«Україна довгі сторіччя була «непереможним щитом Європи», грудьми своїх лицарів обороняла західний світ, розбиваючи орду за ордою… Для Європи значення України було в тому, що вона творила найдальше на схід висунутий бастіон європейської культури, і що своїми зусиллями та жертвами крові стримувала наступ диких орд Азії…»
Ці слова сто років тому про те, що було майже тисячу років тому, написав видатний український історик Іван Крип’якевич, і без жодного сумніву і через сто, і через тисячу років те ж саме напишуть про наш час історики майбутнього. Старозавітний Еклезіяст як завжди незаперечний: «Що було, воно й буде, і що робилося, буде робитись воно, і немає нічого нового під сонцем!» Сьогодні Україна, як і тисячу років тому, залишається «непереможним щитом Європи», «грудьми своїх лицарів… своїми зусиллями та жертвами крові, стримуючи наступ диких орд Азії… обороняє західний світ».
Спираючись на «Історію України-Руси» Михайла Грушевського, подивимось, що було спільного з нашими часами у Європі 1240-1250-х років, коли:
«західно-европейські володарі… тремтїли, чекаючи нового татарського походу на захід, заповідженого уже на лїонськім соборі (1245) устами загадкового «руського епископа Петра».
Галицько-волинський князь Данило Романович, повертаючись з Орди після ганебного приниження, фактично як васал хана, того ж 1245 року зустрівся з папським дипломатом Карпіні і був гаряче захоплений звісткою про те, що:
«Папа хоче орґанїзувати союз европейських народів проти Татар і з тим зберав собор в Лїонї, що він наміряєть ся двигнути проти них хрестоносний похід».
Карпіні дав Данилові зрозуміти, і згодом це підтвердив сам Папа Інокентій IV, що спонукати європейців допомогти Україні у боротьбі проти ненависних поневолювачів татар можна ціною унії з Римом. Данило охоче приймає такі умови:
«Прилучити ся до сього европейського союза проти Татар, дістати собі з заходу поміч за цїну унїї було дуже привабно, а признати над собою церковне старшинство римського папи не було страшно при тім близькім пожитю з католицькими народами, при тім браку всякої релїґійної виключности, який я підносив як прикмету особливо характеристичну для наших західнїх земель».
Утім подальше листування Данила з найсвятішим престолом дещо розчарувало його і охолодило його райдужні сподівання, бо:
«про боротьбу з Татарами вони не могли сказати йому нїчого реального, натомість папа дуже горячо заберав ся до реформовання руської церкви, до викорінювання грецьких «звичаїв і обрядів»… чого собі анї Романовичі анї їх епископи не бажали».
Як це до болю нагадує сучасність. Наші європейські і американські партнери завжди у справі допомоги Україні на перше місце, як і Папа Римський вісімсот токів тому (і як буквально пару тижнів тому держсекретар США Ентоні Блінкен), ставили і ставлять надалі вимогу проведення реформ. Мовляв, так, ми вам в принципі допоможемо, але спочатку робіть демократичні реформи: насамперед викорінюйте корупцію, реформуйте судову систему, обирайте антикорупційного прокурора, реформуйте САП, ДБР… і т. д і т. п.
У зносинах Данила з Ватиканом у кінці 1240-х і початку 1250-х років відбувається величезне дипломатичне пожвавлення: листи йдуть за листами, булли висилаються за буллами, посли їдуть за послами, утім жодної реальної допомоги Україні у боротьбі зі східними загарбниками так і не надходить, незважаючи на волання Данила:
«про потребу спільної боротьби з Татарами, про їх близький і грізний похід на захід, що мав розпочати ся в найблизшім часі».
Інокентій IV у своїх посланнях багато пише про купу різних справ, але:
«В головній же справі — татарській маємо в них тільки бажаннє, щоб на випадок як Татари рушать ся на християнські краї, Данило повідомив про се пруських рицарів, а ті повідомлять папу, аби він міг лїпше роздумати, як би тим Татарам з божию помочию сильно противстати. Такий був зміст останньої булі; Данило міг з неї як найлїпше переконатися, що реальної помочи проти Татар йому нема що надїяти ся від папи…».
Своєю чергою Інокентій хвацько береться до справи навернення руського князя і пропонує Данилові королівську корону:
«Папа хотїв заохотити Данила до справи унїї королївським титулом. Але Данилови хотїло ся не титула, а реальної помочи: галицький лїтописець оповідає, що коли папа прислав до Данила свого леґата з пропозицією коронувати ся на короля, Данило відповів, що з Татарами його відносини лихі, і він, не маючи помочи від папи, не може коронувати ся… бо… така коронація роздражнить Татар іще більше».
Тут згадаймо перипетії останніх принаймні двадцятьох років, коли Європа і США вперто під жодним приводом не бажали наближати Україну до вступу до НАТО навіть якимись ПДЧ чи іншими косметичними варіантами, бо це «роздражнить татар (себто Путіна) іще більше», а зараз до перемоги України чи до закінчення воєнних дій варіант вступу до НАТО майже виключений, бо це «роздражнить Путіна іще більше». І війська США, Німеччини, Італії, інших наших союзників в часі повномасштабної війни не можна посилати в Україну, бо це «роздражнить Путіна іще більше», і бити по російських НПЗ не бажано, бо це «роздражнить Путіна іще більше», і закривати небо над Україною, принаймні над її західною частиною не можна, бо це «роздражнить Путіна іще більше», і TAURUSів Україні не можна давати, і далекобійними західними ракетами не можна бити по території РФ, бо це «роздражнить Путіна іще більше»…
«Мабуть в відповідь на нові обіцянки помочи від папи, Данило повідомив його на початку 1253 р., що Татари рушають на нього, і очевидно — накликав до помочи. Папа пробував притягнути до сеї справи ріжних володарів, видав булю до християн Польщі, Чехії, Моравії, Сербії й Померанїї, взиваючи їх до хрестоносного похода на Татар…»
Врешті Данило піддається наполяганням Ватикану і 7 жовтня (це день народження Путіна, ми ж усі любимо символізми) 1253 року приймає у Дорогичині корону найсвятішого престолу:
«…від Бога, від церкви св. апостолів, від стола св. Петра, від отця свого папи Інокентия і від усїх його епископів».
Символізм дати коронації Данила виявився зловісним, бо всі обіцянки допомоги були даремними:
«Проповідь хрестоносного похода зістала ся безплодною. Анї папа, анї князї, до котрих він звертав ся з зазивом, нїякої помочи против Татар не прислали. З огляду на се Данило не мав охоти робити якісь уступки римській курії в релїґійних справах. Папа скоро переконав ся, що в сїм напрямі нема що числити на Данила. Зносини ще тягли ся, але обопільне розчарованнє проступало все сильнїйше… Не знайшов Данило в своїх плянах боротьби з Татарами помочи і в иньших звязках з заграничними державами…»
Ще раз востаннє Данило звертається за допомогою до Європи у часі походів на галицьке Пониззя і Волинь татарського воєводи Куремси, нагадуючи:
«про заходи папи коло орґанїзації християнського союза на Татар, і тих поголосок про новий похід Татар на західню Европу, що справдї робили такий союз потрібним для цїлої Европи, Данило фантазує про можливість оперти ся Татарам зa помочию того християнського союза… По тім походї Куремси на Понизє Данило постановив з цїлою рішучостию виступити проти Татар, і заалярмував папу вістями про татарські замисли, накликаючи до оружної помочи. А коли від папи і взагалї від заходу нїякої помочи не прийшло, постановив розпочати боротьбу власними силами і вдарити на татарських підданцїв, аби знищити до кореня небезпечний рух… розчарувавши ся слїдом у своїх надїях на Европу, Данило веде далї до конфлїкту з Ордою…».
Зрештою, як бачимо, цілковито зневірившись у можливості будь-якої військової допомоги від Європи, Данило все ж не опускає рук і мужньо вирішує далі вести боротьбу із загарбниками власними силами…
Європа ніколи не квапилася допомагати Україні у боротьбі з дикою Ордою і її логічною та органічною спадкоємицею Московією. Підтримку суверенітету держави Богдана Хмельницького ще до союзу з Московією наперебій обіцяли європейські монархи, те саме вони обіцяли і після Гадяцьких угод 1658 року. Що з цього вийшло – пшик. Карл XII 1708 року запевняв Мазепу, що «гарантувати суверенність Русі Козацької взялися наймогутніші держави Європи». Результат відомий, як і результат «підтримки» Європою, яка фактично дорівнювала зрадництву, урядів УНР і ЗУНР на початку минулого століття.
Директорія, якій в лютому 1919 року довелося залишити Київ («у вагоні Директорія, під вагоном територія») оприлюднила ряд заяв:
«Правительство Української Республіки в особі Директорії, одержавши відозву від Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в особі Верховного Військового командування на Україні, щасливо тим, що може увійти в порозуміння з представниками Антанти та Сполучених Штатів Північної Америки в справі допомогти усунути навалу руського большевизму й припинити большевизм на Українській Території… та спільно боротися разом з другими державами проти большевизму до перемоги».
Українське «Правительство» було «щасливо», утім щастя тривало недовго – жодної заокеанської і європейської допомоги Директорія не отримала…
«Українське Правительство нині задоволено тим, що шляхетна Франція, натхненна ідеалами свободи, культури й права вкупі з іншими державами Антанти та Сполученими Штатами Північної Америки готова підтримати нас і спільно вступити в рішучу боротьбу з большевизмом».
«Користуючись із нагоди, звертаємось до французького народу та інших народів держав Антанти з закликом допомогти нам у справі остаточного визволення нашої української нації й відбудови української державності та її економічно-фінансових та політичних основ».
Услід за Америкою і «шляхетна Франція, натхненна ідеалами свободи», як і інші держави Антанти, жодної допомоги УНР і Директорії не надали. Заради справедливості можемо констатувати лише деяку допомогу молодій українській державі з боку Німеччини 1918 року, утім ні вимоги визнання УНР Радянською Росією та навіть і допомога німецьких військ у підсумку фактично нічого для української держави не дали, і невдовзі вона була захоплена московсько-більшовицькими військами й перестала існувати на століття…
Якщо у стосунках між окремими особистостями сповідуються і навіть деколи виконуються моральні принципи й настанови, то у стосунках між державами існує лише залізний прагматизм. Коли у сусіда горить хата, то його поблизький сусід подбає насамперед про те, аби вогонь часом не перекинувся на його власну хату, а все решта набуває другорядного значення. Якщо цей сусід впевнився, що його хата у безпеці і вогонь жодним чином її не зачепить, то він, звісно, може щиро поспівчувати й навіть трохи допомогти сусідові, в якого сталося таке страшне нещастя, утім власним життям, вочевидь, для цього ризикувати не наважиться.
Здається, Європа вкупі з Америкою нарешті починають (щойно починають) розуміти, що діжки з водою з їхньої криниці не здатні загасити пожежу новітньої російсько-української війни, цього явно замало, і є реальний ризик того, що ця пожежа може перекинутися і на їхню власну хату. Починаючи з Папи Інокентія IV, 800 років Європа і весь демократичний світ допомагали Україні абияк, здається наспів час допомогти їй реально, а не десятими й сотими відсотка від своїх ВВП, і що скоріше це зрозуміють наші партнери, то краще це буде для них самих, бо далі вже нема куди тягнути цю лицемірну політику, де ми, мовляв, тут допомагаємо, а тут ні. Заклик міністра оборони Великої Британії Ґранта Шаппса до європейських нейтральних країн: Австрії, Швейцарії, Ірландії та Мальти вступити до НАТО є найяскравішим свідченням усвідомлення Європою (нарешті) тої реальної небезпеки з боку Росії, яка над нею нависла. Ну що ж, чекаємо і сподіваємося, що прикрі закономірності останніх восьмисот років кануть у небуття.
