У США видатного вченого-фізика, інженера, творця теорії опору матеріалів Степана Тимошенка вважають “батьком прикладної механіки”, а на батьківщині в Україні про нього відомо не так багато, як він на це заслуговує, хоча він зробив блискучу наукову кар’єру і був одним із засновників Національної академії наук України. Серед здобутків Степана Прокоповича – розробка теорії стійкості пружних систем (метод Тимошенка), теорії вигину балок і пластин (балка/пластина Тимошенка) з урахуванням зсувних деформацій, розв’язування задач про концентрацію напруження. Він також є автором класичних підручників, за якими вивчають інженерну справу студенти всіх вишів світу. Про свій життєвий шлях Тимошенко розповів у автобіографії, яку назвав просто – “Спогади”.
Відео дня
Син землеміра і поміщика
Степан Прокопович Тимошенко народився 23 грудня 1878 року в селі Шпотівка Конотопського повіту Чернігівської губернії. Його батько був кріпаком-селянином, якому завдяки завзятості та працьовитості вдалося стати вільним. Це дало йому змогу отримати роботу землеміра і поступово витягнути свою сім’ю зі злиднів. Степан рано зрозумів, що його обов’язок – допомагати родині: закінчивши реальне училище в Ромнах, він певний час працював гувернером у заможних родинах. Згодом його працьовитий батько зміг розбагатіти і навіть купив невеличкий маєток, але майбутній учений на той час жив окремо від батьків. Уже в дитинстві Степан зрозумів, що його приваблюють будь-які технічні новинки – так, він не міг відвести погляду від парової молотарки, яку батько інколи позичав для роботи в сусіда-поміщика. Будучи зовсім маленьким, він будував із піску не замки, а залізниці, а коли підріс – допомагав батькові в проєктуванні будівель у маєтку.
Служба в армії як важливий досвід
1896 року Тимошенко вступив до Інституту шляхів сполучення в Санкт-Петербурзі, після закінчення якого залишився в ньому працювати асистентом у лабораторії механіки. У цей час Степана призвали на службу в армію, від якої він не став ухилятися і рік прослужив у саперному батальйоні. Згодом він писав про армійський досвід як про дуже важливий для себе: він провів цей час зі своїми ровесниками, переважно вихідцями із сіл, в умовах рівності, що мало для нього – як для дитини з заможної сім’ї – особливе значення. Не полишав він під час служби і свого основного заняття – механіку. Тимошенко спроєктував і створив унікальний і дуже легкий міст, що складався з легких жердин і каната: переносити його могли лише два солдати, а перебратися з одного берега на інший він давав змогу величезній кількості бійців.
Професор кафедри КПІ імені Сікорського
1906 року Тимошенко, вже будучи одруженим чоловіком, разом зі своєю дружиною Олександрою Архангельською переїхав до Києва. Перемігши в конкурсі на звання професора кафедри опору матеріалів у Київському політехнічному інституті імені Сікорського, він обійняв цю посаду. На той момент йому було лише 28 років, і він не прочитав ще жодної лекції в студентській аудиторії. Тимошенко підійшов до своєї викладацької діяльності з новаторського погляду: поряд із лекціями він з кожної теми працював зі студентами в лабораторії, що давало змогу підкріплювати теорію практикою. 1909 року Тимошенка призначили деканом інженерно-будівельного відділення інституту, а два роки потому побачив світ написаний ним підручник, який вивчали майже в усіх навчальних закладах імперії.
Між Першою світовою війною і революцією
У січні 1913 року Тимошенко знову переїхав до Петербурга, де став професором одразу двох інститутів – шляхів сполучення та електротехнічного. Він з головою занурився у викладацьку діяльність, але тривав цей щасливий період його життя недовго: Перша світова війна, що почалася незабаром, а за нею революція докорінно змінили його життя. Якийсь час Степан Прокопович ще намагався пристосуватися до стрімко мінливої реальності – він працював над посиленням міцності залізничних колій, що не витримували тягаря військових ешелонів, та написав книжку, в якій розглядав аспекти теорії пружності, але революційні події внесли в його життя серйозні корективи. Аби врятувати сім’ю від голоду, Тимошенко спершу відправив дружину та дітей до Криму, а потім перевіз їх до Києва, до батька та братів, які посідали не останнє місце в українському політичному бомонді того часу. Тут учений повернувся на роботу до політеху, де очолив кафедру опору матеріалів, а також узяв участь у науковому житті України, ставши одним із засновників Академії наук республіки та – поряд із природодослідником Володимиром Вернадським, геологом Павлом Тутковським, сходознавцем Агатангелом Кримським та істориком Дмитром Багалієм – одним із перших її членів. Але Київ переходив із рук у руки, а Тимошенко дуже боявся, що більшовики, захопивши владу остаточно, мобілізують його, прапорщика запасу, до Червоної армії. Уникнути цього можна було тільки одним способом – виїхати, і Тимошенко вирушив спершу до Ростова-на-Дону, де дислокувалася Добровольча армія Корнілова, Денікіна і Врангеля, а потім, коли становище білих стало катастрофічним, до Севастополя, а звідти – на теплоході – до Константинополя.
Нове життя в Загребі
Нове життя Степана Прокоповича почалося в Белграді. У Загребському університеті, ректор якого виявився давнім шанувальником Тимошенка, вченому запропонували очолити кафедру опору матеріалів. У 1920 році Степану Прокоповичу вдалося абсолютно неймовірне: він зміг дістатися до Києва і вивезти звідти свою сім’ю. Як виявилося згодом, поїзд, у товарному вагоні якого вони їхали, став останнім – більше з охопленої вогнем столиці України на Захід – до Польщі – не вдалося вирватися жодному потягу. У Загребі життя поступово налагодилося – діти пішли до школи, сам Тимошенко, який вивчив хорватську мову з газет, викладав в університеті – студенти його дуже любили. Але саме в цей час, перебуваючи в науковому відрядженні, Степан Прокопович познайомився з молодим радянським вченим Петром Капицею, який запропонував йому роботу в американській компанії, з якою співпрацював сам. Вона займалася усуненням вібрацій у машинах, що повністю відповідало науковому профілю Тимошенка. Після тривалих і непростих роздумів Степан Прокопович погодився на переїзд, який вважав тимчасовим, попросивши керівництво університету про всяк випадок зберегти за ним місце викладача. На користь позитивного рішення зіграла не лише запропонована заробітна плата – 75 доларів на тиждень, про яку в Загребі Степан Прокопович не міг і мріяти, а й амбіції винахідника, адже в межах викладацької роботи вченому на той час уже було тісно.
Америка: “потворність” будівельних споруд
Судячи зі спогадів і листів Тимошенка, спочатку Америка йому категорично не сподобалася. Тут усе суперечило європейському способу життя і наукової роботи, до якого він звик. Причин для невдоволення було безліч, але найбільше дратувала вченого “безграмотність американських інженерів” і “потворність” американських інженерних споруд. Саме Тимошенко згодом зробив усе, щоб довести їх до досконалості, а також створити у США повноцінну інженерну школу. Доволі швидко він знайшов у роботі за океаном безліч позитивних якостей: по-перше, перед ним відкрилися небачені перспективи для наукової діяльності, а по-друге, він нарешті відчув, що таке хороша зарплата – за словами самого вченого, в Загребі його сім’я жила в злиднях. У результаті Тимошенко вирішив залишитися і викликав дружину з молодшою донькою до США. Старша дочка і син залишилися в Європі – Тимошенко хотів, щоб вони здобули хорошу технічну освіту, що в Америці того часу, на його погляд, було неможливо.
Westinghouse, Каліфорнійський і Стенфордський університети
Після роботи в маленькій фірмі у Філадельфії, куди Тимошенка влаштував Капиця, сім’я переїхала до Піттсбурга – там ученому запропонували роботу в одній із найбільших промислових компаній, Westinghouse. У ній він одразу ж домігся серйозних результатів, розв’язав цілу серію складних інженерних задач, за що його зробили консультантом різних відділів Westinghouse у сфері опору матеріалів. Паралельно Тимошенко знову почав викладати, читаючи лекції молодим колегам компанії, а потім і студентам в Університеті Мічигана. Восени 1934 року вчений прочитав курс лекцій у Каліфорнійському університеті, і вже за рік його запросили туди на постійну роботу. Але одночасно таку саму пропозицію зробило йому керівництво Стенфордського університету, і Тимошенко обрав його. Саме з ним було пов’язане все подальше життя і робота: Степан Прокопович позбувся обридлої йому посади консультанта Westinghouse і зміг зайнятися тим, що любив найбільше – науковою роботою, написанням книг і викладацькою діяльністю. У Стенфорді він створив відділення дослідницької механіки, але з роками викладав дедалі менше і менше.
Медаль імені Стівена Тимошенка
У 1955 році Степан Прокопович вийшов на пенсію. На той час він отримав безліч престижних нагород світового рівня, а Американське товариство інженерів-механіків заснувало медаль імені Стівена (Степана) Тимошенка, яку щорічно вручають за визначні досягнення в галузі прикладної механіки. 1964 року Тимошенко, який на той час уже майже вісімнадцять років як овдовів, поїхав до старшої доньки у Швейцарію, де зламав ногу. Травма погано лікувалась, і до США Степан Прокопович вирішив не повертатися. Він пішов із життя 29 травня 1972 року в німецькому Вупперталі, похований у США на кладовищі Альта-Меса в каліфорнійському місті Пало-Алто.
