За інформацією: Суспільне Хмельницький.
Фото з архіву Ярослави Юрчук
Більше півроку пробула в російському полоні військова медична сестра 36 бригади морської піхоти, уродженка Волочиська Ярослава Юрчук. Медикиню разом зі 108 жінками-військовими та волонтерками обміняли в жовтні 2022 року. Ярослава розповіла Суспільному: в полон до росіян потрапила 12 квітня із заводу Ілліча в Маріуполі, звідки намагались вирватись та вийти з блокади.
Як згадує блокадний Маріуполь та полон в окупантів, дізнавалось Суспільне.
"Був такий сильний наступ, що вони відступали, не могли там стояти через літаки, через вертольоти, на яких вони скидали бомби, ракети. Ми не були готові до такого", – так про перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Маріуполь згадує військова медсестра 36 бригади морської піхоти Ярослава Юрчук, яка родом із Волочиська. Через постійні обстріли з повітря морпіхи змушені були відступати зі своїх позицій та опинились на заводі Ілліча. Там в березні Ярослава разом з іншими медиками рятувала поранених.
Розповідає: "Ми жили у підвальному приміщенні, це не був бункер. Там був холод, голод, сирість, іншого нічого не було. В нас не було буржуйок, тому ми підручними засобами пробували робити вогнище: цеглини поставили і робили вогнище, знайшли якийсь чайник, щоб можна було загріти воду і хоч чай зробити".
Прорив не вдався і екіпаж потрапляє в полон до окупантів. Фото з архіву Ярослави Юрчук
Ярослава каже: після того, як вороже кільце навколо заводу Ілліча стало звужуватись, командування бригади з метою збереження життя людей в квітні 2022 року приймає рішення робити прорив. Частина – на Азовсталь, частина, де була і Ярослава – до позицій української армії на Донеччині.
"Ми не знали, що буде далі взагалі. Ми, коли їхали у нашій машині, чесно скажу, молилися вголос. І ніхто цього не боявся, не встидався – що хлопці, що дівчата, ми молилися вголос. І я вам скажу, було таке відчуття, що над нами купол якийсь був, тому що не зачіпало нас нічого", – пригадує Ярослава Юрчук.
Прорив не вдався і екіпаж Ярослави потрапляє в полон до окупантів. Звідти, розповідає жінка, її протягом всього полону возили по російських в’язницях. Ставлення до жінок, говорить, було агресивним: "Щоразу вони перевіряли нас – зранку і з обіду. Тобто, вони з камер нас виводили на коридор, ми ставали і руки вивертали долонями донизу, щоб вони бачили, що в нас нічого немає на руках. Ноги на ширині плеч, але ви ж розумієте, які плечі у жінок. Я вже кажу їм: "Я не можу так стояти широко". Ти вже не стоїш, ти просто роз’їжджаєшся. І вона з тією агресією, типу, ти мені ще будеш тут дорікати, замотує мені волосся на свою руку і просто головою об стіну. А у мене волосся відросло вже до сідниць".
Також окупанти змушували співати гімн Росії та радянські пісні, згадує Ярослава: "Давали вони нам пісню "День победы", щоб ми її співали. Вони нам говорили, що ми не святкуємо День перемоги, що ми не знаємо, що це таке. А я раз сказала одному: "Як це ми не знаємо, що це таке? В нас також є бабусі, дідусі. Діти війни, так само".
Будь-чиє життя варте того, щоб його рятувати. Фото з архіву Ярослави Юрчук
Ярославу звільнили з полону під час жіночого обміну 17 жовтня 2022 року. Безпосередньо під час обміну жінка бачила російських військових, яких тримали в полоні українці. Розповідає: "Вони мали досить непоганий вигляд, гарненько "наїжені", скажімо так, пухкенькі. Вони тягнули за собою все, що хотіли, все, що могли. Бачила, там і ноутбуки, і принтери, все коробками, валізами набитими. Вони їхали повноцінно зібрані, зі своїм майном".
Ярослава говорить: зараз хоче дочекатися з полону всіх своїх побратимів. Сама медикиня вже пройшла реабілітацію і повертається на службу.
