Передісторія
Максим (з етичних міркувань ім’я змінено) вже 1,5 року перебуває в реабілітаційному центрі UNBROKEN. Фактично, лікарня перетворилась для нього на другий дім. Максим не львів’янин, він з центральної України. Отримав важкі поранення на війні. Його подальша життєдіяльність можлива лише з допомогою інших осіб. В лікарні його почергово доглядають дружина, брат, інші члени сім’ї. Реабілітаційні медичні послуги йому надали у повному обсязі і подальше лікування вже не є ефективним, бо змін у фізичному стані не відбувається. Як би це жахливо не звучало. Але така реальність. Медики розуміють – змісту у лікуванні далі нема, вихід – якісне надання догляду вдома чи у спеціальній установі. Але, як і будь-хто інший у подібній ситуації, сім’я очікує на диво, на зцілення і не хоче забирати ветерана з лікарні додому. Сім`ю зрозуміти можна. Це величезний виклик – лежача людина вдома. І моральний, і матеріальний. Не кожен має у собі силу жити з таким щодня. Лікарі реабілітаційного центру UNBROKEN опікуються ветераном не лише через фаховий обов’язок, а й з людським, емоційних мотивів, відчуваючи вдячність за жертву, яку віддала людина на фронті – своє здоров’я.
І це непоодинокий випадок. Сьогодні в реабілітаційному центрі UNBROKEN маємо біля десятка таких історій.
Власне звернення від медиків UNBROKEN стало поштовхом довгих дискусій, думальних нарад і пошуку шляхів вирішення.
Три роки війни. Лежачі військові точно не лише у львівських медзакладах. Така ж ситуація і по інших містах України. Але всі мовчать і в ручному режимі вирішують проблему. Ми вирішили не мовчати, напрацювати свою модель врегулювання проблеми і готові нею ділитись з іншими громадами України.
Трохи ширше про проблематику і до чого тут 365 днів
Законом передбачено, що військовий може перебувати у медичному закладі на лікуванні 365 днів. Тобто, тричі по 120 днів, бо після кожних 120 днів засідає ВЛК. Це важливо для сім’ї, бо за цей період лікування військовий отримує високі компенсації, а у випадку, якщо ВЛК визнає його непридатним для служби, сім’я втрачає ці виплати. Для багатьох – це єдиний дохід. Бо в лікарні лежить годувальник, біля нього бігає жінка, мама, брат чи хтось інший, хто також у цей час не може повноцінно працювати. І тут маємо велике питання – чому так? Чому такий рівень забезпечення ветерана, який на війні віддав себе?
Ми говоримо про ситуацію, коли заручниками стають всі – ветеран, його сім’я, лікар, медичний заклад. Чому? Пояснюю.
Говоримо про важких пацієнтів, лежачих, з наслідками після важких інсультів, черепно-мозкових травм тощо. Покращення їхнього стану вже є неможливим і вони потребують догляду вдома, перебування у лікарні жодним чином не вирішує їхньої ситуації. Лікар бачить ознаки сталої неповносправності, і міг би прийняти рішення про виписку швидше, але тоді сім’я втратись грошову винагороду, яка йде військовому. Всі зацікавлені, щоб період лікування та реабілітації був довшим, щоб родини отримували виплати. Однак, за цей час лікарі могли б взяти на це ліжко не одного ветерана, якому можна допомогти. Емпатія бореться зі здоровим глуздом.
Це стосується і важких пацієнтів, і тих, хто в апалічному стані – це велика категорія хворих.
І тут є два моменти – коли таких хворих хочуть забирати з лікарні додому, і коли їх категорично сім’я не хоче везти додому. Бо домашній простір не пристосований, не зручний для того, щоб забезпечити базові потреби життєдіяльності.
Оцей момент – повернення додому є дуже важливим сьогодні питанням. Бо йде мова про наявність спеціального ліжка з підйомними елементами, крісла колісного, інших засобів реабілітації для того, щоб скористатись санвузлом, душем тощо. Та навіть заїзд в будинок, ширина дверей, ширина коридору і інше – стають великою перепоною для родини. Будинок перед випискою з лікарні потрібно облаштувати, поремонтувати, переобладнати. Тут питання коштів, ресурсів та навіть координації зусиль, щоб сім’я знала, що і як робити, де можна отримати допомогу.
У цей момент важливою мала б бути координація зусиль медиків, працівників соціального захисту, ветеранського середовища.
Друге важливе питання – це медична допомога і супровід вдома. Це розвиток мережі мобільної паліативної допомоги.
Сьогодні така служба у Львові працює на базі Першого та Другого медичних об’єднань, є паліативні бригади при усіх міських поліклініках. Але, до прикладу, Друге ТМО може надавати послуги лише цивільним.
Розвиток мережі хоспісної допомоги, респісів, можливо створення Будинку Гідності зі сестринським доглядом – це один з варіантів, який би міг допомогти сім’ї, що зіткнулась з проблемою якісного догляду за лежачим військовим чи ветераном.
Ми мусимо мати альтернативу. У Польщі є досвід Будинків сестринського догляду. Це та сама геріатрія, але з більшою кількістю медичного персоналу.
Особливо гостро стоїть така потреба у ситуації, коли мова про ветерана, котрим нема кому опікуватися, нема сім’ї, а ще трагічніше – за котрим доглядає старенька матуся чи батько. В такій сім’ї за рік-два чи більше постане питання догляду за усіма. І вже сьогодні треба мати відповідь, хто і як ці послуги буде надавати.
Це не проблема Львова, це проблема всієї України
Колеги з інших міст України діляться досвідом, що щодня стоять перед такою ж проблемою. Як вирішують? Чекають, що таких важких ветеранів заберуть додому на догляд, переведуть в іншу громаду на лікування. Просто шукають варіанти.
Наразі таких випадків небагато, але треба допомогти сім’ям знайти варіанти виписки додому і забезпечення вдома усіма необхідними засобами та доглядом. Або ж переведення у відділення паліативу.
Якщо сім’я буде бачити варіанти, куди далі, яку допомогу можна отримувати, чи знайти місце для лікування ближче до дому, коли у сім’ї зникне страх опинитись сам-на-сам з лежачим у непристосованій квартирі без підйомника, вона швидше погодиться на виписку з лікарні.
Ми повинні цей механізм напрацювати і запропонувати кожній сім’ї. Звичайно, є загальноприйняті речі, є й індивідуальний підхід до кожного ветерана та його потреб.
І не менш важливо – це загальнодержавна політика, навчання у громадах, підготовка самих громад.
У нашому реабілітаційному центрі UNBROKEN ми мали важкого лежачого ветерана з Дніпропетровської області. При свідомості, у напівлежачому стані, але з важкими проблемами хребта. Реабілітацію отримав, змін у стані не було. Знайшли варіанти повернення його додому. І після цього наші медики довго отримували дзвінки від громади, а що нам робити. Громади не готові. Це велика проблема і біль.
Як у світі вирішували такі ситуації
Знаємо, що у багатьох країнах після виписки важкого ветерана, соціальна служба надавала на постійне користування засоби реабілітації, брала участь у переоблаштуванні будинку. У Нідерландах створена окрема служба догляду, коли медичні сестри приїжджають додому і допомагають, щоб рідні у той час могли працювати. Також там допомагають облаштувати будинок усіма засобами – підйомником, кріслом колісним, зробити ремонт. Ці витрати покривають державні проєкти.
У випадку України найкраще – це максимально швидке, до моменту отримання інвалідності, забезпечення асистивними засобами реабілітації, забезпечення догляду за таким пацієнтом – мобільними паліативними бригадами, чи окремими фахівцями, або ж стаціонарне перебування у закладі, де пацієнтом опікуються.
Що ми ще паралельно вже робимо
У Львові наші медики, соціальні працівники та помічники ветеранів вже почали анкетування ветеранів, котрі через війну отримали важкі травми, та їхніх сімей, щоб визначити, якої допомоги та якого супроводу потребує сім’я – медичного, соціального тощо. Фактично, маємо 9 таких осіб. Зворушила історія ветерана, котрий не має двох рук і двох ніг. Вже отримав протезування і розмову вів не про засоби реабілітації чи соціальну допомогу, а про працевлаштування. Такі історії надихають.
Тому напрацьовуємо внутрішній міський маршрут, де будуть враховані усі моменти. Готові ділитись з іншими громадами своїм досвідом.
Окремо місто дофінансовує медичні напрямки, які не отримують повної уваги з боку НСЗУ – це наша програма дофінансування паліативної допомоги, це окрема програма підтримки сімейних лікарів та медичних сестер, це дофінансування роботи спеціалістів Центрів ментального здоров’я, це зубопротезування та ендопротезування, покращене харчування для військових та ветеранів у стаціонарі, це пільгові медикаменти тощо.
Замість підсумків…
Ми не можемо залишати сім’ї ветеранів наодинці з такими викликами. Потрібна чітка система підтримки – від адаптації житла до надання медичного супроводу після виписки з лікарні. Львів шукає рішення і готовий ділитися досвідом, адже це не лише міська проблема, а виклик для всіх громад. Діяти треба швидко і разом, щоб кожен ветеран мав гідні умови для життя після війни.
