Два тижні тому, коли вийшов мій блог «Перше слово мого кота – кацапське», ніщо не віщувало бурі. В перший день блог набрав на сайті близько семисот переглядів, що в принципі небагато, бо тема чистоти української мови в нас не тішиться доволі прискіпливою увагою. Наступного дня кількість переглядів перевалила за тисячу і так трималася майже до кінця тижня, жодного коментаря не було. А потім почалося щось таке, здійнявся такий галас у мережах, здебільшого у телеграмканалах, що можна назвати справжнім котячим ґвалтом, шухєром, рейвахом, срачем чи ще якимось схожим епітетом.
Це несподівано вийшов ось такий неоціненний досвід для піарників, який без перебільшення може увійти до хрестоматій цієї комунікативної галузі, коли, здається, з нічого створюється те, що дає величезний розголос. Позаяк лише в одному українському телеграмканалі на мій текст з’явилося близько восьмисот коментарів, то можна сміливо припустити, що загалом їх не менше, аніж пару тисяч. Навіть з Америки мені написали, що й там котяча тема викликала справжній фурор, а про болотну імперію годі й казати. Довелося навіть давати з цього приводу інтерв’ю для одного з наших телеканалів.
Коментарі в мережах на вісімдесят чи може й дев’яносто відсотків були негативні і відверто лайливі. Зрозуміло, що велика частина цих коментарів – це проросійські боти, утім не лише вони. Якщо коротко окреслити основний їхній меседж, то він полягає у тому, що українських котів начебто безпідставно позбавляють права нявкати їхньою рідною російською (?) мовою, тобто змушують не мяукати, а власне нявкати. Чому українські коти повинні не нявкати, а мяукати, ніхто не роз’яснює, але майже всі вперто відстоюють право українських котів видавати відповідні звуки мовою іноземною.
У такий трагічний час ця тема може здатися пустою й недоречною, але її порушили власне захисники російської мови. І, до речі, вже не вперше. Це радше схоже на вигадку, але таким був справжній серйозний коментар в мережах ще декілька років тому, коли гасло «Геть катів!» чи «Смерть катам!» великі російськомовні «мовознавці» зрозуміли, як заклик до українців «вбивати котів». Какая для них разніца «катів» чи «котів», головне показати, що «укронацисти» вже й до котів добралися, а ще й на додачу до котів також «вбивають і журавлів, бо на ринках продають в’ялену журавлину».
Ну що тут коментувати рівень притомності таких людей? А щодо згаданої реклами, то якщо б вона, скажімо, вийшла російською мовою, а до речі, реклама цією мовою в українських мережах ще до кінця не викорінена, і звучала б: «Первое слово моего кота – Мяу!», то це була би проблема зовсім не мовна, а законодавча. Тоді варто було б звернутися до мовного омбудсмана, до українських законів про рекламу, про функціонування державної мови і т. п.
А позаяк в рекламі українською мовою одне слово виявилося російське, то тут виникла проблема чисто лінгвістична, мовна, проблема чистоти української мови, яка загалом найважча і найнагальніша у сфері інформаційній.
Чому ж українські коти «нявкають», а російські «мяукають»? Споконвіку люди, чуючи звуки живої і неживої природи, намагалися відтворити їх своїм голосом і на письмі. Так виникло поняття ономатопеї, тобто відтворення людським голосом цих звуків чи звуконаслідування. Якщо ми, наприклад, візьмемо звук, який видають півні, то українською це буде «кукуріку», російською «кукарєку», польською «кукурику», німецькою «кікерікі», арабською «кукукуку», а найцікавіше англійською «кук е-дудл-ду». Вочевидь, чи то кліматичні умови, чи якісь особливості орфоепії арабів і англійців зробили їхніх півнів такими недзвінкими, на противагу дзвінкості цих створінь у решти народів.
Якщо українською «няв», а російською «мяу», то що ж тут незрозуміло? До речі, захищати «мяу» кинулися не лише одесити чи харків’янии, а й деякі дуже поважні львів’яни, що здивувало неабияк. Аргументом стало те, що в українській літературі XIX століття, поряд із «няв», вживалося і «мяу». Зрозуміло, що література колоніального періоду не могла не перебувати під мовним впливом метрополії, і там трапляються ще не такі «мяу». Утім з початком XX століття українські словники починають фіксувати як норматив власне «няв». І як слушно висловилась одна з дописувачок, у дитячих книжках часів новітньої незалежності України ви не побачите «мяу», лише «няв».
На користь «няв», як вигуку, який найкраще відповідає українській фонетиці і орфоепії висловлюються і українські мовознавці, ба більше – вони стверджують, що цей звук навіть точніше передає власне той, який видає кіт. Цікаво було би провести дослідження за допомогою звукового генератора, який власне звук виходить з котячого писка, а на користь «няв» можна навести й той факт, що приголосний звук «м» утворюється обома губами, а звук «н» – дотиком середньої частини язика до передньої частини піднебіння. Оскільки у котів губи, як орган мовлення чи видавання звуків не дуже розвинутий, то висновок про переважання звуку «н» більш переконливий.
Аби далі довго не дискутувати щодо такої, якщо не нікчемної, то насправді не вельми важливої теми, оголосимо вирок про «няв» і «мяу» такого модного нині ШІ:
«Згідно зі словниками, правильною формою звуконаслідування котячого голосу в українській мові є няв (або нявкати, нявчати), а мяу походить з інших мов (російської, англійської «meow») і менш літературна для українського контексту. Тому для грамотного мовлення варто вживати саме «няв», як це фіксує Академічний тлумачний словник української мови».
