«Я пишу ці рядки влітку 1999 року, і, наскільки мені відомо, в Україні немає пам’ятника жертвам колективізації. Число жертв сягає мільйонів, і вони ще офіційно не вшановані ні урядом, ні більшістю людей, що живуть в Україні. Взагалі пам’ятники жертвам соціалізму — рідкість у всіх країнах колишнього СРСР. Навіть голод 1932–1933 років, що забрав як мінімум шість мільйонів українських життів, має мало Монументів Пам’яті. Що означає і недбалість за умов політичного тиску, що продовжують чинити апологети соціалізму, ще досить впливові в Україні?
Фото: EPA/UPG
Рік 2000-й знаменуватиме сімдесяту річницю суцільної колективізації в більшості регіонів України. Немає сумніву, в рік початку третього тисячоліття від Різдва Христового річницю колективізації мало хто згадає… Однак мені здається, що все-таки варто щось зробити в пам’ять про багатьох українських селян, чиї родини були викорінені, чия культура була зруйнована і чиє життя було знищене в ім’я спроби “побудови соціалізму” на селі».
Це цитата з присвяти американського дослідника Вільяма Нолла в його монографії «Трансформація громадянського суспільства. Усна історія української селянської культури 1920–30 років» (РОДОВІД, 1999). Американський етномузиколог приїхав в Україну досліджувати традиційну інструментальну музику. «Але щоразу, як Білл розпитував музикантів про їхній репертуар, то заходила розмова і про їхнє життя, і про те, як колективізація, Голодомор змінили його. Як кожен науковець, він намагався знайти літературу про той період. А її просто не було. Ніхто нікого не розпитував про таке. Пам’ятаю, Білл запитував колег, чому вони не записували про це, чому немає джерел. “Ми не цікавимося політикою”, — відповів один з них», — пригадує Лідія Лихач, учасниця експедицій, засновниця видавництва «РОДОВІД» і керівниця проєкту «Великі трансформації».
Західний науковець не розумів цього: така величезна тема — і не досліджена, не описана. Тож у наступній експедиції Вільям Нолл і команда дослідників, яку він зібрав, записали понад 400 інтерв’ю з селянами про великі трансформації, які стали наслідком колективізації в СРСР. «Добровільна колективізація — це або ленінська фантазія, або вигадка городянина про те, що буде краще для селян чи як можна швидко й ефективно збільшити аграрну продукцію. Навіть якби зміни відбувалися поступово, селяни не могли вважати колективізацію прийнятною для сільського господарювання, економіки, культури. Вона ігнорувала не тільки їхні економічні норми, а й культурні», — написав Нолл у монографії.
Фото: incognita.day.kiev.ua Розкуркулення селян, с. Вдале, Донецька область, 1930-ті роки
Вільям Нолл використав приблизно 10 % матеріалу, і дослідники, серед яких і Енн Епплбаум, казали: «Ваші інтерв’ю — це величезна джерельна база, ви мусите їх викласти в публічний доступ». Нарешті цього року за підтримки УКФ з’явився онлайн-архів, де виклали аудіозаписи, відеоінтерв’ю з кількох експедицій Вільяма Нолла — усіх їх розшифрували й переклали англійською, є фотографії, наукові публікації, відповідні теги. Крім усної історії, онлайн-архів — важливе джерело знань про традиційну інструментальну музику та музику кобзарів і лірників.
На перший погляд, це дуже нішева історія, важлива хіба для істориків, етнографів, етномузикологів. Насправді «великі трансформації» зачепили кожну родину в Україні. На доказ цього команда проєкту звернулася через соцмережі й особисті контакти до українських медійників і письменників з проханням розповісти історії власних родин — як вони переживали 1920–1930-ті.
Якби моя бабуся встала…
…то вона написала б красивіше й достовірніше про життя у 1920–1930-х, до совєтів і голодоморів.
Але так довго не живуть: бабуся моя народилася в січні 1903-го. Звали її красиво — Агнія Архипівна Соколович.
Фото: надано Оленою Зварич Метрика про народження бабусі, 1903 р.
Знаючи, що так довго не живуть, вона мені розказувала. Не тому, що любила побалакати (базікати вона якраз не любила — як усі, хто пережив сталінізм, навпаки, нерідко застерігала: «менше мели язиком»). А, мабуть, щоб про себе розповісти й далі по лінії життя щось своє передати: насамперед мову, родову пам’ять, стиль, гідність.
Батьки її були дрібними землевласниками, дворянами, тому дитинство моєї Агнії в матеріальному вимірі вигідно відрізнялося від мого: сукенки з рюшечками, ставок з лебедями, стайня і псарня, сімейні обіди, де суп наливали з порцелянової супниці. Чесно скажу: заздрити білому будинку з колонами в селі Подільки Гадяцького повіту я почала лиш зараз, а малою заздрила, що в бабусі були собаки, аж 11, а в мене жодної, бо в хрущовку не вміщалися. А супниця — то таке, зайва річ, маніловщина.
Фото: надано Оленою Зварич Архип Соколович, 1900-ті роки.
До глибокої старості бабуся пам’ятала прізвиська всіх 11 гончих псів! Але мені, однак, здавалося її дитинство нудним, якимось книжно-музейним, позбавленим пригод.
Вона вчилася вдома, з мамою і якоюсь виписаною з Полтави бонною, а подуріти могла хіба в гостях у подружки Насті Палаженко з бідної багатодітної родини, що мешкала неподалік. У Палаженків моя шести- чи семирічна Агнія обідала із загальної миски, співала українських пісень, спала на печі й регулярно збагачувалася вошами.
Можливо, це був перший момент, коли я малою запідозрила, що в радянських книжках пишуть не всю правду про дореволюційне буття, бо, виявляється, багаті діти могли товаришувати з бідними і батьки це цілком толерували, нерідко «пани» були шанованими у громаді людьми, допомагали односельцям у церковно-приходській школі, возили в місто до лікаря.
У 1914-му батьки віддали Агнію до Київського інституту шляхетних панянок. Ранній підйом, обливання до пояса холодною (!) водою, уроки, танці, «чістопісаніє, рукодєліє», шляхетні манери, муштра, відсутність особистого часу. Хіба що без строєвої, а так майже армія. Чи тюрма.
Фото: надано Оленою Зварич Однокурсниці у дворі інституту шляхетних панянок, біля пам’ятника царю Миколі І, засновнику. Зараз у цій будівлі на вул. Інститутській — Міжнародний центр культури і мистецтв, а в 1930-х були катівні НКВС.
А втім, знання мов стало певним бонусом: коли в 1941-му Гадяч окупували німці, то були шоковані, почувши непогану німецьку від медсестри, вбраної в пошите з мішковини пальто й калоші.
Фото: надано Оленою Зварич Шматочок табеля про успішність вихованки Київського інституту шляхетних панянок, 1915 навчальний рік.
Проте у 1920 році ці знання Агнії Соколович геть не знадобилися.
Батька і брата, 18-річного Олександра, розстріляли «чи то червоні, чи то зелені, якась банда». Убили їх не на очах у родини, спершу кудись відвезли. На ранок прибігли сусіди: он у ярку ваші лежать і ще якісь чоловіки, застрелені.
Потім прийшли брудні озброєні люди, перевернули весь дім, перекопали садок і двір, багнетами проштрикували погріб — «шукали, де Соколович гроші закопав», допитувалися, погрожували. Бабуся казала, що матір ладна була зізнатися, тільки сама не знала, куди чоловік закопав найцінніше.
Коней забрали, лебедів обпатрали і з’їли, гончі розбіглися. А куди поділася та супниця і срібне начиння, уже й неважливо.
Бориса, Агнієвого старшого брата, мати відправила куди подалі: він назвався чужим прізвищем і виїхав на Урал.
Невдовзі садибу націоналізували й дім Соколовичів у Гадячі також. Отак моя бабуся стала «звичайною радянською людиною» — з одним чемоданчиком у руках і туманними перспективами, серед яких окремо бовваніло можливе переслідування за неправильне соціальне походження.
Десь у тих самих роках вона потрапила до в’язниці.
«…Соціально ворожий елемент, який чинить спротив совєтській власті»
Історія ця по-своєму анекдотична.
В одному пригадяцькому селі жив лобуряка Андрій Бурячок, який любив до дівок чіплятися, за що котрась на досвітках виколола йому око веретеном. За совєтів він піднявся соціальним ліфтом чи то до голови сільради, чи то до керівництва комнезамом (комітети незаможних, були такі). Бабуся розповідала, що навчили цього бовдура писати дві літери — А і Б, «а далі крути, Андрію», казали. Отак він свій підпис на документах малював.
Узявся цей перець до Агнії підкочувати і, вочевидь, так нахабно, що, оскільки веретена під рукою не було, вона дала йому ляпаса і прилюдно назвала дурнем. Наступного дня двоє красноармійців відвезли її на підводі до буцегарні в Гадяч, точніше до будівлі, облаштованої під в’язницю. Як «соціально ворожий елемент, який чинить спротив совєтській власті».
Бабуся розповідала про відчуття бездонного сорому, коли красноармійці з рушницями вели її, 20-літню, містом: боялася зустріти когось знайомого і щоб, не приведи Боже, не подумали, що вона щось украла.
Наступного ранку в камеру зайшли питати, чи є серед арештантів освічені. І — бінго! — Агнія почала ліквідовувати неписьменність серед мешканців тюрми. Арештанти й охоронники вчилися разом в одному «класі». Казала, їй виділили окрему кімнатку, а потім і взагалі додому пускали «під чесне слово» — що вчителька повернеться на урок.
За десятиліття, я так розумію, вона працювала ким доведеться і де доведеться: і різноробочою, і помічницею кухаря в дитячому притулку, і санітаркою. Хотіла б вивчитися на лікаря, але їй дали зрозуміти, що з таким походженням годі мріяти про медінститут, її стеля — курси медсестер.
Фото: надано Оленою Зварич Агнія Соколович з моїм півторарічним батьком, 1930 р.
У 1926-му вийшла заміж за здібного однолітка із села Павлівка. Семен Романович Лісничий. Про ту генетичну гілку я знаю вкрай мало. Син пасічника, вчився в Києві в Інституті народного господарства, але захворів на сухоти й помер у 1929-му, за півтора місяця до народження сина, тобто мого батька Віктора.
Фото: надано Оленою Зварич Фото зі студентського квитка Семена Лісничого з печаткою Київського кооперативного інституту, близько 1926 р.
Семен у вигляді збільшеного фотопортрета провів з Агнією Соколович усе її життя. Коли до нас приходили гості, то, зазираючи в нашу з бабусею кімнату, ввічливо запитували: «Агніє Архипівно, це Єсенін?».
Про соціально шкідливу генеалогію своєї матері Віктор довідався років у чотири-п’ять у дитсадку: стусонув котрусь дитину, і вихователька сказала, що це типова поведінка онука куркуля, ким він, власне, і є. Повернувшись із садочка, хлоп’я по-чоловічому сперлося рукою на одвірок і суворо наказало матері: «Скажи, ким був твій батько, а мій дід? Куркулем!».
Замість того, щоб плакати й шипіти «цить!» Агнія подалася на прийом до місцевого боса, секретаря райкому партії: я постраждала через своє проісхождєніє (вона саме так казала, «проісхождєніє»), так чом же і моя дитина має страждати через це, його батько був комсомольцем!
Як не дивно, комсомольський аргумент спрацював — і вихователька надалі не цькувала «куркулевого онука».
Фото: надано Оленою Зварич Свідоцтво про народження мого батька, Віктора Лісничого, 1929 р.
Про Великий голод
Про Голодомор знали всі, і про той пекельний закон про колоски пошепки переповідали, і про суп з лободи, хоч мої предки жили не в селі, а в містечку. Направду ж з розповідей бабусі, батька й мами (вона народилася в Гадячі 1936 року) склалося враження, що від 1932-го до 1950-х на Полтавщині голод був увесь час: і після 1933-го, і у війну, і коли німців вибили, і у 1947-му.
Дитиною я знала, що можна їсти цвіт і зернятка зі стручків акації, квіт конюшини і плоди бур’яну, який зветься калачики, бо «воно добре». Коли я, скуштувавши, розчаровано констатувала, що не таке воно й добре, мені сумно посміхалися: «то ти не голодна».
Як говорити з дітьми про Голодомор
У передвоєнні й перші воєнні роки мама сама (дитина 5–7 років!) ходила в ліс по суницю, яку її мати міняла на базарі на молоко.
Фото: надано Оленою Зварич Моя бабуся, їй тут років 65, Гадяч, у квітнику біля будинку, в якому вона пів життя знімала кімнатку.
Бабуся Агнія працювала медсестрою в лікарні, отримувала якусь зарплатню і право на пайок — 200 грамів чорного хліба. Каже, мій батько років у 7-8 ходив з талоном отримувати ту пайку і зазвичай дорогою назад не йшов, а біг. «Чого такий захеканий?» — «Боявся, що коли йтиму, то з’їм весь хліб і тобі не лишиться. А коли біжиш, їсти не вдається».
Коли вона сто перший раз переповідала цю історію, мені здавалося — зараз заплаче.
Але ні. Я ніколи не бачила, щоб вона плакала.
«Умій усе робити сама, — повчала, — ні на кого не покладатися. Що умієш — за плечима не носити». Або: «У житті ще й не таке буває. Треба триматися і не рюмсати. Треба гребти проти течії». Останнє, либонь, продиктовано її звичкою плавати у Пслі перед роботою, з травня по жовтень, і так до 65 років.
Ну що ще сказати?.. У 1977-му, коли в СРСР прийняли нову конституцію, Агнія Архипівна Ліснича отримала право голосувати. Спершись на підвіконня на кухні, вона затягнулася біломориною (міцні цигарки «Біломорканал», 25 коп. за пачку) й іронічно через плече промовила: «Не піду на вибори. Якось совєтська власть і без мого голосу 65 год протрималася».
Прожила лихі часи з рівною спиною. Якось їй вдалося. Не знаю як.
Розмовляла українською, ніколи не лаялася, багато курила і багато читала. У свої 90 років ще варила борщ для родини. Померла в 1997 році.
Валентина Клименко, Журналістка
