Анна Саліванчук – відома акторка та мама двох синів, яких виховує сама. Ми поспілкувалися з артисткою між репетиціями її нової вистави MILF, у якій вона виконує головну роль.
Відео дня
В інтерв’ю Анна Саліванчук відверто розповіла про материнство без вихідних і пояснила, чому не хоче згадувати в публічному просторі колишнього чоловіка – експродюсера “Кварталу 95” та нардепа Олександра Божкова. А ще – про сором за зйомки російською, виховання синів без заборон і про те, чому сьогодні її серце вільне.
– Аню, розкажіть про виставу MILF. Про що вона?
– MILF – це зовсім не про мілфу, як може здатися на перший погляд. Насправді це абревіатура – my investigation let me free, тобто “моє дослідження мене звільняє”. Це історія про жінку, про її шлях до себе справжньої – без масок, без страху, без “треба”. Про прийняття любові, внутрішню свободу і чесність із собою. У цій виставі кожен може впізнати себе, бо всі ми колись стояли між минулим і майбутнім. Як потрапила до проєкту? Мені написала режисерка Анна Шерліз, надіслала п’єсу – і мене зачепило. Я зрозуміла, що багато з нас почуваються самотніми не тому, що вони справді самотні, а тому, що не дають собі чесних відповідей на важливі запитання. Ми часто себе обманюємо. Часто не віримо в себе. Не любимо себе. І от саме про це вистава – щоб глядачі, прийшовши, подивилися, відчули і почали ставити собі запитання. І відповідати чесно – без страху та самообману.
Єдине, що запитала у Ані: “Навіщо тут чотири хлопці? Мені здається, що це має бути моновистава”. Але вона дала мені гарну відповідь, яку не можу озвучити, бо це буде спойлер. Скажу лише про одне – вистава про слова, які, можливо, ніхто ніколи не казав. І ми хочемо, щоб глядач їх почув: “У тебе все вийде”, “Все здійсниться – рано чи пізно”, “Усміхайся, якщо тебе засуджує людина, для якої твій мінімум – це її максимум”, “Ніщо не квітне цілий рік – і ти не повинна”, “Ти маєш право бути неідеальною”, “Можеш бути, якою захочеш”, “Ти вже цінна й потрібна – навіть без досягнень”, “Маленькі перемоги, які ти зараз маєш, такі ж важливі, як і великі, до яких ти йдеш”.
– Ви зараз впевнено говорите про любов до себе, віру у власні сили. Це у вас із дитинства чи все ж друга освіта – психологічна, яка допомогла краще зрозуміти себе?
– Знаєте, на щастя, я не Зоя – це головна героїня вистави. Бо мене завжди дуже підтримувала мама. Вона вірила в мене, якою б я не була – товстою, негарною, розгубленою, будь-якою. Завжди казала: “У тебе все вийде”. Але, на жаль, не всі жінки мали поруч таких людей. Тому впевнена: найголовніше, що батьки можуть дати дитині, – це любов і віру в себе. Навіть якщо здається, що дитина ще нічого не вміє, все одно кажіть: “Ти зможеш, ти класний”.
Я не така, як моя героїня, але, звісно, і в мене були моменти, коли собі не довіряла. Просто я з них швидше виходила – не мала часу довго страждати, бо є діти, яких виховую одна. Щодо вашого запитання – ні, справа не лише в психологічній освіті. Я стала сильнішою, мудрішою, але не завдяки дипломам. Вік, досвід, помилки – ось це формує. Те, як я грала десять років тому, і те, якою акторкою є зараз, – це дві великі різниці. Тоді за плечима не було бекграунду. Як казала Раневська: “Не любила, не ховала – не зіграю”. Молоді актори не можуть грати так глибоко, бо ще не встигли пройти крізь біль, втрати, розчарування. А ми це прожили. Моє життя було дуже різним – і болісним, і прекрасним.
– А бувало так, що вам щось не подобалося в роботі – і вирішували піти? Наприклад, довгий час вас можна було побачити на афішах антрепризної вистави “Основний інстинкт”, а потім зникли з проєкту.
– Так, я пішла з тієї вистави. Просто гастролей стало занадто багато, і це вже було невигідно з позиції мого графіка та дітей. Я дуже любила цю виставу, любила свою роль, але передала її Олі Сумській. Кажу: “Ти готова їздити?” Вона: “Так, у мене немає малих дітей”. А я вже не могла – по двадцять вистав на місяць було занадто.
– Зважаючи на ваші дописи в соцмережах, ви дуже багато всього встигаєте за день. Звідки стільки енергії?
– Якщо чесно, коли зупиняюся, мені стає лячно. Думаю: “Що це таке? У мене вихідний? Якось підозріло” (сміється). Все розписано в голові – не веду жодних списків чи нотаток у телефоні, але завжди знаю, що й коли маю робити. От, наприклад, мій наступний вихідний – 16 листопада. І це буде перший відпочинок із 1 жовтня. Місяць і 16 днів – без жодного вихідного. Щодня зйомки, репетиції, зустрічі, справи синів. Сьогодні, наприклад, я прокинулася о п’ятій ранку – зйомка, потім повернулася додому – нагодувала дітей, відвезла в садочок та школу, знову – зйомка, далі репетиція – і я тут досі. Зараз поїду забирати малого з гімнастики. Дякую подрузі, що підстрахувала – відвезла його туди.
Але знаєте, я кайфую від цього ритму. Роблю собі паузи двічі на рік: улітку беру місяць, а то й більше – і ми родиною подорожуємо. Те саме роблю взимку – у січні беру два-три тижні. А решту року працюю. І коли мене питають, як усе встигаю, відповідаю: мама має працювати. Бо коли не працюю, діти відчувають, що я менш енергійна і нещаслива. А після роботи я приходжу додому з гарним настроєм і зарядом енергії. У мене немає хатніх помічників – і там усе встигаю сама.
– От така ваша зануреність у дітей – це більше для вас чи для них?
– Знаєте, ми завжди трохи схожі на батьків. Моя мама саме така – не дарма її звати Любов. Як каже мій брат: “Любов Любовна”. Так, можливо, у мене є помилки: мої сини – завжди на першому місці. І будь-який чоловік, який прийде в моє життя, повинен знати: діти залишаться пріоритетом. Чоловіка теж любитиму, але це інша любов.
Проте я не з тих мам, що будуть тримати дітей біля себе. Вже зараз кажу їм, що в 14 років вже можна буде пробувати самостійність. Я зовсім не проти, щоб вони їхали вчитися кудись далеко. Я проти заборон. От днями старший захотів мелірування. Я подумала: “Оу!” Бо не люблю довге волосся у чоловіків чи якісь яскраві фарбування. Але не стала заперечувати: це ж нове покоління – вони інші. Рік тому син вирішив, що хоче пофарбуватися в синій колір. Я відповіла: “Давай для початку просто затонуємо балончиком”. Попробували кілька разів – і бажання зникло (сміється). Він зрозумів, що цього вже не дуже хоче. І для мене – синій, зізнаюся, це було дуже занадто. А мелірування – здається, все вийшло дуже добре.
– А ви сувора мама чи радше дуже добра?
– Знаєте, оскільки я виховую дітей сама, то я для них і кнут, і пряник одночасно. І добрий, і злий поліцейський в одному обличчі. Можу бути суворою, але пояснюю свої дії. Кажу дітям: якщо прошу вас лягати спати раніше – це не тому, що погана, а тому, що дбаю про ваше здоров’я. Бо ж гормон росту починає активно працювати з дев’ятої години вечора. Якщо лягти після одинадцятої – усе, не виростете, будете маленькими все життя. А коли, наприклад, кажу: “Ідемо читати книжку”, – хтось може відповісти: “Не хочу”. Я не сварюся, просто продовжую: “Яку читаємо – цю чи цю?” І все – відмовитись уже важче, бо це такий собі вибір без вибору (сміється).
Коли мене немає поруч, із дітьми моя мама. Я родом із Шепетівки Хмельницької області – мама переїхала до Києва заради нас. Живе в нашому під’їзді, тільки в іншій квартирі. От зараз, наприклад, поки подруга відвезла одного мого сина на гімнастику, мама забрала другого й пішки відвела його на заняття з математики та англійської.
Кожні два місяці до Києва приїжджає тато й живе близько місяця. Потім знову повертається додому. І такий формат батькам дуже підходить – їхня любов по телефону навіть міцніша (усміхається). Діти дуже люблять дідуся. Їм бракує чоловічої енергії, тому вони не відходять від нього. Коли він приїжджає, я завжди ледь стримую сльози – молодший біжить до нього, буквально цілує руки. Каже: “Дідусю, ти ж поліцейський – я теж буду”. Але тато втомлюється – йому вже 70 років. Іноді, сміючись, каже мамі: “Не знаю, як ти витримуєш! Я з ними місяць – і вже без сил”. Я безмежно люблю батьків – і це взаємно.
– Мама для вас – більше подруга чи все-таки мама?
– Вийшло так, що вона і подруга. Але коли я почала вчитися на сімейного психолога, зрозуміла, що трохи помилилася: краще б вона була просто мамою. Подрузі ти розповідаєш усе, а мамі не завжди треба все відкривати, бо потім – переживання. Чи можемо ми посваритися? Звичайно. Але я завжди перша йду на примирення, навіть якщо вона не має рації. Бо це моя мама і вона головна. Як мінімум – старша, як максимум – серце болить, якщо плаче. Тому йду до неї, щось дарую, обіймаю, кажу: “Мамо, ну ти помиляєшся, але ти ж все зрозуміла”. Вона відповідає: “Не зрозуміла, але люблю тебе все одно”. Найчастіше конфлікти виникають через дітей. Вона дуже любить онуків і дозволяє їм все. Я серджуся: “Скільки ще цукерок ти їм даси?” – от такі причини конфлікту.
– Кілька років тому ми мали з вами інтерв’ю, і ви розповідали, що тодішнього чоловіка дивували ваші надто близькі стосунки з рідними. Чи вдалося вам пояснити, чому це настільки важливо для вас?
– Якщо чесно, не вдалося. І, мабуть, саме це стало однією з головних причин, чому ми більше не разом. Мій колишній чоловік родом із Маріуполя. Коли ми вперше поїхали до моїх рідних, він щиро дивувався: чому всі такі веселі, чому всі так раді бачити одне одного. Мою маму спершу навіть вважав трохи дивною – вона постійно усміхалася. Потім приїхав додому й розповідав батькам про “людей, у яких завжди все добре”. Нікого не хочу образити, але мені здається, що люди зі сходу України ментально більш стримані, ніж ми, із заходу. В них не така сильна прив’язаність до родини – можуть не так часто спілкуватися з братами-сестрами. Але можливо, це лише мій особистий досвід. Проте в мене все інакше. Для мене сім’я – це святе. Різдво, Новий рік – ми завжди разом, і це для мене надзвичайно важливо.
– А у колишнього чоловіка велика родина? Можливо, він один у сім’ї й такого не бачив?
– Давайте не будемо про нього говорити. Не хочу – от чесно.
– Нині ви спілкуєтесь?
– Ні. І давайте не будемо про це. Краще про театр і про мене.
– У 23 роки ви стали власницею першої квартири в Києві, але це дівоцьке житло далося вам, як розповідали, дуже непросто. Як наважилися? І де взяли гроші?
– Після закінчення театрального вишу жила на орендованій квартирі й працювала в Театрі на Подолі. Господарі попросили мене з’їхати – потрібно було терміново шукати щось нове. Я почала дивитися варіанти й зрозуміла, що щомісячний платіж за кредитом буде майже такий самий, як оренда. І я подумала: навіщо платити чужим, якщо можу вкладати у своє? Взяла великий кредит, коли долар був по 4, а вже за два місяці він став по 10. Я потрапила в серйозну халепу. Щоб якось утриматися, знаходила підробітки: пішла викладати акторську майстерність, хореографію. Почала вести корпоративи й різні свята, хоча страшенно цього не люблю. І виплатила кредит за сім років. Потім ту квартиру продала й купила іншу – у своєму теперішньому будинку.
– Для багатьох глядачів ви відомі за серіалом “Одного разу під Полтавою”. А яку картину ви вважаєте своєю візитівкою?
– Мій фільм ще не зняли, хоча брала участь у створенні близько 80 картин. Це мала б бути роль, де я можу повністю показати себе. На жаль, в Україні продюсери та режисери часто сприймають все дуже банально. Якщо я завжди яскраво одягнена – значить, с*ка і все. Або коханка якась. Вони не дивляться глибше. Ми знімаємо одне й те саме “мило”, де головна героїня спершу сіра мишка, а в кінці її нафарбували – і вона стала красива. Це неможливо змінити, можливо, колись буде по-іншому. Тим часом я змінююся. Зараз вже граю не просто суч*к, а їхніх мам. І отак вік змінить мою палітру. Нарешті, напевно, зіграю ту роль, де зможу повністю показати себе: сильну жінку, яка насправді дуже слабка. Вона не боїться бути некрасивою, хоча завжди красива. Вона допомагає всім, а їй заважають. Вона показує, наскільки важливі діти. Або, наприклад, якщо брати війну, я б дуже хотіла зіграти жінку, яка воює, плаче за дітьми, страждає. У мене є схожа роль у виставі мого Театру на Подолі “Комедіанти”: там мій син потрапляє у полон в АТО, йому 23 роки.
– В іншій виставі цього театру ви грали разом з актором Юрієм Філіпенком, який загинув на фронті.
– Якраз перед великою війною Юра почав активно набирати популярність у кіно. У театрі він був відомий трохи раніше, але пересічний глядач не завжди знає театральних акторів – більше пам’ятають медійних. Юра був неймовірно доброю людиною і дуже талановитим актором. Коли я з ним познайомилася, думала, що він родом із якоїсь дуже інтелігентної сім’ї, так гарно вихований. А насправді його самотужки виховувала одна бабуся. У нас була не тільки та вистава – ми працювали й над іншими проєктами. За тиждень до його загибелі спілкувалися. Він сказав, що його затвердили на роль, але не може вирватися на зйомки. Я запропонувала допомогти: “Давай, знайду людей, щоб ти з’їздив на місяць-другий, познімаєшся і повернешся”. А він відповів: “Ні, не треба, Анечко, все добре”. Тому коли я дізналася про його загибель, це було як удар ножем у серце: “Чому саме він?”
– Найкращий друг Юрія Філіпенка – актор Костянтин Темляк, з яким він пішов на фронт, зараз фігурує в гучному скандалі про домашнє насильство. Що ви можете сказати про нього?
– Костя – прекрасна людина. Але я не можу робити жодних висновків щодо того, що сталося, бо реально нічого не знаю. Хоча дивно, чому дівчина, яка звинувачує його в насильстві, раніше не розповідала про це – мовчала п’ять років? Чому саме зараз? Чому вона видалила свої повідомлення, залишивши лише його відповіді в листуванні, яке виставила в соцмережах? Але оцінювати ситуацію не маю права, бо не знаю правди. Те, що знаю, – це Костю до всього цього. І він чудова людина.
– Свого часу ви, як і інші українські актори, працювали на одних знімальних майданчиках із росіянами…
– Я ніколи не підтримувала з кимось із них дружніх стосунків – ні до війни, ні після повномасштабного вторгнення. Тільки одному артисту написала: “Чому мовчиш? Давай говори”. Ми багато разів грали разом. І він відписав: “Все, що тобі залишається, – обіймати близьких”. У Росії живуть мої родичі – двоюрідні брати з родинами, але ми не спілкувалися вже навіть до війни. Вони зомбовані, вірять, що “бандерівці їдять дітей”. Хоча один із них більш тверезо все оцінює – час від часу спілкується з моїм братом. Інший – військовий, але не думаю, що має якийсь стосунок до теперішньої війни. Здається, він вже на пенсії. Бачилися ми давно, я навіть не пам’ятаю, який вони мають вигляд.
Знаєте, мені зараз дуже соромно, що до війни ми говорили російською, знімалися мовою країни-агресорки. У кадрі на автівках були російські номери, вдягали для кадру поліцейську форму – то російську, то нашу. З початком повномасштабного вторгнення я перейшла на українську. Чоловік спершу час від часу повертався до російської, але я завжди просила його не говорити нею при дітях. Якби мені тоді хтось сказав, що все це обернеться війною, я б ніколи не знімалася в тих фільмах. Ніколи. Але, на жаль, не вірила, що таке може статися…
– Аню, зараз ваше серце вільне?
– Вільне.
– На сайтах знайомств вас можна зустріти?
– Я якось зареєструвалася в Tinder, але не заходжу туди. Сходила на кілька побачень і зрозуміла – це не моє. Мені потрібне живе спілкування. На листування в мене просто немає часу.
І повертаючись до вистави MILF, прем’єра якої відбудеться вже в середині листопада, то мені хочеться сказати всім жінкам: у світі є лише одна людина, з якою ви назавжди, – це ви сама. І головне – не зраджуйте собі. Дуже важливо навчитися працювати зі своїми думками, бо саме думки народжують емоції, а емоції формують стан. Якщо ви, жінки, здатні мріяти – значить, здатні це здійснити. Найбільша перемога – це перемога над власним негативним мисленням. Щоб це зрозуміти, мені знадобилися роки. І ще два роки після розлучення. Але зараз я нарешті кайфую від себе і свого життя. Я майже не злюся і не нервуюся. А був час, коли могла вибухнути навіть через дрібниці.
Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з акторкою Ольгою Сумською – про критику сестри за радіодиктант, хейт навколо пам’ятника мамі та родинні таємниці.
Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!
