Коли заглиблюєшся у філософські думки, деколи здається, що існує лише минуле і майбутнє, а сучасного ніби й не існує. Якщо б ми змогли поставити час на паузу, тоді б ми сказали – ось будь ласка маєте сучасне, утім позаяк це є неможливо, бо час безперервний і зупинити його жодним чином немає змоги, то існує лише одне цілісне у часі перетікання минулого у майбутнє, а сучасного, таким чином, на жаль, не існує.
Однак віртуально ми все ж можемо уявити собі точки стику між минулим і майбутнім, і на цьому стику відбуваються дивовижні речі. Стики між історичними епохами, війнами і миром, різними ідеологіями, технічними винаходами, мистецькими шедеврами, людськими долями… Здається на цих стиках відбувається неймовірне диво народження тієї найвищої сутності нашого існування, за якою ми так невпинно і пристрасно полюємо, але якої ніколи так і не досягнемо, бо час поставити на паузу неможливо…
1 листопада – це не лише згадка про Листопадовий Чин, 1 листопада 1944 року помер Великий Митрополит Андрей Шептицький, а на день пізніше 2 листопада того ж 1944 року народився найвидатніший клавішник усієї рокової музики Кіт Емерсон. Лише одного дня забракло їм, аби стати сучасниками, лише на один день не відбулося стику між їхніми долями, долями людей різних епох. Зате сучасниками митрополита Андрея були й залишаються надалі: Рінґо Старр (народився 1940 року), Пол Маккартні (1942), Мік Джаггер (1943).
Не менш цікаво, що Майкл Джексон, який народився 1958 року, був сучасником убитого 1959 року Степана Бандери, а народжений 1967 року Курт Кобейн – сучасником Дмитра Донцова, який помер 1973 року. Розповідають, що в 1950-х роках у Парижі зустрілися Ігор Стравінський і Квінсі Джонс, таким чином відбувся живий контакт між учнем Миколи Римського-Корсакова і вчителем Майкла Джексона.
Трапляються такі моменти, коли епохи таки зустрічаються між собою, і епоха, що минає, передає естафету епосі прийдешній, і власне тоді відбувається диво живого контакту між поколіннями, цінність якого навіть важко осягнути. Мені пощастило взяти інтерв’ю у найстарішого у світі композитора 102-річного Миколи Колесси власне за два місяці до його смерті 8 червня 2006 року. Він у найменших деталях розповідав про 1 листопада 1918 року у Львові, і спогади тодішнього 15-річного хлопця, живого учасника тих подій є надзвичайно образними, яскравими, інформативними, тобто такими, які важко переоцінити.
Вже згодом мені спало на думку, що якщо б, замість мене, тоді у пана Миколи брав інтерв’ю, скажімо двадцятирічний юнак, то цей юнак у віці 80 років, тобто 2066 року міг би про це розповісти своїм онукам чи правнукам, а ті, своєю чергою, скажімо, року 2118 могли б розповісти вже своїм онуками чи правнукам, що їхній дід чи прадід на власні очі бачив живого Миколу Колессу – очевидця подій 1 листопада 1918 року. Таким чином жива ниточка поколінь могла б тягнутися цілих 200 років…
Відзначаючи 107-му річницю Листопадового Чину, цікаво буде послухати розповідь живого учасника тих подій, видатного українського композитора і музичного діяча, власне те, про що розповідав авторові цієї публікації Микола Колесса:
«Листопадовий зрив – це була велика радість, яка настала серед наших людей, коли вперше на Ратуші замайорів синьо-жовтий прапор. Поляки на це все реагували по-різному: частина була налаштована вороже, частина лише переживала за те, щоби все було без крові, нехай тут вже буде Україна, але не потрібно проливати крові. Але без крові не вдалося.
Власне поляки добре до цього підготувалися. Вони стріляли по українцях із-за рогу, і це ситуація була прикра для наших людей. Наші не любили посилати своїх синів до армії, щоби вони вчилися військової професії, і тому нам було важко воювати з польським легіонерами, бо вони були дуже організовані.
1 листопада 1918 року зі самого ранку о сьомій годині нас, пластунів повідомили про збір на вулиці Пелчинській (тепер Вітовського) біля Пелчинського ставу на місці сьогоднішнього парку культури (на цьому ставі після Першої світової війни була платна ковзанка), але я, на жаль, запізнився. Далі я пішов теперішньою вулицею Івана Франка і біля касарні навпроти церкви стояли вояки в австрійських мундурах із синьо-жовтими кокардами на шапках. Зразу промайнула думка: «Наші вже взяли владу в руки!» Далі я попрямував на площу Ринок, бо всі казали, що там має відбутися щось важливе. Підійшовши з вулиці Краківської, я побачив, що на площі зібралося багато людей, здебільшого поляків і євреїв, українців було небагато.
Представники української влади сиділи в будинку магістрату і готувалися урядувати у місті. Мене здивувало, що українські вояки, котрі стояли на усіх кутах вулиць, прилеглих до Площі Ринок, почали розганяти людей. І тут хтось дурний взяв та й стрілив, це був злий знак, бо далі поляки почали стріляти. Мабуть перший постріл зробив український вояк, котрий пильнував вхід на площу від Краківської. Тоді активізувалися польські гімназійні учні, яких потім назвали «орлєнта». Наші також мали своїх «вірлят», але чомусь про них мало говорять.
Українські військові тримають оборону біля входу до львівської ратуші у листопаді 1918 року
Українські вояки не знали Львова так добре, як поляки, вони були здебільшого селянські хлопці і зле орієнтувалися у місті. Поляки стріляли звідусіль: з-за рогу, з вікон, з пивниць, зі стриху і потім кудись зникали, так, як би їх не було, бо вони знали всі ходи і виходи у Львові. Я бачив, як група польських студентів від костелу Ельжбєти стріляла вниз до міста вулицею Городоцькою до касарні Фердинанда, де були українці. Поляки вибігали вперед, робили постріли і зразу швидко ховалися, потім робили це знову і знову. Вони утворили цілу лінію фронту. Ця лінія йшла вулицею Оссолінських (Стефаника), далі попри університет, тоді ще Галицький сейм, далі вулицею Городоцькою. Стрілянина була такою, що стіни нагадували обличчя людини, хворої на віспу, так близько влучали кулі одна від одної. Великі бої йшли за Головну пошту, поляки майже цілком зайняли парк Костюшка. Я належав до групи українських гімназійних учнів, які допомагали нашим військовим інформацією про те, де гуртуються поляки, звідки стріляють.
Наші вояки потребували їжі, і українці Львова кинули клич, щоби жінки приходили до Народного дому, бо там недалеко на Вірменський вулиці організували кухню, де готували для наших вояків гарячий чай, варили кукурудзяну кашу. Моя мама в тій кухні працювала два дні. Якось вона йшла туди з цілою групою інтелігенції. Вони рухалися від Домініканського костелу вулицею Вірменською. Біля Вірменської церкви хтось вистрілив по цій групі, де йшов у військовім мундурі український письменник і журналіст Тиберій Горобець (Степан Чарнецький). Вочевидь хотіли поцілити в нього, але потрапили в мою маму: куля поцілила ззаду, пройшла два сантиметри від серця і вийшла через груди. Я надійшов і дивлюся: маму несуть на ношах до брами будинку на розі вулиць Вірменської і Краківської, цього будинку зараз не існує, він завалився 1923 року. У брамі було повно крові, далі від Головної пошти над’їхала вантажна машина, в якій везли поранених українців. Маму накрили коцом і поклали до машини. Далі машина рушила в напрямку вулиці Личаківської, а я побіг за нею, хоча це було небезпечно.
На початку Личаківської біля Бернардинського оборонного муру була невеличка казарма, де стояли наші українські військові пости. Вони до мене кричали, щоби я зупинився і могли стрілити до мене, але я не послухався і біг за машиною далі. Я біг Личаківською вгору до вулиці Гофмана (тепер Патріарха Димитрія Яреми) до військового шпиталю, якраз неподалік ми тоді там мешкали на вулиці Голомба (Верхратського).
Я забіг додому, а там власне щойно повернувся з Києва мій стрийко професор Олександр Колесса, посол до австрійського парламенту, і він був делегований парламентом до Києва, щоби довідатися, що там діється. А тоді якраз там взяв владу в руки Скоропадський. Стрийко був незадоволений, що я його збудив, потім я забіг до кабінету батька і кричу: «Маму поранили!» Стрийко з татом зразу побігли до шпиталю, де був вхід з вулиці Боніфратрів (тепер Кравчука). Маму привезли до шпиталю і залишили десь у коридорі. Повз неї, тяжко поранену, проходили і цивільні, й військові і ніхто на маму не звертав уваги. Там було повно лікарів і поранених з часу Першої світової війни: австрійців, німців, мадярів, поляків, чехів, хорватів, сербів, боснійців. Мій стрийко сказав, що він є Reichsratsabgeordnete, тобто посол до австрійського сейму. Зразу зробився рух, військові лікарі зорієнтувалися, кого мають перед собою. Маму швидко поклали на операційний стіл. Якби не стрийко, то мама могла померти, бо вже думали, що вона вмирає і навіть до неї приходив священник.
Мій стрийко розповідав батькові свої враження про Київ і був налаштований дуже песимістично, бо Скоропадський навіть не знав української мови і з усім своїм оточенням говорив російською. Далі я сам бачив, як офіцери Скоропадського у Львові прогулювалися Академічною, і це нагадувало параду, бо вони виглядали a la запорожці. Жодної допомоги українці в Галичині від наддніпрянців не дочекалися.
Бої у Львові тривали цілоденно до 20 листопада, а цього дня поляки оточили Львів. Тоді багато хто казав, що українці передчасно залишили Львів. Наші вояки вийшли через Личаківську рогачку на Винники. 21 листопада на Михайла пам’ятаю хтось дзвонить до нас додому, а я був удома разом з батьком, зі своїми сестрами і зі служницею. Чоловік у німецькому шоломі з револьвером увійшов до кімнати батька і щось з ним говорив, а ми тимчасом дуже пильнували за іншими, бо батько перед тим нас попереджав, щоби ми дивилися за руками, аби нам часом не підкинули якогось револьвера і не звинуватили у тому, що ми озброєні і належимо до військового опору проти поляків. За десять хвилин усі пішли геть.
У ті дні підпалили синагогу прогресистів на площі Старий Ринок, зараз цієї синагоги не існує, її зруйнували німці під час Другої світової війни. А в листопаді 1918 року ходили чутки, що палити цю божницю польському шумовинню допомагало також і жидівське шумовиння. Поляки тоді кричали: «Бий жида!», за те, що ті нібито допомагали українцям. Тоді євреї чинили нерішуче і відкрито не стали на український бік, але були й такі, хто справді допомагав українцям. Пізніше, коли вже поляки зайняли Львів, я сам бачив, як в оточенні своїх друзів ішов вулицею молодий високий гарний жидівський хлопець у мундурі і шапці січового стрільця».
