Загалом про оборону Львова 1648 року від козацько-татарських військ можна почитати тут і тут. Ми ж сьогодні розглянемо докладно штурм Високого Замку, як його подає історик Александер Чоловський.
Здобуттям Високого Замку Богдан Хмельницький хотів нажахати місто і схилити його до капітуляції, прагнув зробити це якнайшвидше, отож 10 жовтня 1648 року полковник Максим Кривоніс узявся до справи, аби виконати наказ гетьмана.
Замкові мури з боку полів були найменш оборонними. Про це докладно знали у козацькому таборі, отож від самого ранку їх почали сильно обстрілювати з гармат, що тривало декілька годин. Будучи переконаний, що обстріл досягнув своєї мети, в полудень Кривоніс наказав розпочати штурм. Уперед рушили кількатисячні загони селян, озброєні списами, косами і різною зброєю, за ними наступала козацька піхота і «хмари» татар. Жахливі дикі крики з багатьох тисяч грудей потрясали повітря і не вгавали ані на хвилину, маючи на меті налякати обложених.
Козацтво, сподіваючись на швидкий і легкий успіх – адже стан замку і його сили не були таємницею – сміливо дерлося вперед голими піщаними схилами гори, тягнучи за собою дванадцять возів драбин. Посеред граду замкових куль нападники врешті досягнули мурів твердині. Татари, розташувавшись навкруги, випускали з луків таку силу стріл, що всі дахи у замку наїжачилися ними, неначе щетина.
Навколо замкових мурів, найсильніше при головній брамі, зав’язався довгий і затятий бій, утім завдяки природному розташуванню твердині і енергії бургграфа Яна Братковського всі намагання козаків розбивалися об мужній опір обложених. Замкові гармати відповідали влучним вогнем, піхота і пахолки замку кулями з гаківниць, мушкетів і рушниць стримували козацькі шеренги. Хто лишень міг і мав чим, підтримував оборону, боролись навіть жінки і старі люди. Каміння, цегли, колоди і балки летіли на козацькі голови. Розлючене опором і втратами козацтво ще з більшою завзятістю намагалося досягнути свого, погрожуючи страшною помстою. Кривоніс біля підніжжя спостерігав за перебігом штурму і нетерпляче очікував хвилини, коли на замку замайорить козацька хоругва, утім намарно.
Максим Кривоніс
У мурах великого подвір’я з боку полів було зроблено підкоп і пролом, але оборонці затулили його власними грудьми. Штурм не вгавав цілий день. З міста оборону замку підтримували гарматним вогнем і пострілами з гаківниць із цехових башт, особливо з вежі Волоської церкви. Сім разів вдиралися козаки під замкові мури, сім разів із величезними втратами відкидали їх назад, аж із присмерком, змучені цілоденними зусиллями, відступили до підніжжя, несучи зі собою поранених. До п’ятиста трупів покрили схили гори, «ніби хтось розсипав по ній каміння». Сам Кривоніс зазнав нової рани від кулі в лівий бік.
Наразі замок тріумфував, утім його становище було вкрай важке. Через величезний наплив людей першого ж дня забракло харчів, більшість боєприпасів було вистріляно, однак найстрашнішим виявився брак води. Лише потайком, під покровом ночі можна було запастися нею з джерел, які були на схилах, однак води вистачало лише для тих, які могли за неї заплатити «дорожче, аніж за питний мед». Голод, спрага, насильство і побоювання зради нависло над замком, ворожачи йому неминучу загибель.
Увечері того ж дня кількатисячний натовп, бачачи, що йому загрожує в замку, попросив випустити його за мури. Це було зроблено охоче, декого навіть насильно змусили вийти назовні, аби полегшити стан тих, хто залишався. З випущених одну частину прийняло місто, інша заховалася на звалищах і у пивницях спалених будинків і храмів на Підзамчі, більшість, однак, потрапила до рук козацтва, якому найдокладніше видала стан замку і його потреби.
Наступного ранку неділі 11 жовтня козацький штурм поновився з іще більшим завзяттям. Натовпи вдиралися на мури, розбивали їх, підкопували, але замок, отримавши вночі з міста і Королівського арсеналу запас куль і пороху, потужно оборонявся, хоча втома й голод, а головно спрага чимраз дужче йому докучали. Пополудні того дня замок ледве не був захоплений через зраду. Зі замку по воду до джерела на схилі гори відрядили загін селян, котрим довіряли більше від інших. Однак вони, дорогою порозумівшись із неприятелем, вчинили зраду, коли до них приєдналися кільканадцять козаків, переодягнених у селян, яких впустили до замку. Що би внаслідок цього сталося, легко передбачити, але, на щастя, один зі селян відкрив загрозу Братковському, і бургграф, не гаючи часу, наказав усіх спіймати, поставити під муром і до одного вистріляти. Це було перше грізне нагадування про неминучу зраду.
У безперервній боротьбі минув третій день облоги 12 жовтня. Козацький штурм замку не припинявся, і в міру його затятості щораз виразніше виявлялася неприхильність «схизматиків» русинів, які «в усілякий спосіб» намагалися послабити оборону. Врешті дійшло до того, що вони потайки забивали цвяхами запали гармат, ґноти обливали водою і т. п. Побоюючись спротиву, їх не наважувалися випровадити за мури, аби внутрішнім замішанням не міг скористатися ворог, їх лише оточували прискіпливою увагою, хоча усі знемагали від втоми, спраги й голоду.
Уночі з 12 на 13 жовтня Кривоніс вирішив спробувати досягти мети несподіваним нападом і наказав сотникові Миколі Небильцеві вдарити на замок. Потайки, з самопалами в руках, вирушив сотник із козацькою піхотою догори. Темна осіння ніч сприяла вилазці. Замок після цілоденної боротьби спочивав у глибокому сні, навіть загасили сторожові вогні. Козаки, впевнені в успіху, дотримуючись суворої тиші, наближалися до замкових мурів, коли на них запалали вогні. Це замкова сторожа, виявивши нічних нападників, миттєво запалила лучини, каганці і смоляні бочки, будячи інших до оборони. На додачу одночасно почалася така злива, що самопали не можна було убезпечити від замокання. Ця обставина перекреслила плани Кривоноса. Козаки, зрозумівши, що не можуть використати зброї і бачачи, що замок уже приготувався належно їх зустріти, повернули назад, навіть не пробуючи його штурмувати.
Утім цей факт доводив, що неприятель постановив за усіляку ціну здобути замок, і в міру цього слабнула надія втримати його, зважаючи на критичне становище обложених. Наступного ранку бургграф Ян Братковський, «тяжко змучений голодом і спрагою», залишивши свого заступника Рибінського з піхотою у замку, з пахолками продерся до міста. Тут, однак, йому дали куль і пороху, наказали повернутися назад і боронитися до останнього.
Ще один день, з допомогою польського поспільства, витримав Братковський у загрозливій ситуації, хоча русини забили цвяхами всі запальні отвори і відкрито домагалися здачі замку на ласку ворогів. Внаслідок цього становище ставало чимраз критичніше. Серед страшного замішання, галасу й погроз замок боронився розпачливо, передовсім утримуючи брами. Коли принесені боєприпаси вичерпалися, замість зброї у хід пішло каміння і дерев’яні колоди. Цим усім згори разили натовпи нападників, а жінки обливали окропом тих, хто вдирався на мури.
14 жовтня довго приховувана зрада врешті спричинила катастрофу, торуючи козакам дорогу до замку на згубу як його захисникам, так і зрадникам. У ту хвилину, коли неприятель готувався до ґвалтовного штурму пригородка і головної брами, натовп русинів кинувся до неї, виламуючи засуви, спускаючи звідний міст і навстіж відчиняючи браму ворогові. Той миттєво вдирається досередини. Тридцятеро замкових драгунів силкуються стримати нападників, але зламані великою перевагою, по короткій боротьбі, гинуть усі до одного.
Бачачи катастрофу, Братковський і Рибінський із рештою залоги кидаються до іншої брами від великого подвір’я і зачиняють її. Утім зрозумівши, що жодний опір ні до чого не призведе, користуючись моментом, перш аніж неприятель спромігся цю браму виламати, всі поспішають до наріжної вежі при замковій хвіртці, усувають з неї гармату і один за одним через бійницю дістаються назовні. Звідти, стримуючи ворога з мушкетів, збігають донизу і успішно через вали потрапляють до міста. З цілої залоги вціліли 52 вояки, кілька пахолків і небагато тих, кому вдалося до них долучитися.
Доля замку була вирішена. Першим через виламану браму вдерся якийсь величезний татарин. З палашем у руці, впавши в страшну лють, незважаючи на зрадників, рубав нажаханий натовп на всі боки, аж сам поліг, стятий ззаду сокирою. Одразу за ним вдиралися чимраз численніші козацькі і татарські загони, «як вовки до кошари». Почалася страшна різанина, не було помилувано нікого з обложених. Падали католики разом зі схизматиками, поляки, русини і євреї. Від смерті не рятувала ані віра, ані стать, ані вік. Кровожерлива чернь убивала всіх без милосердя «до ноги», чоловіків і жінок, старих людей і дітей, кожного, хто потрапляв під шаблю, спис чи ніж. Матері, віддаючи себе на смерть, ховали своїх дітей у розщелинах скелі або у закутках мурів і льохів, але немовлята видавали себе плачем і гинули на очах у матерів, заколоті і посічені руками вбивць.
Єдиний голосний пронизливий зойк, змішаний із дикими криками завойовників, лунав навколо. Його ясно було чути в місті, звідки бачили катастрофу, але зарадити їй було неможливо. Місто ставало свідком того, що могло статися і з ним. Мало хто з обложених уникнув смерті; кров помордованих забризкала усі закутки, стіни, ґанки і мури, ринвою біля брами текла донизу. Було вбито понад тисячу «убогого люду» різного віку і статі, «майже напівживого» від голоду, спраги й страху. Сам замок також не пощадили. Після спустошення, підпалений завойовниками, горів наче величезний смолоскип і поліг у руїні, «густо засіяний трупами». Але й трупам не дали спокою, здирали з них одяг догола…
Звісно, що нічого незвичного у діях козаків і татар при штурмі і захопленні замку не було, так вони діяли завжди і всюди у схожих ситуаціях, та не лише вони, хоча, наприклад, захоплення шведами Львова 1704 року було доволі жорстоким, але до відвертих звірств все ж не доходило.
Пам’ятний камінь на честь взяття Високого Замку загонами Максима Кривоноса
Взяття Високого Замку козаками й татарами для завоювання Львова не мало ані стратегічного, ані навіть тактичного значення, місто не було захоплено, і власне в замку поживитися не було чим. Деякі історики вважають, що Хмельницький навмисне дав можливість своїм воякам захопити замок, з якого користі фактично не було аж ніякої, лише для того, аби «випустити пару» і вдовольнити загарбницькі інстинкти козаків і татар. Це можна назвати такою собі «мастурбацією» у той час, коли головної мети – взяття міста – досягнути було зась.
Хмельницький і Тугай-Бей, вдовольнившись не вельми значним викупом у 60 тисяч дукатів, залишили Львів і рушили до Замостя. Поранений замковою кулею Кривоніс залишився у Львові і невдовзі тут помер, похований біля підніжжя Замкової гори.
Одразу після відступу ворога почалося очищення замку від трупів, сопух яких затруював повітря. Вигляд місця різанини був жахливий. Пам’ять про здобуття замку довго трималася у Львові. З покоління у покоління розповідали про цю подію з жахом, оточуючи її багатьма легендами, вірили в духи замордованих, які ночами з’являлися серед мурів, і лише через століття все поступово пішло у забуття…
Підтвердження вбивств козаками і татарами беззбройних мешканців Львова і передмість були знайдені під час насипання так званого Копця Люблінської Унії в другій половині XIX століття. Також у середині 1950-х років, коли копали котлован під фундамент будівлі львівського телецентру, робітники натрапили на велике скупчення людських кісток. Найімовірніше це були ті нещасні жертви, які загинули 14 жовтня 1648 року при штурмі Високого Замку. Розповідали навіть, що серед працівників телецентру ширилися чутки чи легенди про нічні з’явлення духів цих нещасних.
На нижній терасі парку Високий Замок і досі стоїть великий пам’ятний камінь часів тоталітарного СРСР із написом, який вже доволі важко розібрати, але допитливим таки вдається його прочитати:
14 (24) жовтня 1648 року селянсько-козацькі загони під керівництвом героя визвольної війни полковника Максима Кривоноса розгромили військо польсько-шляхетських загарбників і здобули замок на цій горі.
Посилання насамперед на «селянську» складову козацького війська відгомінює «класовим» підходом до історії, характерним для комуністичного тоталітаризму. Як і завше, совєтсько-московська історія тут «бреше, як гребінцем чеше». Про який розгром війська і яких загарбників тут ідеться, невідомо, бо Хмельницький разом із татарами, зазнавши явної невдачі при штурмі Львова, вдовольнився порівняно невеликим викупом і пішов геть.
