Вихованець київського «Динамо» та відомий український воротар Всеволод Романенко поділився яскравими спогадами про власну кар’єру.
Всеволод Романенко
«На відборі в «Динамо» на нас дивилися перші тренери Блохіна та Шевченка, а після ударів Онищенка мене взяли в команду»
— Як я розумію, ви й надалі продовжуєте працювати в академії «Динамо»? Наскільки вам подобається робота з молоддю?
— Нині я працюю саме в дитячій школі «Динамо». Робота з дітьми дуже подобається. Думаю, що хотів би і надалі працювати саме з молоддю.
— Проводите паралелі з гравцями свого покоління та нинішнім? Які головні відмінності?
— Не можу проводити паралелі, оскільки перший тренер воротарів у мене з’явився лише у 1993−1994 році — це був Михайло Леонідович Михайлов. Він приїхав у «Динамо» за пару років до повернення Лобановського.
Пам’ятаєте базу на Нивках, від якої зараз тільки зелене поле лишилося? Так ось ми там разом з Шовковським і Кернозенком били у щити, падали, щось там ловили. Тому саме в цьому плані я б паралелі не проводив.
— А як щодо різниці в ментальності? Що кидається в очі?
— Це абсолютно різні покоління, ми не мали гаджетів. У нас був барабанний телефон вдома і ми весь час проводили на вулиці. А зараз у молоді є комп’ютери, плейстейшени, айфони тощо. Я вже неодноразово казав, що це біда для дітей. У мої часи, якщо на весь клас був бодай один «очкарик», то з нього всі знущалися. А зараз що? Якщо ти без окулярів, то вже з тебе знущаються.
Чому так? Бо мами, татки дають дітям телефони, типу: «Сидіть там, лише не заважайте». Раніше як було? Щоб ти не заважав, тобі дають буханку хліба, літру молока і йди гуляй на вулицю. Це, звісно, закаляє, готує до дорослого життя. Наше покоління виховувалося на вулиці.
— Коли розпочався ваш шлях у футболі? Хто був першим тренером?
— Коли мені було сім років, то на Нивках проходив набір в «Динамо». Перший тренер — Володимир Іванович Онищенко. Тоді на відбір прийшло десь хлопців 120 — не менше. Зараз на відбір приходить хлопців 30 — не більше. Так ось, нас тоді вишикували під забором, потім відправили грати у четвірки на гареві майданчики. Хтось щось пожонглював, покрутився, ніяких тестів ніхто не проводив.
З тренерів були присутні Олександр Васильович Леонідов (перший тренер Блохіна), Олександр Олександрович (Шпаков, перший тренер Шевченка) і Володимир Іванович Онищенко. Вони собі подивилися, хто що вміє, і почали відбирати найкращих. Я потрапив в одну з четвірок, але туди не пробився. Потім Володимир Іванович запитав: «Може, хтось щось там ловить у дворі, стоїть на воротах?».
— І так розпочалася ваша воротарська кар’єра?
— Не хочу вдаватися у подробиці, але пристойний досвід гри у дворовий футбол я мав. У мене у дворі був майданчик, куди я приходив зі своїм м’ячем, але грали там зазвичай мужики. Я давав їм свій м’яч, а вони, аби мене малого не затоптати та не вбити, ставили на ворота.
Так ось на відборі в «Динамо» я став у ворота і мені почав бити Онищенко. Б’є вправо — я ловлю. Б’є вліво — я також відбиваю. Переді мною себе у воротах спробувало пару хлопців, але вони ногами намагалися той м’яч відбити, щось ще. Одне слово, виглядало це незграбно. Я ж падав, намагався ловити м’яч руками. Ну, і Володимир Іванович каже мені: «Все, приходь — будеш воротарем». І ось з семи років я не стою, а граю у воротах.
— Свого часу Анатолій Крощенко в інтерв’ю мені розповів, що Шовковський кинувся у плач, коли почув, що має стати у ворота. Ви ж нормально це сприйняли, бо головне було пробитися в «Динамо»?
— Я в тому віці не розумів до кінця, що таке «Динамо». Просто хотів грати у футбол. Тоді не було такого, що умовно в Шахтар не потрапив, то є купа різних варіантів, перегляди тощо. Головною метою було потрапити в футбольну школу.
«З Лобановським працювалося дуже добре, але при зустрічі з ним віднімало дар мови»
— Які яскраві враження лишилися від періоду в школі «Динамо»?
— Пам’ятаю, як у 1991 році ми поїхали на турнір до США командою 1977 року народження. Після розпаду СРСР дуже багато перспективних хлопців лишилося в Америці — той-таки Дмитро Коваленко, який є вихованцем «Динамо». Також і син Петра Слободяна там осів.
— Можете пригадати талановитих гравців з вашого покоління динамівців, які мали б заграти на вищому рівні, ніж у них вийшло?
— Перший — Андрій Демченко, але не той, що пізніше тренував у Грузії. Також Сергій Баланчук, який загинув на фронті. Був ще один Баланчук з 1976 року, але він також не заграв. Згадую Миколу Костенка, що пішов у мініфутбол, пізніше став тренером збірної України з мініфутболу (зараз очолює збірну України з пляжного футболу — прим. «УФ»). Максим Павленко теж знайшов себе у мініфутболі, працював тренером «Урагану». Багато хлопців було талановитих, але всіх зараз я вже й не пригадаю.
— Ви декілька разів потрапляли до заявки першої команди «Динамо», коли її очолював Валерій Лобановський. Можна сказати, що це ті моменти, які надалі пам’ятаєш протягом всього життя?
— На той момент були дуже сильні «Динамо-2», «Динамо-3», тому про потрапляння в заявку ніхто до пуття не знав. Пам’ятаю, що був у заявці на Лігу чемпіонів, навіть була футболка з 20-якимось номером. А з Валерієм Васильовичем працювалося дуже добре. Я був на декількох зборах в Руйті, куди Лобановський брав першу та другу команди «Динамо». Це незабутній період.
— Які враження на молодого динамівця справляв Валерій Васильович?
— Пам’ятаю, як в аеропорту він завжди з усіма вітався за руку і дивився прямо в очі. Але коли я підходив до Лобановського, то, ви і самі розумієте, що віднімало дар мови, коліна трусилися. На теоретичних заняттях ми сиділи всі разом, а на тих зборах у Руйті нас було близько 45 людей. І ось ми з відкритим ротом слухали Валерія Васильовича.
«Гравці, які були на провідних ролях в «Динамо», поводилися зарозуміло щодо молоді»
— Вам доводилося грати пліч-о-пліч з гравцями першої команди «Динамо»?
— Так, в тому ж Руйті на зборах нас ділили на «Динамо» та «Динамо-2». Першу половину збору нас перемішували: 10 гравців з першої команди та 10 з другої. Наприклад, могли разом грати Шевченко та Несмачний, який на той момент у «Динамо-2» був.
— Бували гравці з першої команди «Динамо», які вас особливо вразили своїм рівнем гри?
— Ні. Всі були рівні, але… Скажу так, хто розумів, що грає на провідних ролях у першій команді, той поводився трохи зарозуміло щодо молодих. Це не була «дєдовщина», ніхто нікого не принижував, масло в їдальні не забирав, але зайвий раз на тебе ніхто не подивиться.
— Закріпитися в першій команді «Динамо» вам завадила конкуренція з Шовковським і Кернозенком, чи були ще якісь причини?
— Та які причини… Дивіться, які у нас воротарі на той момент грали — Шовковський (1975 р. н.), Кернозенко (1976) і Романенко (1977). Однак СаШо був дійсно дуже потужним голкіпером.
— Невже СаШо настільки переважав усіх своїх конкурентів?
— Якщо Шовковський стільки років був основним воротарем «Динамо», значить, він того заслуговував. Він був сильним, дуже сильним.
— Кажуть, що один з головних козирів Шовковського — це психологія. Ніби він не зациклюється на помилках, а просто продовжує грати далі.
— Так, це психологія. Він не звертав уваги на помилки, працював собі далі — це дуже важливо для воротаря.
«Перед грою з «Динамо» в Таврії» мені сказали: «Ти захворів, а Іщенка ми прибираємо»
— У 2000 році ви перебралися до «Таврії». Відомо, що тоді сімферопольці були пов’язані з криміналітетом, а саме з ОЗУ «Башмаки». А якою ситуація була в кримському колективі у ваші часи?
— Керівником «Таврії» був Рувим Львович Аронов, хоча за паперами обіймав посаду віцепрезидента. Президентом же номінально був Віктор Карасьов. Наскільки я знаю, їх вже немає у живих. Я на той час був молодим, тому на ті моменти не звертав особливої уваги. Проте у 2001 році, коли мене прибирали з «Таврії», то я все зрозумів.
— А що саме зрозуміли? Поділіться історією.
— На той момент я грав у «Таврії» на правах оренди з «Динамо». В останньому турі чемпіонату-2000/01 вирішувалася доля чемпіонства і паралельно грали «Динамо» та «Шахтар». Донеччани претендували на золоті медалі й нам потрібно було відібрати залікові бали в останньому турі з киянами. Ну а потім привезли гроші…
На той час в «Таврії» було декілька динамівців, а тут ще й ми в передостанньому турі граємо з «Динамо». І ось нам, киянам, кажуть: «Ви захворіли, а Іщенка ми прибираємо». Олександр Олександрович на той момент очолював Таврію, однак на ту гру головним тренером поставили Валерія Петрова. У підсумку «Таврія» програла «Динамо» 1:2. Потім мене звинуватили в тому, що я здав гру, хоча я навіть не грав! Мені Аронов прямим текстом сказав: «Ти не гратимеш, бо хворий».
— Після Криму ви відправилися в «Закарпаття», яке на той момент очолював тренер-початківець Юрій Калитвинцев.
— Так, після ситуації з «Таврією» я повернувся до Києва, а потім перебрався у «Закарпаття», куди на той час багатьох динамівців відправляли. Тодішнє «Закарпаття» — це фактично фарм-клуб «Динамо». Це була команда Шуфрича, але зарплату нам платило «Динамо».
— Що можете сказати про роботу під керівництвом Калитвинцева, який пізніше працював і в національній збірній України?
— Та він та той момент лише ігрову кар’єру закінчив, тільки починав тренувати. У тому «Закарпатті» й Вітя Леоненко грав, який свого часу привів Калитвинцева в київське «Динамо». Калитвинцев — футболіст від Бога, хоча у Київ він тоді приїжджав з переломом ноги. Знаю, що Леоненко дуже велику роль зіграв у його переході в «Динамо».
— А як поводився Леоненко в колективі наприкінці своєї ігрової кар’єри?
— Леоненко був на рівні з іншими. Ми з ним тоді дуже здружилися, хоча він старший за мене на вісім років. При мені Леоненко в «Закарпатті» не «чудив». В Ужгороді зі мною пива він не пив. Ми з ним і зараз продовжуємо товаришувати, кожен тиждень граємо за ветеранів, тримаємо зв’язок.
«Кварцяний дав Хачеріді 300 доларів та послав за бутсами, а той Павлову каже: «Н***й мені ті бутси? Дивись, яка кепка класна»
— Найбільше матчів у кар’єрі ви провели в складі київської «Оболоні». Там ви працювали під керівництвом володаря Суперкубка УЄФА — легендарним динамівцем Петром Слободяном.
— Вперше до «Оболоні» я потрапив ще в 90-х, коли вони грали у Другій лізі. Повернувся до них я у 2004 році, коли команду вже очолював Слободян. Що стосується Петра Петровича, то тоді в «Оболоні» зібрався дуже хороший колектив, нам навіть тренер не був потрібний за великим рахунком.
Слободян давав тренування — ми виконували. Головне, що команда давала результат, який хотіло бачити керівництво клубу. Петро Петрович був дуже м’якою людиною. Чи зловживали ми цим у колективі? Так, але ми виходили та грали за результат.
— Далі була «Волинь», яка, здається, назавжди асоціюватиметься з Віталієм Кварцяним. Які ваші враження про роботу з цим культовим фахівцем.
— Я перейшов у «Волинь» у 2006 році, коли команда вилітала з Вищої ліги, після чого повернувся до неї у 2011. Щодо Кварцяного можу сказати таке. Він як був таким, яким його знають, таким і залишився. Про попільницю в голову, за*ер-на*ер від Віталія Володимировича й так усі чули, мені нема чого додати.
— А як же ті легендарні тренування Кварцяного та не менш легендарні пробіжки в бронежилетах?
— А це було, було. Зашили нам пісок у бронежилети, але ж ми також не дурні. Ті ж Вася Сачко, Вова Гащин… Ножички ж ніхто не скасовував. (Посміхається). Розрізали бронік, пісочок виспався — побігли собі далі.
— Тоді ж у Волині ви встигли пограти із зовсім юним Євгеном Хачеріді — майбутнім основним захисником «Динамо» та збірної України. Важкий характер у нього був уже тоді?
— Хачеріді теж яким був, таким і лишився. Розкажу одну історію.
Якось ми приїхали грати в Черкаси: дощ йшов три дні, поле — болото. У Хачеріді бутси подерті, порвані, шипи ніякі. Кварцяний його викликає і каже: «Женя, гра о 17:00. Тримай 300 доларів, піди купи собі на базарі бутси». Той йому: «Добре». І ось Хачеріді разом із помічником Кварцяного — Степаном Степановичем Павловим — йдуть собі на барахолку. Ходять, вибирають бутси, дивляться-дивляться. І тут Хачеріді Павлову й каже: «Степанич, та н***й мені ті бутси. Б***ь, дивись, яка кепка класна, купи мені кепку». Не знаю, що йому купили у підсумку, але така історія точно була. (Посміхається).
— А як Хачеріді приживався у вашому колективі?
— Пам’ятаю, що Хачеріді й били у душовій. Женя у той час трішки некрасиво себе поводив. Його ж при мені привезли з Мелітополя, а дивак за три гри отримав купу жовтих карток… Хоча, як гравець, він був дуже класний.
Маю ще одну показову історію про Женю. При Блохіні в «Динамо» усі мали тренуватися в щитках. Хто тренується без них — 100 доларів штраф. Виходить Хачеріді на тренування і Блохін його запитує: «Де твої щитки?». Той відповідає: «Немає». Олег Володимирович відразу: «100 доларів штраф». І тут Женя з гетр дістає 100 доларів й дає Блохіну. Ну ось така він людина.
— У тій же «Волині» ви перетнулися з Марком Девичем, який у майбутньому став одним з найкращих нападників чемпіонату України. Які враження лишилися від гри з ним?
— Марко — професіонал. Пам’ятаю, що ми грали з ним у «Волині». Не знаю як, але Девич навіть у ті часи зумів знайти собі фітнес-тренера, вдома самостійно займався аеробікою. Потів він перейшов у «Металіст», а далі ви самі все знаєте.
«Після перемоги над «Львовом» гравців «Карпат» звинувачували в тому, що ми допомогли донецьким»
— Після Волині ви перейшли «Карпати», де у сезоні-2008/09 грали під керівництвом Олега Кононова.
— Спершу поїхав я на перегляд в алчевську «Сталь», який очолював Анатолій Іванович Волобуєв, а сама команда грала в Першій лізі. І десь тиждень я з ними тренувався, але мені ніхто нічого конкретного не говорив. Я образився на всіх, зібрав речі, нікому нічого не сказав та поїхав додому.
І тут мені на пів дороги до Києва телефонує тренер воротарів Володимир Богданович Васютик, з яким я у «Закарпатті» раніше працював, і каже: «Як ти дивишся на те, аби в „Карпатах“ себе спробувати? Нам потрібний досвідчений воротар про всяк випадок». Про всяк випадок… Я відповів: «Нема питань, я зараз без команди». Проїхав я ще 100 кілометрів й мене набирає Юрій Дячук-Ставицький і каже: «Давай приїжджай, побалакаємо».
Приїхав до них і побачив, що серед воротарів там молоді Богдан Когут, який зараз грає за «Верес», і Андрій Новак — на той момент хлопці з U-19, які набагато молодші за мене. Я ж був у формі, тому провів два тренування з Карпатами й зі мною підписали контракт. Ось так я став гравцем «Карпат».
— А як же президент львів’ян?
— Зустрічі з Димінським були, але там вирішувалися чисто робочі моменти.
— У «Карпатах» ви були основним воротарем. Позитивні спогади лишилися про той сезон?
— Дуже добре пам’ятаю той сезон, яскравим вийшов. Тоді ж «Шахтар» програв «Львову» (0:2), після чого зіграв з «Карпатами» внічию (1:1).
— А чому, попри весь цей позитивний досвід, ви не продовжили свою кар’єру в Карпатах?
— Бо я «Львів» опустив у Першу лігу. (Посміхається). Яким чином? В останньому турі я відбив пенальті Григорія Баранця, ми виграли 2:1. У паралельному матчі грала «Таврія» з «Іллічівцем», який теж йшов біля зони вильоту. Там маріупольці програли 2:3, але через поразку «Львова» вони втрималися в УПЛ. Львів’янам, аби лишитися в еліті, було достатньо з нами зіграти бодай внічию. Але ж ви розумієте «Львів» та «Карпати» — дербі.
Після того матчу я два дні з міста не міг виїхати, мені проходу не давали. Чому? Як тоді казали, «донецьких залишив у Прем’єр-лізі». Вся Україна вважала, що «Карпати» здадуть гру, аби лишити ще одну львівську команду в УПЛ. Але, щоб ви розуміли, перед грою з «Львовом» на передматчеву установку до нас зайшов Димінський і сказав: «Якщо ви обіграєте „Львів“, то я вам все пробачаю і повертаю усі борги».
— Тобто Карпати довелося покинути через негатив з боку львівської публіки?
— Можна і так сказати. Дивіться, на наступний день після гри з «Львовом» ми у центрі міста збиралися на банкет, звідки автобус мав виїжджати. Нас усі проклинали, плювали в автобус, казали: «Ви допомогли донецьким!». Пам’ятаю, що йшов дідусь з палицею, ледве пересувався, але раз — і цією палкою по автобусу як влупив…
«Поразка 0:9 від «Динамо»? Дехто з гравців «Іллічівця» просто «зливав» Близнюка»
— З 2009 по 2011 рік ви грали за «Іллічівець», і тут одразу згадується той самий матч проти «Динамо» на стадіоні імені Лобановського, коли ваша команда програла 0:9. Як ви переживали цю поразку, що відбувалося в роздягальні команди?
— Були деякі футболісти, які «плавили» головного тренера Іллю Близнюка. Що саме їм не подобалося? А Близнюк де грав? Правильно — в «Динамо». А в нас було декілька гравців з «Шахтаря», які каламутили воду в колективі. Ось вони Близнюка й «плавили». Розповім, чому.
Напередодні ми вдома програли «Металісту» (1:4), і ось ці гравці звинуватили киян — маю на увазі себе, Чучмана, Козоріза, Близнюка — в тому, що ми здали гру харків’янам. На сьогодні я знаю, що вони навмисно це влаштували. Ці шахтарівці спеціально «зливали» гру з «Динамо», аби «сплавити» Близнюка.
— Виходить, що їхній задум спрацював, бо вже на наступний тур Іллічівець вийшов із новим наставником.
— Дивіться, Близнюк подав у відставку. Та після 0:9 будь-хто подав би у відставку. Хоча покійний Бойко — президент «Іллічівця» — говорив, що не має претензій і сказав Близнюку: «Програли 0:9 — хрін з ним. Яка різниця, 0:1 чи 0:9, нехай працює». Але Близнюк все-таки пішов. На наступний тур команду виводив вже Волков і ми розгромили донецький «Металург» (3:0). З ким у складі? Правильно, з Романенком. (Посміхається).
— Останній ваш клуб у кар’єрі — це «Полтава». Одна з команд, яка відома не скільки своїми досягненнями, скільки одіозним президентом Леонідом Соболєвим, який у підсумку закрив свій футбольний проєкт.
— Знаю, що Соболєв на сьогодні живе в російському «Сургуті», тому про нього можна говорити що завгодно. Проте, коли я грав за «Полтаву», то бачив, що він дуже любить футбол.
Чому він закінчив цей проєкт — не розумію. Кажуть, що через те, що йому не дозволили грати на рідному стадіоні. Як було насправді — мені невідомо.
Чи ходили в чутки в команді щодо його минулого? Минуле, то таке. Що футболістів турбує насамперед? Аби вчасно платили зарплату, давали жити в хороших умовах і якісь життєві моменти вирішувати — це все з Соболєвим було.
— Після гри в «Полтаві» були пропозиції від інших колективів?
— Та мені 37 років було, які там пропозиції? Я за свою кар’єру і так об’їздив усю Україну, на одному місці не сиділося. (Посміхається).
«На гру в Москві нас супроводжувало декілька «мигалок», але це не завадило росіянам розбити вікна в нашому автобусі»
— Який клуб у вашій кар’єрі ви можете назвати головним?
— Головна команда в моєму житті — це «Динамо», як не крути. Я з семи років у структурі цього клубу і зараз продовжую там працювати. Найтепліші спогади залишилися з часу гри за «Карпати» «та Іллічівець».
— Ви починали грати наприкінці 90-х, застали розквіт УПЛ з топовими командами та легіонерами. Можете виокремити гравців з найбільш неприємним ударом для вас?
— Жажа Коельо з «Металіста» противним був. Клопоту мені завдавав, але жодного голу в мої ворота так і не забив (насправді Жажа забив йому тричі в трьох матчах, — прим. «УФ»). З «Динамо» — це Алієв, який теж з гри мені не забивав, хоча удар мав шалений.
— В Алієва, здається, і зараз такий удар лишився.
— Та ні, куди там. З другої спроби з центру поля до воріт добиває. (Посміхається).
— Ви також виступали за молодіжну збірну України та були в заявці на матч проти Росії U-21 у Москві у 1999 році. Які лишилися спогади від того вояжу?
— Проти Росії тоді у воротах молодіжки грав Перхун, а ми програли 0:2 на стадіоні «Динамо» в Москві. На наступний день з росіянами на «Лужниках» грала національна збірна, ми були на тій грі та відчули на собі той легендарний гол Шевченка.
— Що за атмосфера панувала тоді на «Лужниках»?
— Це було пекло… Рахунок на табло 0:1, нашу молодіжку під кінець гри починають виводити зі стадіону й тут, коли ми вже на сходах, забиває Шевченко. І ось ці «Лужники» бачать нас і починають закидувати всім, що під руку потрапляє. Нас було нескладно розпізнати, бо вся молодіжка одягнена в синьо-жовту екіпіровку з написом «Україна» на спині. Дійсно пекло було…
І ось після гри, коли нас вивели, ми ще годину чекали першу команду в літаку. До речі, коли ми їхали на гру за молодіжку, то нас супроводжувало декілька «мигалок», але це не завадило росіянам розбити нам пару вікон в автобусі.
«Перхун — самородок, а поруч з Шовковським ніхто не стояв»
— Цікавить ваша думка щодо воротарських здібностей Сергія Перхуна, якому свого часу пророкували велике майбутнє, але, який трагічно пішов з життя після фатального зіткнення з Будуном Будуновим.
— Він був дуже класним голкіпером — справжній самородок. Перхун з когорти таких голкіперів, як Шовковський. Навіть Пятова таким назвати не можу. Сергій був чемною людиною, ми з ним добре спілкувалися.
— Хотілося з вами поговорити про голкіперів «Динамо», оскільки ви вихованець цього клубу. Хто свого часу був найближчим до того, аби витіснити з основи Олександра Шовковського?
— Та ніхто. Розумієте, Шовковський грав не тому, що він легенда, а тому, що він сильний. Ніхто поруч із ним не стояв.
— Наприкінці 2000-х великі аванси видавали Максиму Ковалю, якого «Динамо» придбало в запорізького Металурга…
— А чому його купили в «Динамо»? Бо Шовковський мав травму. Все.
— Але ж починав Коваль у «Динамо» непогано. Що далі пішло не так? Я чув, що в нього були дуже серйозні проблеми з контролем власних емоцій.
— Так, було таке. Він штанги ламав, манекени шипами різав, одним словом нерви показував. Макс помилився, а хто винен? Звісно, манекен. Ну, він і ріже той манекен шипами…
Чи були в Коваля серйозні саме воротарські задатки? Ні.
— Можна сказати, що саме Георгій Бущан став повноцінним наступником Шовковського у воротах «Динамо»? Адже той-таки Коваль та Артур Рудько своїми шансами не скористалися.
— Бущан — так. З Рудьком були свої моменти. Коли він починав панікувати, то відразу м’яч кидав, ще щось. Коротше… Я б сказав, що на сьогодні Бущан — це як половина другого Шовковського.
«Шовковський — хороший тренер, а Луческу витиснув з динамівців усі соки»
— Побутує думка, що воротарі дуже рідко стають якісними головними тренерами. Можна сказати, що приклад Шовковського — це спростування цього стереотипу? Як вам виступи «Динамо» під його керівництвом?
— Дивіться, при Луческу динамівці щодня по дві години працювали в тренажерному залі над силою. Мірча витиснув з гравців всі соки — все що можна було. Я зараз спілкуюся зі Славіком Суркісом і він каже, що у Шовковського є різноманіття в тренувальному процесі. Наприклад, сьогодні сила, завтра — швидкість, а післязавтра — взагалі нічого.
Я вважаю, що Шовковський дуже хороший тренер. Гра «Динамо» видозмінилася у порівнянні з тим, що було в останні роки з Луческу. Мені дуже подобається гра нинішнього «Динамо», але на рівні чемпіонату України. В єврокубках команда теж непогано виглядала, але результату не здобула.
— «Динамо» поверне чемпіонський трофей до Києва у 2025 році?
— Я б не загадував, що «Динамо» стане чемпіоном. Вже було б***ь таке, що спершу +18 в таблиці, а потім −10. Тому поживемо — побачимо.
— Що скажете щодо воротарського питання в національній збірній України. Кому ви надаєте перевагу з четвірки Трубін, Лунін, Різник, Бущан?
— Лунін і Трубін грають в Європі — це кожний матч ніби з «Барселоною». Вони — два перші номери національної збірної. Різник раз на тиждень грає в Лізі чемпіонів, Бущан — у Лізі Європи. Вони теж хороші воротарі, але той же Трубін має постійну практику гри на вищому рівні. Тому я б сказав так, що зараз Трубін та Лунін головні конкуренти за місце в основі збірної, Різник третій, а Бущан — четвертий, бо грав все-таки у Лізі Європи (побачимо, як буде із Саудівською Аравією).
«Найкращим тренером я б назвав Кононова, але він пі***ас»
— Хотілося б завершити нашу розмову бліцом.
— Без питань, давайте.
— Найкращий головний тренер з яким ви працювали?
— Я б назвав Кононова, але він пі***ас (екстренер «Карпат» виявився палким прихильником РФ та путіна, прим. — «УФ»).
— Найкращий тренер воротарів у вашій кар’єрі?
— Михайлов.
— Найсильніший гравець, з яким ви грали в одній команді?
— Леоненко.
— Найсильніший гравець, проти якого ви грали?
— Фернандінью.
— Чим у власній кар’єрі ви пишаєтеся найбільше?
— Тим, що я у футболі з семи років.
— На скільки відсотків вам вдалося реалізувати свій потенціал?
— На 80%.
— Чи змінили б щось у кар’єрі, якби була така можливість?
— Нічого б не міняв.
— І наостанок — ваше послання для молодих футболістів.
— Приберіть телефони та грайте у дворовий футбол.
Владислав Лютостанський
