії. Десь – спростити подачу. Десь – краще пояснити самі номінації. Думаємо, як наступного року знайти ще більше тих людей, які ніколи самі себе нікуди не номінують.
Тому точно будемо продовжувати. Бо хочеться поступово збирати довкола цієї відзнаки історії, знайомити людей між собою, показувати хороші практики і доводити дуже просту річ: соціальна робота може бути сучасною, професійною, сміливою, творчою і дуже різною.
Пін, який пішов по руках
І ще один маленький епізод, який особливо запам’ятався.
Практично одразу після наших «Дбайливих» Львів приймав Другий Форум лідерів соціальних змін, організований Міністерством соціальної політики, сім’ї та єдності України. У Львові зібралися представники уряду, громад, громадського сектору, міжнародних організацій і волонтери з різних частин України.
Зореслава Люльчак принесла туди наш срібний пін «Дбаю». І в якийсь момент він буквально пішов по руках. Його розглядали, фотографували, приміряли, питали, хто придумав і що означає.
Мабуть, ми таки влучили. Не у форму нагороди. У сенс.
Бо за всіма реформами, програмами, постановами, бюджетами й назвами послуг соціальна сфера зрештою зводиться до дуже простої речі.
Одна людина помітила іншу. І вирішила подбати.
І не залежно від професії чи віку – бережімо в собі цю рису – вміти дбати про себе і про інших.
