Олена Кравець – ще донедавна провідна акторка “Кварталу 95”, телезірка. Нині – мотиваційна спікерка та артистка, яка вирішила опановувати нову професію – пробує сили на театральній сцені, оголосивши про запуск моновистави “Можна я просто посиджу?”.
Відео дня
В інтерв’ю OBOZ.UA Олена Кравець зізналася, чи готова повернутися в “Квартал”, розповіла, як сімейний подкаст змінив її стосунки зі старшою дочкою, а ще пояснила, чим керувалася, відпустивши її жити окремо в 15 років. А також – про трьох нянь для молодших дітей, непрості стосунки з соцмережами та нову творчу дорогу.
– Олено, про що буде ваша моновистава, про яку так багато зараз говорять і яку побачимо вже 28 квітня в столичному Театрі Франка?
– Надзвичайно приємно чути, що про виставу вже говорять – для мене це дуже особистий, довго виношуваний проєкт, який нарешті народжується. Це моновистава – про нас, людей, які вже понад три роки живуть у зовсім новій реальності. Ми ніколи не уявляли, що фраза “нове життя” може мати настільки непростий і болісний сенс. Це робота про пошук контакту із собою, про вразливість, яка оголилась під час війни. Про ті внутрішні розмови, які допомагають триматися – щирі, чесні, іноді болючі, але потрібні. Про правду, що здатна розвіяти ілюзії й вивести до внутрішнього світла.
Дуже сподіваюсь, що це буде життєствердний і терапевтичний досвід. Усі історії, покладені в основу моновистави, – реальні. Їх почула і записала психотерапевтка Анна Лелік, яка, власне, стала прообразом моєї головної героїні. А Олена Коляденко розфарбувала ці історії своїм яскравим режисерським баченням. Тож вірю, що поєднання щирості, глибини, болю й надії подарує глядачам щось дуже цінне.
– Я прихильниця вашого Telegram-каналу: слухаю, читаю, надихаюся. Де ви в такий непростий час знаходите енергію, яку щедро віддаєте? Ще дозвольте додати, що хотілося би більше дописів від вас у соцмережі.
– Мені надзвичайно приємно це чути, дякую вам за такі слова й теплу підтримку. І особливо за те, що хочеться більше – це безцінно. Чесно кажучи, мені й самій дуже хочеться частіше займатися Telegram-каналом, але я належу до покоління, яке тільки зараз вчиться бути у стосунках із соцмережами. Більшу частину мого життя їх просто не існувало, тож цієї навички – “вести” сторінку – у мене ніколи не було. Мені значно ближчий живий контакт: я люблю бачити очі, говорити за столом чи зі сцени, обожнюю офлайн-події. Зізнаюсь, у мене досить складні стосунки з соціальними мережами, і це, мабуть, причина, чому я рідко з’являюся в Telegram – на превеликий жаль і мій, і, як я розумію, моїх читачів.
Але хочу поділитися: саме Telegram для мене – найінтимніший простір серед усіх платформ. Він значно глибший, тепліший, ніж Instagram чи Facebook. Це мій внутрішній видих, місце, де я можу поділитися чимось важливим, що просто не вміщується всередині. І я знаю, що саме тут – моя аудиторія, дуже рідна, чутлива, вдячна за кожен, навіть невеликий, допис чи голосове. Я це надзвичайно ціную. А ще мої подруги кажуть: “Знаєш, люблю твій канал саме за те, що ти не задовбуєш. Тебе не треба читати щодня, там не накопичуються сотні повідомлень”. І в цьому, мабуть, теж є своя особливість: я не нав’язлива. Але обіцяю – постараюся з’являтися частіше. Дякую вам дуже.
– Один із ваших дописів в Telegram – написана вами новела “Яка я жінка?”. Після того як ви її виклали в соцмережу, написали читачкам, щоб ділилися думками про себе. Я подумала, що якби в мене запитали, яка ви жінка, відповіла би: яка не здається.
– Ну от, ви прямо в точку потрапили. Ви сказали: “жінка, яка не здається” – і це така правда, така суть цієї новели (хоча я й не думала, що це взагалі новела). Це була проста вправа на письменницькому курсі Method Writing – потрібно було написати текст із нічого і ні про що. Просто сісти і почати: з цього моменту, з цієї миті, не думаючи про тему. І от народився цей текст – справжній, щирий, повністю з тієї хвилини мого життя. Потім я виклала його в телеграм і запитала жінок: яка ви?
І відповіді… вони були неймовірні. Вони дуже зачепили. Декілька жінок написали, що в них усе виходить: і за собою доглянути, і з дітьми впоратися, і в кар’єрі реалізуватись – от така, знаєте, майже ідеальна картинка. Але це були радше винятки. Більшість – відповідали так, як ви. Відверто. Абстрактно, але сильно: “та, що не здається”, “та, що у вічному пошуку”, “та, що хоче літати”… І були ті, хто зізнавалися у своїй вразливості – і це, на мою думку, абсолютний критерій сили. Вміння визнавати свою слабкість – це сила.
Одна відповідь мене особливо зворушила: жінка спершу описала себе доволі суворо – що вона не ідеальна, щось не встигає, щось не складається. А потім каже: “Пішла й запитала в чоловіка – яка я жінка?” І він їй відповів: “Та, з якою ніколи не сумно. З тобою просто неможливо засумувати”. Це було настільки щиро й по-людськи, що я буквально побачила її перед очима – ту, з якою весело жити, яка тримає світ навколо себе в русі. Це вправа, яка починалась із нічого, виявилась цілим досвідом. Вона стала чимось, що об’єднало дуже різних жінок і їхнє глибоке бачення себе.
– Як говорити зараз життю “так”, коли не знаєш, що буде через рік, місяць, завтра? За які радощі вам вдається зараз триматися?
– Мені здається, щоб говорити життю “так”, зовсім не обов’язково знати, що буде завтра, через місяць чи рік. Навпаки – це “так” живе саме в теперішньому моменті. Його не відкладеш на потім. Його потрібно вибирати просто зараз – на користь життя, на користь світла. Іноді це “так” – у зовсім дрібних, побутових речах: у тому, з якої чашки ви сьогодні п’єте каву. У тому, як ви проводжаєте дітей до школи. Яку музику вмикаєте, коли їдете на роботу. Як говорите з паркувальником чи з заправником на АЗС. Як реагуєте на дзвінок із незнайомого номера. І навіть у тому, як ви ставитеся до людей, які вам не дуже близькі за духом.
У кожній такій дії – ваш вибір, ваша чесність із собою. Це і є життя. Воно складається з того, що ми робимо, коли нас ніхто не змушує. Це як книжка, яку ми самі пишемо – сторінка за сторінкою. І зовсім не обов’язково знати, чим вона закінчиться. Ми ж не перестаємо дивитися фільм тільки тому, що не знаємо фінал. Ми дивимось – бо нам цікаво, бо ми в процесі. Ось і тут так само. А що мене тримає? Дуже прості речі. Хохми дітей. Смішні відео в рілсах – я реально можу дивитися одне за одним, реготати до сліз, а потім розчулитися – сидіти за столом, обкладена серветками, і розуміти: от, це мене зараз врятувало. Я люблю ці моменти. Я люблю усамітнення. Коли в постійній метушні, коли не встигаю нічого, я відчуваю, що сварюся з реальністю. А от коли є простір на відповідь, на тишу, на маленький ковток спокою – от це теж дуже тримає.
– Що ви робите з поганими думками? Як ви переживаєте хейт, який заполонив соціальні мережі? Чи баните недоброзичливців?
– Що таке “погані” думки? Бо в мене, чесно кажучи, навіть немає чітких критеріїв, що вважати такими. Але якщо говорити про тривожні, страшні думки – наприклад, коли під час повітряної тривоги уявляєш найгірше – от це для мене вже справді “погане”. І на такі випадки в мене є інструмент. Колись мені підказали фразу, яка допомагає не просто відганяти страхи, а ніби знімати їх із реальності – дематеріалізовувати. Вона називається “субстанція стирання”. Я вивчила її напам’ять, і щоразу, коли в моїй уяві починають розгортатися якісь темні сценарії, проговорюю, знову і знову – доти, поки не відпустить.
Звучить вона так: “Прибираю подію, стираю ініціацію, розчиняю причину, зупиняю процес, згортаю матеріалізацію”. Це така моя внутрішня техніка – м’яка, але дуже ефективна. Вірю, що вона працює. Якщо вам відгукується – спробуйте, можливо, теж стане в пригоді.
А щодо хейту в соцмережах – то відповідь вже є у вашому другому запитанні: я баню. Без зайвих сумнівів. Я не бачу сенсу залишати у своєму просторі, навіть віртуальному, людей, які злі чи недоброзичливі. Особливо якщо ми навіть не знайомі. Для чого мені ця взаємодія, ця токсичність? Я порівнюю це з власною домівкою. Якщо людина заходить до тебе в брудному взутті, а ти чемно просиш її вийти, а вона не реагує – тоді просто зачиняєш двері. Це – мій простір, і я маю право берегти його. Без пояснень, без дискусій. Тому так: дуже швидко – і до побачення.
– Чи плануєте ви випускати нові випуски подкасту “Вдома поговоримо”, який вели зі старшою донькою? Як спільна робота змінила вас і ваші стосунки? І ще цікаво про Машу: як згадуєте час, коли наважилися дозволити їй жити окремо з 15 років?
– Ми з Машею вже не записуємо подкаст, але згадуємо його з теплом. І всі гості, без винятку, були неймовірні. Не можу виділити когось одного – кожна розмова була по-своєму цінною, цікавою і для нас, і для слухачів. Це було живе, щире спілкування – і ми самі багато чого навчалися під час записів. Щодо того, як ця спільна робота вплинула на наші стосунки – дуже позитивно. Ми відкрили одне одного з нового боку. Побачили, що можемо працювати разом, чути і підтримувати одне одного в абсолютно новому форматі. Це було справжнє відкриття і велике здобуття для нас обох.
Щодо рішення дозволити Маші жити окремо з 15 років – згадую цей період з усмішкою. І справді вважаю, що це було правильне рішення. Я молодець, крута мама. Вона була до цього готова – їй дуже потрібен був цей досвід. І згодом сама не раз зізнавалася, що вдячна за нього. Це дало їй відчуття свободи, сили і довіри.
– Яка ви мама для молодших? Материнство з різницею в 13 років – воно інше?
– Це зовсім інша історія. Не лише тому, що я сама вже інша, досвідченіша, спокійніша, але й тому, що тепер нас не двоє, а четверо, і ця кількість змінює все: простір, ритм, навіть мовчання звучить інакше. З Машею ми були одна в одної, а тут – двоє молодших, і кожен зі своїм характером, своїм “тут і зараз”, своїм “не хочу”, “хочу обійматися” і “в мене ідея!”.
Бували періоди, коли справді було важко. Але я ніколи не соромилась просити про допомогу – і не ставила собі підніжку думками на кшталт: “Ти що, не справляєшся?” У певний момент у нас навіть було три няні, і я зовсім не вбачаю в цьому трагедії. Потім підключалися бабусі, дідусі – всі, хто міг і хотів бути поруч. І це нормально. Бо мама залишається ключовою фігурою в житті дитини не тому, що вона завжди фізично поруч, а тому що вона вміє бути справжньою, живою, відкритою.
Так, часом втома накривала, іноді дратували якісь дрібниці, бувало, хотілося просто помовчати, і я собі це дозволяла. Я ніколи не робила вигляд, що мені добре, якщо мені було зле, і не вдавала веселу, коли хотілося побути в тиші. Це – мій принцип: не грати роль, а бути з дітьми в чесному контакті. Вірю, що саме це і є основа довіри, того глибокого зв’язку, який з роками тільки росте.
Ми багато говоримо – і це одна з моїх улюблених частин нашого спільного життя. Інколи я питаю: “Ну що, сідаєте з планшетами чи поговоримо?” – і вони радо відкладають техніку. Ми говоримо про стосунки, про сни, про “а як би ти вчинила, якби…”, про все. Я намагаюся не моралізувати, не вчити – просто слухати й бути. Іноді навіть не треба порад – достатньо бути поруч, чути і не тікати у справи. У такі моменти я думаю: а може, саме це і є материнство – ділити тишу, ділити слова, ділити світ так, щоб він не зменшувався, а розширювався.
– Багато років ви були провідною акторкою “Кварталу 95”. Наскільки важко вам давалося рішення піти з колективу? Як це відбувалося в комунікації з колегами і всередині вас? Чи допускаєте ви думку, що повернетеся в шоу?
– Рішення піти з “Кварталу” було для мене непростим. Це величезна частина мого життя, і там – дуже рідні, дуже важливі для мене люди, з якими росла, творила, проживала свої найяскравіші професійні етапи. Тому було важко. Але всередині я розуміла: настав момент іти далі. Комунікація з колегами відбувалась спокійно, з повагою. Я на той момент була не в Україні, тож спілкувались переважно через листування. Я дуже вдячна, що мене прийняли з розумінням. Навіть якщо просто зробили вигляд, що зрозуміли – вдячна і за це.
Ми зараз спілкуємось рідко, але я не відчуваю між нами образ чи напруження. У мені лишилося тепло. Чи допускаю я повернення? Станом на зараз – навряд. Але в житті ніколи не можна говорити “ніколи”.
– Як ви відреагували, почувши, що пішов у ЗСУ Ігор Ласточкін? Віктор Розовий, що отримав тяжке поранення?
– Коли я дізналася, що Ласточкін пішов у ЗСУ, це справило на мене велике враження. Я завжди знала, що він сильний духом чоловік, з чітким внутрішнім стрижнем, але саме цей вчинок – це було щось особливе, відчула неймовірну повагу і вдячність. Люди, які приймають такі рішення, заслуговують на захоплення і гордість.
Що стосується Віті Розового, то за нього дуже переживала. Це людина, яка дійсно має значення для всіх нас. Вітя – глибока особистість, і навіть коли він жартує, в його словах завжди є серйозний підступ. Сподіваюся, що йому вдасться продовжити тішити нас своєю мудрістю та талантом. Його присутність – це важливо, і я дуже ціную цю людину.
– Ви з захопленням розповідаєте, як відкриваєте для себе сучасну українську культуру – музику, кіно, літературу, а також додаєте, що це все було, але ми раніше мало не знали. Що потрібно, на вашу думку, зробити для того, щоб все більше українців дізналися про це, щоб не було ситуацій, коли українські музичні рейтинги очолюють російські співаки, а молодь на Подолі слухає російський гімн?
– Для того щоб все більше українців відкривали для себе свою культуру, потрібно передусім мати внутрішнє бажання – пізнати себе, своє коріння, свою мову, музику, літературу, кіно. Це насправді про глибше: про відповідь на питання “що мені важливо?”. Моя думка тут може бути не дуже популярною, але я справді вірю в право людини на особистий простір. Ми всі маємо цю “кімнату” – місце, де залишаємося наодинці з собою. І в цьому просторі кожен має право робити те, що хоче – слухати, згадувати, відчувати. Якщо щось із минулого гріє, дає відчуття спокою – це може бути частиною процесу зцілення. Я не маю претензій до того, що людина слухає наодинці – аби після цього вона виходила з цієї кімнати трохи щасливішою або трохи сильнішою.
Але є публічний простір. І є війна. І якщо ми говоримо про підлітків, які вмикають гімн Росії посеред Києва, в місті, де лунають сирени, де вулиці мають імена загиблих героїв, – це вже не про “музичний смак”, це про брак емпатії, знань, елементарної людяності. Це – публічна демонстрація байдужості до болю. Контекст важить. Сьогодні українська культура – це не просто про естетику, це про опір, про свідомий вибір. І якщо ми не хочемо чути на своїх вулицях гімн держави-агресора, то маємо не лише забороняти, а й пропонувати: цікаві, глибокі, живі культурні продукти, створені тут, поруч з нами.
– Нещодавно в широкий прокат вийшла картина від вже популярного, але молодого за своїм складом творчого колективу МУР. Правда, що ви самі запропонували їм співпрацю в запису альбому?
– Так, це правда. Я побачила їхній ролик про “Щедрик”, який мені порекомендував блогер Женя Янович. Була просто вражена, настільки мене це захопило! Не змогла стриматися від емоцій і, вражена до глибини душі, написала їм: “Це просто велика робота, шедевр! Дякую вам, ви зачепили мене за всі мої гачки. Якщо вам потрібна моя допомога, звертайтесь”. І вони звернулись. От так усе і вийшло.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим Фімою Константиновським – про колег, що нещодавно переїхали до РФ, зустріч із Путіним та блискавичне схуднення на 30 кг.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
