Український спеціаліст Ігор Леонов прокоментував своє рішення залишити посаду головного тренера казахстанського «Актобе».
Ігор Леонов
— Цьому рішенню була низка причин. Але будемо дотримуватися офіційної версії — за сімейними обставинами. Я сам подав у відставку.
— Ще раніше, у зимове міжсезоння, «Актобе» залишила ваша права рука — колишній телевізійний журналіст Авраам Кампомар…
— Він теж, як це не дивно, пішов через сімейні обставини. (Посміхається). У нього народилася дитина, потрібно було їхати до дружини, а туди-сюди мотатися — це не вихід із ситуації.
Без нього мені стало набагато складніше. Він робив великий обсяг роботи у команді і для мене зокрема. Авраам знає чотири мови, тому він був, можна сказати, сполучною ланкою між головним тренером і командою, оскільки в нас було 12 легіонерів.
— Ви спілкувалися з керівництвом клубу з приводу вашої відставки?
— Звичайно. І це було не керівництво «Актобе», а акім Актюбінської області (в Україні це як голова обласної державної адміністрації). У нас з Асхатом Шахаровим склалися дуже хороші стосунки. Я завжди міг до нього звернутися по допомогу. Тим більше, що в минулому він був спортсменом, тож робив усе можливе для розвитку спорту та футболу, зокрема, в регіоні.
Ми обговорили моє рішення. Асхат Берлешевич увійшов у моє становище. Тож ми й розлучилися друзями.
— Як у команді відреагували на ваш відхід?
— Якщо я правильно прочитав по обличчях багатьох футболістів, для них це був шок. Ми поспілкувалися, і я сказав їм, що таке футбольне життя, особливо тренерське. Адже можна пропрацювати і 10 років, а можна всього два місяці. Я побажав команді удачі, щоб вони дивилися тільки вгору турнірної таблиці чемпіонату Казахстану.
У мене з усім колективом був контакт, ми були майже як сім’я.
— Яке завдання ставили перед командою на 2025 рік?
— Разом з акімом області ми поставили мету — виграти чемпіонат і вийти в груповий раунд єврокубків.
А я ще хотів знову виграти Кубок Казахстану. Шкода, що поразка від «Женіса» припала якраз на той період, коли у нас у команді було багато травмованих, зокрема, два основні центральні захисники, а молодь не витримала цього іспиту.
Я по життю максималіст, тому завжди ставлю перед своїми командами високі завдання. Особливо тут, в «Актобе», де місто живе футболом, а вболівальники завжди підтримують команду, але водночас і вимогливі до результатів.
— Як ви взагалі оціните свій період роботи в «Актобе»?
— Тільки позитивно. Я прийняв команду на початку вересня минулого року, і за цей час вдалося виграти Кубок Казахстану, а також завоювати бронзові медалі чемпіонату. В 11-ти матчах чемпіонату ми програли лише тричі, причому — двічі «Тоболу», і це засмутило.
— Прикро зупинятися, можна сказати, на півдорозі?
— Безумовно. Якби не різного роду обставини, пов’язані з моєю відставкою, ми ще пошуміли би в КПЛ. (Посміхається). Усе було в моїх руках, але… Мені потрібно було подати у відставку. Знову ж таки, акім мене підтримував, але я таки вирішив піти.
Можу сказати, якби в клубі всі були єдині й працювали, як Асхат Шахаров, то я, думаю, зміг би привести «Актобе» до завоювання золотих медалей чемпіонату.
— Які ваші подальші плани?
— Хочеться працювати, я не втомився. (Посміхається). Після «Актобе» мені вже нічого не страшно. Звичайно, мою роботу в Казахстані нехай розбирають фахівці, але зі свого боку можу сказати, що я повністю віддавався роботі. У мене совість чиста. Просто завжди знайдуться недоброзичливці, які захочуть підлити масла у вогонь.
Я залишив команду не серед аутсайдерів, а на четвертому місці, впритул до лідерів. В активі «Актобе» в цьому сезоні — три перемоги, нічия й одна поразка.
— Ви будете розглядати будь-які варіанти?
— Чому ні? Наставнику потрібна практика і я готовий втілити в життя своє бачення футболу.
— А якщо через деякий час вас знову покличуть до Казахстану?
— Нічого поганого в цьому не бачу. Я пораджуся з Асхатом Шахаровим. (Посміхається). Я вже знаю специфіку місцевого футболу, тому мені не знадобиться час на, так би мовити, акліматизацію.
Сергій Дем’янчук
