Голкіпер ЛНЗ Олексій Паламарчук згадав дитинство, яке провів у Молдові, розповів про футбольну кар’єру та відповів на запитання щодо можливості виступати за тамтешню збірну.
Олексій Паламарчук
— У Вікіпедії в графі «Громадянство» у тебе зазначено два прапори: український і молдовський. У тебе є паспорт Молдови?
— Я народився в Бендерах, але молдовського паспорта не маю. Є лише місцеве свідоцтво про народження, яке підтверджує, що я справді народився в цьому місті. Потім мама переїхала до Одеси, і я, звісно, разом із нею. Оселився тут, вивчив українську мову, якою мені зручніше давати інтерв’ю. Батьки досі живуть і працюють в Одесі. Але залишилися родичі по маминій лінії, які й зараз мешкають у Бендерах. У дитинстві я часто приїжджав до них у гості.
— Що тобі найбільше запам’яталося з дитячих спогадів про Молдову?
— Якщо говорити про Бендери, то в пам’яті закарбувався пам’ятник танку на в’їзді в місто — справжній, у натуральний розмір. У Тирасполі найяскравіше враження — це, звичайно, спорткомплекс «Шериф». Спочатку я, будучи дитиною, просто проїжджав повз нього і дуже хотів туди потрапити. Потім, коли почав займатися футболом, ця мрія здійснилася. Ми приїжджали на різні дитячі турніри. Тоді навіть відчувалася певна заздрість до тираспольських хлопців: у них були такі чудові умови для тренувань та ігор, а в нас нічого подібного не було. Навіть зараз небагато хто може таким похвалитися, а тоді це взагалі здавалося дивом. Навіть у багатьох європейських клубів таких умов не було і немає.
Пізніше я приїжджав туди вже як дорослий гравець зі своїми українськими клубами на товариські матчі з «Шерифом» та ФК «Тирасполь». Тоді вже було бажання потрапити в «Шериф» і грати там.
— Раніше ти грав за «Одесу», «Балкани» та одеський «Чорноморець». Ці клуби — справжні «чемпіони світу» з контрольних матчів проти молдовських команд. Ти дуже часто бував у Молдові. Які враження від країни?
— Так, під час літніх і зимових зборів ми часто грали з молдовськими клубами. Доводилося бувати і в Кишиневі, і в Тернівці, і у Вадул-луй-Воде. Враження хороші, не можу сказати, що щось не сподобалося.
— У «Одесі» та «Балканах» твоїми тренерами протягом восьми років були брати Андрій та Дмитро Пархоменки. Вони самі грали в «Шерифі», а Дмитро і зараз працює там асистентом головного тренера. Чи було хоча б особисте обговорення можливого переходу в «Шериф»?
— Можна сказати, саме вони дали мені дорогу у великий футбол. Завдяки їм я потрапив у дорослий професіональний футбол. У «Балканах» була справжня сімейна атмосфера, і це дуже допомагало. Я працював із ними навіть тоді, коли ми ще грали серед аматорів.
Що стосується мого переходу в «Шериф», такого розмови між нами не було. Хоч у «Шериф» я так і не потрапив, але попрацювати з тренером воротарів цього клубу мені вдалося. Анатолій Миколайович Мігуль після десяти років у «Шерифі» повернувся в Україну та був моїм тренером в овідіопольському «Дністрі». Він теж дав мені дуже багато в професійному плані, розповідав, які вимоги ставляться до воротарів у «Шерифі», і я багато в нього навчився.
— Зараз ти — найкращий воротар серед усіх українських клубів. У тебе неймовірна статистика: у 14 останніх матчах чемпіонату та Кубка України ти пропустив лише два голи. Твій клуб іде на першому місці в УПЛ і продовжує боротьбу за Кубок…
— Я довго йшов до своїх цілей і радий, що все вдалося. Мене ніхто не «тягнув» і не допомагав. Хтось починає кар’єру відразу з УПЛ чи навіть єврокубків. А я пройшов усе сам — від обласних змагань і аматорського чемпіонату, потім Друга ліга, Перша ліга, а тепер УПЛ. Сподіваюся, що наступного року будуть і єврокубки.
— Уявляєш, що буде, якщо з ЛНЗ із Черкас ти виграєш чемпіонат України, перервавши 33-річну гегемонію «Динамо» та «Шахтаря»?
— Усі серії колись закінчуються. Ми хочемо показати, що вигравати трофеї можуть не лише гравці «Динамо» чи «Шахтаря».
— Минулого сезону ти відбив шість пенальті поспіль у матчах УПЛ і встановив рекорд. Як це вдалося?
— Конкретної відповіді чи якогось секрету немає. Десь знав, куди битиме гравець, десь вгадав, десь спрацювала інтуїція, десь виручив, а десь просто пощастило.
— Окрім своєї прямої роботи у воротах, ти ще й береш участь у голах ЛНЗ. Маєш гольову передачу та передгольову. Як це вийшло?
— Гольова передача була в матчі з «Металістом». Я вибив м’яч далеко вперед на нашого нападника Проспера, він добре поставив корпус, прокинув м’яч і забив. Передгольова була у грі з «Шахтарем», яку ми виграли 4:1. Теж після далекого виносу, вже зі штрафного, а хлопці попереду чудово зіграли.
— Чи виходили на тебе представники FMF із пропозицією щодо виступів за збірну Молдови?
— Ні, ніхто зі мною не контактував.
— Зате на нашому сайті вболівальники часто згадують про тебе…
— Мені дуже приємна така увага і від уболівальників, і від вашого сайту.
— Ти знаєш Влада Бабогло та Андрія Кожухара, які погодилися грати за збірну Молдови?
— З Владом перетиналися, коли виступали за «Чорноморець». Андрія знаю по матчах за «Рівне». Думаю, усі воротарі, які грають в одному чемпіонаті, мають уявлення одне про одного.
— Ти вчинив би так само, як вони, і погодився б грати за збірну Молдови?
— Так, якщо мені запропонують, то точно не відмовлюся. Але поки що зі мною ніхто не зв’язувався.
— Чому українські воротарі такі сильні? Лунін у «Реалі», Трубін у «Бенфіці», Різник у «Шахтарі», до цього були П’ятов, Горяїнов, Шовковський…
— У всіх була хороша школа, плюс уже сформовані воротарські традиції.
Сергій Бєсєдін
