Колишній гравець національної збірної України Іван Гецко поділився спогадами про відомого українського футболіста Андрія Полуніна, який днями пішов з життя.
Іван Гецко
— Андрій — хороший мій товариш, друг і партнер по футбольній стезі. Чоловік, якого я дуже поважав, хоч він і молодший від мене. З ним усі рахувалися. Це гравець з великої літери. Говорити про нього можна дуже багато. Погано лиш те, що говорити доведеться в минулому часі. Молодий хлопець — міг ще жити і жити. Що таке 54 роки?
Говорять, спорт — це здоров’я, спорт — це класно. Але ніхто не говорить про інший бік медалі. Те, що ми віддавали своє здоров’я спорту, потім мало свої наслідки. Бачимо, скільки молодих футболістів рано пішли з життя. Це сумно і прикро.
Мені б хотілося, щоб люди розуміли: футбол — дуже важка робота. На мою думку, вона за складністю — як у шахтаря. Ті навантаження, які переносить футболіст за все своє життя (нехай кар’єра й не така тривала), потребують максимальних зусиль, щоб бути у хорошій формі. З організму витягують все, що можна. Ми, футболісти, граємо для людей, а не для себе. Винагорода — слава, впізнають на вулицях. Зараз уже набагато рідше, ніж колись. У кожного є свій вік і своє покоління. Але був час, коли нами пишалася країна, вболівальники, збірна України.
Ми з Андрієм ще застали совєтські часи. Він починав у Дніпрі, а я там народився. Перетиналися на спортивних майданчиках. Потім грали за «Карпати», дружили. Він був чудовою людиною і надійним другом. Вічна пам’ять йому… Таких людей забувати не можна. Полунін зробив дуже багато для українського футболу.
— Останню зустріч або розмову із ним пригадуєте?
— Щоб ви собі розуміли: ми кожного дня писали один одному «Доброго ранку», «Доброї ночі», «Дуже приємно» і так далі. А привітати з Днем народження чи великим празником — тим паче. Увесь час були в тісному контакті. Я вважав його своїм другом. І зараз вважаю, хоч уже немає з нами Андрія. Для мене це дуже велика втрата.
Він працював у багатьох клубах. Мав повагу та пошану. А це дуже багато означає у футболі. Скільки є таких, які пограли на хорошому рівні, а потім попропадали. Ніхто про них не знає, ніхто не чує і не бачить. А Полунін був достатньо популярною людиною, яка весь час на виду. Мав багато друзів — як старших за себе, так і молодших. Усі знали його історію, його ставлення до футболу.
…Минулої ночі я практично не спав. Сидів і аналізував усе. Дійшов до певного висновку. Боже мій, ми граємо у футбол — хтось думає, що це здоров’я! Адже природа обдарувала нас такими задатками. А насправді — це тяжкий труд. Наслідки відчуваєш, коли тобі вже під 60. Зранку встаєш, і для того, щоб зробити крок, тобі треба розім’ятися хвилин 15−20. Бо ноги ніби не твої, а чужі. Зрозуміти можуть тільки ті, хто сам чимало пограв у футбол.
Олег Бабій
