Першу частину цієї публікації можна почитати ось тут. І хочу коротко відповісти шановним критикам, які вважають, що ті, хто говорить про правопис 1928 року і форми імен Виктір і Виктя, не усвідомлюють (цитую): «яку шкоду завдають українській мові» і цим самим «ллють воду на млин кремлівських лялькарів». По-перше, дуже розумний критик, який вочевидь на відміну від автора цієї публікації, має величезну «фонетичну кваліфікацію» і величезний досвід «у сфері історичної фонології», не знає такої елементарної речі, що дієслово «завдавати» вимагає після себе додатка у родовому відмінкові, тому правильно писати не «яку шкоду завдають», а «якої шкоди завдають». Але це так, між іншим, про знавців української мови, які люблять повчати.
А щодо Виктіра (в родовому відмінку може бути й Виктора) і Викті, яких вигадав не я, а пропонував Борис Грінченко у журналі «Кіевская старина», то якщо існують форми чоловічих імен Антін (а не Антон) чи Григір (а не Григорій), то чи не так само гармонійно могло б звучати і Виктір (а не Віктор), і якщо існують форми жіночих імен Настя, Христя, Устя, то чи дивним було б також і ім’я Виктя? Просто річ у тім, що одні форми імен закріпилися у вжитку, а інші ні. Ось і все.
А щодо українізації неукраїнських імен варто пригадати ще й про таку цікаву річ, що Іван Франко в усіх своїх працях, де згадував Митрополита Шептицького, писав Андрій (а не Андрей) Шептицький, і відстоював власне це українізоване ім’я, бо вважав форму Андрей не лише церковнослов’янізованою, але й полонізованою (Анджей). То що будемо зачисляти Франка до тих, хто «завдає шкоду українській мові»? Хто, як не Великий Каменяр, який був найглибше занурений в історичний, культурний і мовний контекст своєї епохи, найкраще знав, як має розвиватися українська мова.
Світлої пам’яті чудовий львівський краєзнавець Ігор Мельник у своїй праці «Галичина», яку я редагував, як і Франко, пропонував для Шептицького форму Андрій. Утім, порозмірковувавши, я все ж порадив не писати Андрій, бо «прОстий нАрід сього не пойме», і пан Ігор зі мною погодився. Так і залишилася у Львові церква Андрія, але Митрополит Андрей.
Дуже мудрі критики українізації вважають, що не варто «занадто українізовувати» деякі форми слів, бо вочевидь бояться, аби кацапи з цього не насміхалися, бо це виходить «азіровщина». І як тут не згадати українофоба Булгакова і його знаменитий літературний кавалок про Курицкава, який раптом став Курицьким: «А как по-украински «кот»? – «Кит» – «А как тогда «кит»?» Ахахахахах… І навіщо Курицкаму бути Курицьким, і не треба «кітів». Так само і не треба Виктора і Викті, бо це смішно… Така от виходить філософія деукраїнізації…
Продовжуємо далі порівняльну характеристику українізаторського скрипниківського чи харківського правопису 1928 року і деукраїнізаторського постишевського 1933 року.
У правописі 1928 року чужомовне L рекомендується передавати в українській мові частково як нем’яке, частково, як м’яке. Запозичення до середини XIX століття мають передаватися як тверді, пізніші як м’які. Творці харківського правопису пропонували залишити запозичення, зокрема грецького походження, які зайшли в українську мову вочевидь з російської: океан, формула, колонія, лунатизм, арсенал, інтернаціонал, капітал. А щодо власне океану, то скрипниківський правопис пропонує: Атлантійський (увага – зовсім не Атлантичний) океан.
Сполучення le послідовно передається через ле: білет, леґенда, Палермо, телеграма. В англійських словах у кінці та перед приголосними не пишемо ь : біл, булдоґ, Вілсон, ґолкіпер. В нас тепер, до речі: білль про права, бульдог, Вільсон, тобто російський варіант і досі в дії.
В інших випадках новіші запозичення, каже нам харківський правопис, з західньо-европейських (увага не з західно-європейських) мов віддаємо м’яким л : аероплян, кляса, Ля-Манш, Лямартін, плян, бльокада, фльота, металюрґія. Напевно тут треба ще додати пляц і лямпу.
Цікаво, що тут українська мова відходить від російської лише у нових термінах, тобто до того, як винайшли аероплян, формула, колонія, лунатизм можуть залишатися такими, які зазнали впливів російської мови, хоча українізаторство бодай в нових термінах, було надзвичайно позитивною новацією правопису 1928 року.
А що ж нам натомість пропонує в цих випадках постишевський правопис 1933 року? Слова іншомовного походження з l передаються:
1. Л непом’якшеним: арсенал, артикул, інтеграл, інтернаціонал, капітал, вулкан, формула, аероплан, баласт, план, клас, блок, флот, металургія, Атлантичний океан, Ла-Манш, Лафарг, Гренландія, Лузітанія …
2. Л пом’якшеним: автомобіль, асфальт, магістраль, астролябія, полярний, регулятор, ляпіс, пляж, карт-блянш, (який страшний недогляд – розстріляти націоналістичних шкідників, який може бути карт-блянш, коли в кацапській мові карт-бланш? – І. Л.) кльош, алюміній, блюмінг, аншлюс, Золя, Люксембург, Фінляндія, Бельт, Тельман, Базель…
Сполучення le послідовно передається через ле: білет, легенда, пленум, лекція, телеграф … Палермо, Каледонія …
В англійських словах у кінці й перед приголосними пишеться л, крім слів, засвоєних уже із л м’яким. Отже: Мелвілл, голкіпер … але: біль, бульдог, Вільсон.
Правопис 1928 року пропонує чужомовні ia передавати через ія, ie через іє, iu через ію, але io через іо: матеріял, соціялізм, спеціяльний, мініятюрний, паліятив, амоніяк, діялект, тріюмф, тріюмвірат, радіюс, консиліюм, медіюм, але ембріон, геліотроп, біоскоп, соціологія, аксіома, Онтаріо; критерій, радій. До речі, Ірина Фаріон послідовно відстоювала і у своєму мовленні, і на письмі саме такі форми: матеріяльний, соціяльний, колоніяльний, геніяльний, діяметральний. А загалом вона намагалася дотримуватись майже всіх положень скрипниківського правопису.
Правопис 1933 року повертає все у бік зросійщення: матеріал, соціалізм, діалектика, індустріалізація, аудієнція, артеріальний, геніальний, тріумф, радіус, соціологія, аксіома. «Вороже» ія допускається лише в кінці слова: Азія, артерія, премія, партія, індустрія, ідея.
Правопис 1928 року пропонує грецьке ϑ (th) передавати через т (а не через ф): не тільки театр, теологія, бібліотека, теорія, метода, атеїзм, але й патос, етер, катедра, міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор, Атени, Корінт, Методій. Так само: Теофан, Теодор, Теодосій, але Федір (рідше Хведір), Тимофій, Афон (рідше Атос), Хома. Та коли ці ймення відносяться до людей Західньої Европи, то теж вживаємо Тома, Теодор.
Правопис 1933 року повертає все назад: В іншомовних словах пишеться ф: міф, орфографія, кафедра, логарифм, ефір, пафос, але ортопедія, ортодокс, театр, теорія. Постишевський правопис замінив: Агатангел на Агафангел, Тадей на Фадей, Теодозій на Феодосій, анатема на анафема, Атени на Афіни, Методій на Мефодій, Теофанія на Феофанія.
Нині ми маємо найновіший український правопис, утім фактично це правопис 2019 року, який власне цими днями нарешті набув статусу державного стандарту. І ось він, https://pmg.ua/life/123923-novyy-pravopys-pro-iaki-30-zmin-treba-pamiataty вочевидь намагаючись примирити правописи 1928 і 1933 років, проголошує: буквосполучення th у словах грецького походження можна передавати літерами «т» і «ф»: етер і ефір, катедра і кафедра, міт і міф, Атени і Афіни.
У цьому випадку законодавці найновішого українського правопису, здається, трохи хиблять, бо один із двох пропонованих варіантів явно зайвий. І ось чому. Два чи більше варіантів вживання слова слушні, коли це синоніми. Наприклад: ковдра, коц, одіяло – тут всі три форми нормативні, або монахи і ченці, паломники і прочани, прихожани і парафіяни. Насамперед надаємо пріоритет тій формі, якої немає в російській мові, але надалі, аби уникнути словесної тавтології, вживаємо й іншу нормативну форму.
У правилі ж, запропонованому новим українським правописом, коли є два варіанти написання одного й того самого слова, то тут зовсім немає логіки, і один із двох варіантів явно зайвий, бо він спонукає надавати перевагу більш зручній для багатьох кацапщині. Виходить так, що нам дають можливість обирати між формою слова, близькою чи тотожною російській мові, і формою, якої в російській мові немає. Ну приблизно так, як вибирати між формами слів кінь і конь, чи ліс і лес, або грім і гром. Можливо таке порівняння буде трохи натягнутим, або може й зовсім ні: це все одно, що вибирати шлях України між Європейською Унією і «таёжным союзом».
Про подальші відмінності між правописами 1928 і 1933 років порозміркуємо у наших наступних публікаціях.
