Ми б дуже помилялися, якщо б думали, що ідеально написаний і відредагований український текст – це вже стовідсоткова гарантія донесення його в такому вигляді до слухача чи глядача. Є одна специфічна проблема мови, яка в друкованих засобах масової інформації за наявності достатньо кваліфікованого літературного редактора не виникає взагалі. Утім в електронних ЗМІ труднощі все одно залишаються. Це труднощі орфоепії. Навіть при бездоганного написаному тексті там, де цей текст озвучується, виникають проблеми через орфоепічне невігластво тих журналістів, які цей текст читають.
Українська мова в різних регіонах України звучить по-різному. Наприклад, звук «о» на заході нашої держави наближений до «у», а на сході – до «а», бо галичани здебільшого кажуть: гулува, мулуко, мулудий, а слобожанці чи донеччани: галава, малако, маладий. Цей трохи гіпертрофований приклад я наводжу для того, аби показати, що ідеальна українська мова не повинна містити в собі регіональних відхилень, хоча якийсь дуже легенький регіональний flavour може її прикрасити. Гарне мелодійне звучання української мови – це те, над чим невпинно повинні працювати телевізійні, ютубові і радіожурналісти, бо як і в музиці, лише одна фальшива нота може зіпсувати всю композицію.
Одна з головних орфоепічних проблем українського інформаційного мовлення, яка так негарно вилазить назовні і налазить на наші вуха, це те, що можна назвати «фиканням» і «ціканням», а саме: вимова звуків Т і Д з подальшим пом’якшенням, як Ц і ДЗ: поЦім (потім), триваюЦь (тривають), поЦік (потік), Цікати (тікати), раДЗіо (радіо), оДЗяг (одяг). Огріх того ж плану – вимова В як Ф: КиїФ, ЛьвіФ, ЧерніФці, зробиФ, передплатиФ, кілометріФ, градусіФ. Позаяк глухий звук Ф фонетично не закріплюється в кінці слова, то наші скацаплені журналісти додають туди ще й звук А: буФА, зробиФА, прибуФА, наприклад: «Президент Зеленський прибуФА до Румунії». А «досконале» поєднання двох вищенаведених вад часто-густо можна почути і в Єдиних Новинах, і на інших телевізійних та ютубових каналах: Сполучених ШтаЦІФ, народних депутаЦІФ, голіФ комітеЦІФ, населених пункЦІФ, 90 мільярДЗІФ. Неймовірний «шедевр» я почув на телеканалі 1+1: родиЧИФ загиблих, де окрім огидного «фикання» є ще й вульгарне тверде ЧИ, замість українського м’якого ЧІ. Не говорячи вже про київських тележурналістів, як не дивно, є декілька доволі відомих львівських журналістів, у яких з вимовою голосних і шиплячих усе гаразд, утім в кінці слова вони теж несамовито «фикають».
А ось типовий спіч пересічного ведучого ефіру в Єдиних Новинах і не тільки: «Пуск цирконіФ, калібріФ, безпілотникіФ… небезпека для мешканціФ… буФ поранений чоловік… наслідки обстріліФ… дістали з-під заваліФ… підрозділіФ військовослужбовціФ».
Якщо хочете читати головні новини дня оперативно Додайте ZAXID.NET у вибрані в Google Додати
Один дуже поважний мовник теж помітив цей огріх і розповідає про столичну журналістику, «коли модно стало казати «дзіфчина», «цільки», «дзіти», «казаф», «зробиф» і навіть акати, говорячи українською мовою». Цей поважний мовник спочатку думав, «що це смішно і робиться для комічного ефекту, але це говорять з таким апломбом і такою свідомістю, що це така мода».
Мушу розчарувати поважного мовника, що це не «смішно» і робиться не «для комічного ефекту» і не «для моди», а це абсолютно природна і навіть глибинна філогенетична орфоепія чи то мелодика мови питомої російськомовної людини при вимовлянні екзотичних для неї українських слів. Інакше вони вимовляти просто не вміють, і перевчити їх, як показують мої роки роботи з журналістами, майже неможливо. З їхньої лівої півкулі головного мозку, із зони Брока йде відповідний сигнал до органів мовлення в гортані і ротовій порожнині, і цей сигнал – наказ, який порушити неможливо, бо це генетика.
Я свого часу досліджував цю проблему і помітив, що рівень графічного відображення звукового сигналу на моніторі комп’ютера вимовлених звуків, наприклад, з одного боку ЦІФ, а з іншого ТІВ чи ТІЎ (середнє між У і В з білоруським «хвостиком» над літерою У, як того вимагає класика вимови) – цілковито однаковий. Що ж це має означати?
Звуки Ц і Ф, де переважають високі обертони, при найменших енергетичних затратах видають у мікрофон повноцінний звук, а звуки Т і В, де переважають низькі частоти, утворюють незначну амплітуду звуку. Таким чином російськомовні журналісти уникають нормативної української вимови, обираючи шлях найменшого спротиву. Отож ЦІФ (депутаЦІФ) чи ДЗІФ (ДЗІФчина) вимовляється дуже легко, наче саме вилітає з рота, а для того, аби вимовити по-українському ТІВ (депутаТІВ) і ДІВ (ДІВчина) треба добряче попрацювати усіма органами ротової порожнини, при цьому створюється навіть невеличка буря в роті, в той час, коли ЦІФ і ДЗІФ – спричиняє лише легенький вітерець. Кожен може сам у цьому легко переконатись.
Але ж рівень сигналу обох цих варіантів вимови на моніторі однаковий. Тобто у випадку ЦІФ і ДЗІФ той самий ефект досягається мінімальними зусиллями – такий собі економваріант напруження язика, м’якого піднебіння, губів, зубів та інших ротових прибамбасів. Це можна приписати певним ментальним особливостям певних народів, і, здається, цей ефект надання переваги більш легкому варіантові вимови із застосуванням шиплячих та глухих приголосних і уникання більш важкого із застосуванням дзвінких – росіяни, як і білоруси, запозичили з польської мови.
Росіяни чи російськомовні українці кажуть КієФ, ЛьвоФ, але ж поляки теж вимовляють КіюФ, ЛьвуФ, тобто поляки виявляються такими ж самими «фикальниками», як і росіяни, кажуть, наприклад: буракуФ, зємнякуФ, полякуФ, лайдакуФ, а «дзікальниками» вони, зрозуміло, є одними з найкращих у світі. І що надзвичайно цікаво, практично всі дієслова російської мови в неозначеній формі мають польську (або польсько-білоруську) орфоепію: спаЦЬ, браЦЬ, знаЦЬ (spać, brać, znać) і т. п. Українські дієслова натомість зберегли давньоруську, чи якщо хочете, давньоукраїнську орфоепію неозначеної форми: спати (спаті), брати (браті), знати (знаті).
Тобто якщо українофоби приписують українській мові близько тисячі полонізмів, то в російській мові принаймні 30 тисяч таких орфоепічних полонізмів, якими є дієслова цієї мови. Це явні полонізми, бо, як відомо, у росіян нічого свого немає, то з якого дива їхня вимова дієслів має бути оригінальною, а не запозиченою з іноземної мови, у цьому випадку з польської? Так що, хто більше полонізований – українці чи росіяни – це ще питання. Тож тепер нам більш-менш зрозуміло, що таке «дзіфчина» – не мода і не комічний ефект, а типовий орфоепічний полонізм у російській вимові українського слова, адже «Najwięcej witaminy mają polskie дзєфчини».
