08 лютого 2025 р. 22 0
Прилуки знову наповнені болем. 8 лютого у серці міста зібралися рідні, друзі, побратими, знайомі та всі, хто не може залишитися осторонь, хто відчуває цей страшний тягар втрати. Здригається повітря від стриманих ридань, від важкого мовчання, від запитань, на які вже ніколи не буде відповідей.
Сьогодні місто прощається з воїном, зі справжнім захисником Сергієм Олександровичем Дронем.
Сергій Дронь народився 28 липня 1974 року в Прилуках. Тут минули його дитячі роки. Тут він ріс, навчався в Прилуцькій школі №13, далі у професійному ліцеї №34. Працював на підприємствах міста. Він будував своє життя, як будують його тисячі українців. Чесно, віддано, з любов’ю до родини, до землі, до людей.
Його згадують та пам’ятають добрим словом колеги, сусіди, друзі.
Війна змінила все. Вона відібрала у нас можливість жити спокійно. Забрала у матерів синів, у дружин чоловіків, у дітей, батьків. Вона змусила сотні тисяч українців взяти до рук зброю, стати на захист свого дому, своєї свободи.
Сергій не став винятком. Коли ворожі чоботи топтали нашу землю, він не залишився осторонь. У квітні 2023 року він прийняв рішення, яке здатні прийняти лише найсильніші. Він став воїном, став тим, хто захищав кожного з нас ціною власного життя.
Його позивний був Дрон. Він став частиною великої родини українських воїнів. Тих, хто кожного дня, кожної миті ризикує собою заради того, щоб ми могли дихати вільним повітрям, прокидатися під мирним небом. Він не боявся, не тікав, не ховався. Він воював. Воював за правду, за майбутнє, за тих, кого любив понад усе.
Але війна забирає найкращих. 5 лютого 2025 року Сергій Олександрович Дронь загинув. Біль, втрата, несправедливість. Його серце сповнене любові до України перестало битися. Жінки тихо схлипують, чоловіки стискають кулаки, намагаючись стримати сльози. Небо сіре немов теж оплакує героя. Вдома на нього чекали. Чекали до останнього дружина Наталія, донечки Євгенія та Поліна, мама Ольга Григорівна. Вони вірили, що він повернеться. Що обійме їх, що усміхнеться, що скаже – я вдома.
Але вони стоять тут, поряд з його труною. І їхні очі – це океан сліз. Океан болю.
Сергій віддав найдорожче, що мав – життя. Він пішов у вічність, ставши частиною нескореної української історії. Але його смерть не буде марною. Він боровся до останнього подиху. І його подвиг житиме вічно.
