Зі 175 вихованців Смілянського дитячого будинку-інтернату, тільки одного торік забрали назад у родину. Його жителям від чотирьох до 35 років. Усі вони мають психічні та інтелектуальні порушення, розповів виконувач обов’язків директора закладу Іван Пономаренко, пише Суспільне
Одним із зобов’язань України на шляху вступу до Євросоюзу є повернення вихованців у громади, а відтак — поступове закриття інтернатних закладів.
У Гельмязівському психоневрологічному інтернаті. Суспільне Черкаси
24 грудня 2024 року Кабінет Міністрів України ухвалив Стратегію реформування інтернатів. Згідно з нею інтернатні заклади, де перебувають повнолітні люди з інвалідністю та люди старшого віку, поступово будуть ліквідовані. А відтак ці люди повернуться у громади. Де для них має бути створена система соціальних, медичних та освітніх послуг.
У Смілянському дитячому будинку-інтернаті живе Володимир. Йому 26 років, 14 із яких він — в інтернаті. Володимир може зав’язати собі шнурки на взутті, застелити ліжко чи нарізати овочі. Та от приготувати собі вечерю вдома він не зможе, пояснив виконувач обов’язків директора інтернату Іван Пономаренко. Нині в закладі, який він очолює, проживає 174 людини.
“Тут перебувають і діти сироти, і діти позбавлені батьківського піклування, а також діти, в яких є опікуни або батьки, але вони за своїми показниками, які в них є, мають право перебувати в даному закладі і отримувати соціальні й медичні послуги при закладі. Від 4 до 18 років – це в нас дитяче відділення, а від 18 до 35 років при будинку інтернаті відкрите молодіжне відділення. Усі підопічні та вихованці мають помірну, тяжку та глибоку розумову відсталість, тобто це спеціалізований дитячий будинок”.
Зі слів пана Івана, цілодобово з вихованцями займаються медики й педагоги, а також інструктори з трудової адаптації, та залишають стіни закладу одиниці:
“Це не звичайна школа, в якій вивчають геометрію або хімію. На жаль, зі своїми потребами, їм важко це усвідомити, не усім, а частині. Декілька людей виїхали в старші будинки інтернати, оскільки вони є дієздатними, вони усвідомлюють всі свої дії, вони ходили на роботу, вони влаштовувалися на роботу, працювали. Ми це підтримуємо, ми за те, щоб вони могли це робити, але це одиниці. Торік одну дитину лише забрали батьки до себе назад на виховання, в інших людей не має бажання хворих дітей забирати”.
Кожна дитина має право на сім’ю і держава повинна його забезпечити — цю Стратегію про зростання дітей в сімейному оточенні схвалив Кабмін у листопаді 2024 року, розповіла начальниця обласної служби у справах дітей Оксана Покатілова:
“Ця стратегія передбачає розвиток послуг у громадах, підтримку сімей, розвиток інклюзивної освіти, на розвиток патронату для дітей у певних життєвих обставинах, це і сімейні форми виховання. Тобто великий комплексний документ і там серед всього є заходи, спрямовані на створення спеціалізованих названих родин, дитячих будинків сімейного типу, щоб люди могли працювати саме з важкими підлітками, щоб вони мали якісь навички для цього, щоб була додаткова мотивація”.
Та брати дитину з інвалідністю в сім’ю, додала пані Оксана, хоче не кожен:
“Наприклад, у нас усиновлено у 2024 році 55 дітей, з них — три дитини з особливими освітніми потребами чи проблемами розвитку. Це вже залежить від людей, наскільки вони встановлять контакт з тією дитиною”.
Якщо знайти сім’ю дитині не вдалося, після 18 років вона може розраховувати на так зване “підтримане проживання”. Коли людина живе в громаді, а їй допомагають вести побут: купувати продукти, прибирати чи платити за комунальні послуги. Однак за вісім років існування цієї послуги на Черкащині її так і не реалізували.
А з початком повномасштабної війни, інтернати області стали прихистком для вихованців подібних закладів, евакуйованих з тимчасово окупованих територій, розповів директор обласного департаменту соцзахисту Руслан Чикало:
“Ми планували наші заклади деякі реорганізовувати, скорочувати, але з початком повномасштабної війни до нас приїхали люди з Донецької, Харківської, Херсонської, Луганської областей, і коли ми евакуйовували цілі інтернати звідти, перенаситили наші заклади, грубо кажучи на 450 переселенців, то ні про яке скорочення не могло бути і мови”.
У Гельмязівському психоневрологічному інтернаті перебувають люди з інвалідністю старше 18 років та люди пенсійного віку. У 2024 році тут провели опитування і обрали сім людей, які можуть спробувати жити самостійно. Організувати це згодився благодійний фонд “Хелпус”, який придбав будинки на Золотоніщині, розповіла виконувачка обов’язків директорка закладу Світлана Омелян:
“Бралося до уваги все: вік, чи може людина самостійно приймати ліки, чи орієнтується в грошах, фінансова частина, чи має навички самообслуговування. Викупили декілька будинків, і вони зараз їх готують для підтриманого проживання, один будинок вже ввели в експлуатацію, там одна людина проживає, ще туди треба буде пару, або ще одного мешканця, і плюс вони зараз роблять ремонт в інших будинках. Дали рекомендації, які саме групи людей навчити додаткових умінь, які б змогли самостійно проживати в соціумі. І зараз по дев’яти напрямках ми проводимо навчання наших мешканців”.
Тепер вони мають рік, аби підготувати мешканців до життя поза інтернатом. Через 27 років перебування в закладі повернеться в громаду один з вихованців інтернату — Андрій.
“Можна спробувати, тільки ж важко, я ніколи не жив так, я сам сирота, в мене нема нікого”.
За словами Світлани Омелян, оплачувати проживання Андрія та інших мешканців буде благодійний фонд “Хелпус”, бо забезпечити такі будинки для них громада наразі не може. І так не лише на Черкащині, розповіла директорка громадської спілки “Ліга Сильних” Дар’я Сидоренко, їхнє об’єднання допомагає людям з інвалідністю по всій країні:
“Ми торік проводили дослідження, яке показало, що 41% респондентів сказали, що громади не готові: 75% — недостатність фінансового забезпечення і 58% — недостатність кваліфікованих спеціалістів.
Часто, коли ми працюємо з органами місцевого самоврядування, ми чуємо, що сфера соціальних послуг фінансується або ж за залишковим принципом, або ж вона сприймається лише як витратний елемент бюджету і не сприймається з думки – що ми можемо зробити для члена громади, щоб його підтримати і він залишався активним членом громади. Тобто аби ця людина і працювала, і, відповідно, приносила надходження до місцевого бюджету”.
Допомогти громада має із житлом, медичними та соціальними послугами, а також роботою. Якщо фахівців у поміч вони знайдуть, соціального житла в населених пунктах немає, зазначив Руслан Чикало:
“На жаль у нас органи місцевого самоврядування не сильно приділяють таку увагу житлу — соціальне житло, тимчасове житло, житло для дітей-сиріт. Є державна програма для дітей сиріт, але вона не може в повному обсязі забезпечити дітей”.
Зі слів виконувачки обов’язків директорки закладу Світлани Омелян, Сергій — один із найбільш самостійних вихованців Гельмязівського інтернату. Він може жити окремо, та робити цього не хоче.
“Я вже попробував, я вже був сам. Не дай Боже щось станеться, треба, аби я був під наглядом. Я епілептик. Я просто боюсь”, — пояснив Сергій.
Інтернатні заклади є місце несвободи, тому від цієї системи треба відходити, пояснив представник Уповноваженого з прав людини на Черкащині Максим Тептюк. Він у складі моніторингової групи здійснює візити такими закладами.
“Сама споруда, в якій знаходиться заклад, може бути побудована від 10 до 50 років тому, і там не передбачені моменти доступності для людей з інвалідністю, для маломобільних груп. У зв’язку з цим можемо бачити, що це тягне за собою інколи й перенаселення у кімнатах. Якщо від чогось відходити, то треба знати, куди іти, бо щось скасувати не так складно, а все ж таки зробити таким чином, аби баланс був дотриманий, щоб якнайкраще інтереси людини були враховані і дотримані, тут є питання”, — пояснив Максим Тептюк.
Аби визначити, кого і куди виселяти з інтернатів, що робити із закладами, де підопічні захочуть лишитися (адже вони самі обирають, де їм жити) та де брати на це гроші, громади мають десять років. На такий період розрахована стратегія реформування, пояснив Руслан Чикало.
