Нині чимраз частіше чуємо нарікання, що щось не дуже видно на фронті на передовій наших можновладців, їхніх дітей та інших родичів. З цього приводу, вочевидь, не дуже вдало висловився провідний український журналіст Віталій Портников: «Ми чуємо від людей, що мають воювати діти депутатів, а після цього вони підуть. Ні, люди! Це демократична держава, в демократичній державі за державу гине проста людина. Якщо ми хочемо, щоб за державу гинула аристократія, ми маємо жити у феодальній державі, як це було до Великої французької революції». Ну, по-перше, в нас зараз аристократії немає, а якщо і є якісь недобиті у XX столітті тоталітарною владою аристократично-інтелектуальні залишки, то до управління сучасною державою вони жодного стосунку не мають.
Якщо Дмитро Донцов найвидатнішого українського історика професора Грушевського, письменника з європейським іменем Винниченка та інтелектуала Петлюру вважав людьми нешляхетними, то що би він сказав, якби довідався, що всього через тридцять років після його смерті Україною правитимуть заводський партієць, сільський бухгалтер, телевізійний комік чи взагалі тип із кримінальним минулим?
Сучасну нашу владу язик не повертається назвати аристократією, лише умовно можна назвати її правлячою елітою. Якщо батьки дуже небагатьох наших можновладців, таких, наприклад, як Зеленського чи Рєзникова були чи є університетськими викладачами, все одно вони вихідці з радянської робітничо-селянсько-інтелігентської еліти. Аби мати справжню аристократію, Україні треба ще декілька поколінь.
Ізраїль, звісно, не є феодальною державою, а навіть дуже навпаки – супер сучасною державою з найвищими демократичними, науковими, технологічними, військовими та усіма іншими можливими стандартами, але там і еліта воює, і майже всі родичі членів кнесету у війську. А в тоталітарній Росії воює плебс і підкорені народи, а правляча еліта та їхні родичі відсиджуються в ухилянтах. Так що думка про те, що в демократичній державі воюють прості громадяни, а в автократичній аристократія не є коректною.
Рух «Чесно» оприлюднив список народних депутатів і депутатів місцевих рівнів, які воюють на фронті, список, чесно кажучи, доволі куценький. Утім, дуже цікаво було б також дізнатися, хто з родичів колишніх чи сучасних керівників нашої держави зараз є у лавах ЗСУ. Чи воюють зараз діти, онуки, племінники, брати, зяті, куми і т. д. Кравчука, Кучми, Ющенка, Порошенка, Зеленського, багатьох колишніх українських прем’єрів, міністрів, інших високих посадовців.
Утім, щось підказує, якщо б такі випадки мали місце, про це б напевно було відомо широкому загалу. До речі, наприклад, старший син Петра Порошенка Олексій з 2019 року живе у Британії, і якщо б він захотів виявити свій патріотизм і додати балів до батькового політичного рейтингу, міг би приїхати воювати в Україну, тим більше, що має бойовий досвід з 2014 року. Адже ніщо не завадило героєві України Василеві Сліпаку залишити Паризьку оперу, всесвітньо відомим солістом якої він був, і приїхати, аби зі зброєю в руках захищати свою рідну землю.
Наразі ж наша справжня еліта, наша справжня шляхта – це брати Тягнибоки, син Олега Тягнибока Гордій, брати Барни, Руслан Кошулинський і його двадцятилітній син, Володимир Омелян, Юрій Луценко, Єгор Соболєв, Тетяна Чорновол, Маруся Звіробій. Тут бачимо і заступника голови Верховної Ради, і голову фракції нашого парламенту, і міністрів, бачимо й народних депутатів. Сюди ще можна додати сина президента Української авіаційної асоціації пілотів Геннадія Хазана, який з початку повномасштабного вторгнення пішов воювати вісімнадцятилітнім добровольцем. Звісно, це не повний перелік чільних українських політиків та їхніх родичів на передовій, утім перелік цей насправді не є занадто довгий. Набагато більше вояків ЗСУ серед депутатів місцевого рівня, і найбільше з них представників Європейської Солідарності та свободівців. Перелік інших публічних осіб на фронті, журналістів, блогерів, політологів, представників шоу-бізнесу теж буде не занадто довгий.
Промовисту відповідь на запитання, чи повинна і якою мірою повинна еліта тої держави, на яку напав ворог, брати до рук зброю і йти захищати цю державу, дає європейська історія. В історичній культурній традиції Європи, в її ментальності – найвища шана і найвище щастя – загинути за «честь і славу, за народ». Це і є квінтесенцією того, що ми розуміємо під шляхетністю. І приклади цієї шляхетності передовсім подавали монархи. Імператор Священної Римської імперії Карл Великий не відсиджувався у палацах, а на полі бою вправно володів мечем, який був довший, аніж сам маленький імператор на зріст.
Його тезка, 22-річний шведський король Карл XII 1704 року в одязі звичайного вояка першим кинувся на штурм львівських оборонних мурів, яких до нього впродовж трьох із половиною століть не міг здобути жоден загарбник, і здобув їх, а по здобутті скромно всівся у Ратуші серед своїх генералів, аби переможені львів’яни мастили собі голову, де ж той знаменитий на всю Європу воїн-король. Вольтер розповідає нам, що 1713 року в Бендерах Карл XII на чолі 300 шведів з оголеною шаблею кинувся у бій проти 20 000 татар і 6 000 турків.
Героїзм, палке бажання без вагань віддати життя за свою батьківщину, простота і аскетизм – незмінні риси шляхетної людини. Князь Святослав «ні шатра імяще», лише «сідло в головах», Богдан Хмельницький, як свідчить козацький літописець Григорій Граб’янка, терпів мороз і спеку, споживав просту їжу, а в одязі не різнився від інших, британський принц Вільям, аж занадто ризикуючи життям, служив в Афганістані як простий солдат в той час, як на нього постійно полювали моджахеди. Ось життя людей шляхетних.
Королева Єлизавета ІІ під час Другої світової війни, будучи ще тоді принцесою, служила у війську, отримала звання молодшого командира, спеціальність водія і механіка, розбирала і збирала мотор військової вантажівки, шила рукавички для англійських солдатів, і це все не «для понтів», як би могли подумати діти нашої нешляхетної епохи, а лише тому, що так вимагала її природжена шляхетність. Її чоловік принц Філіпп у лавах британського військово-морського флоту пройшов усю Другу світову війну, а його бабця – російська велика княжна Ольга Костянтинівна, будучи королевою Греції, з початком Першої світової війни кидає свій трон і їде до Росії працювати санітаркою у шпиталях, де рятувала поранених.
Як бачимо, навіть у дикій Московії колись, на відміну від сьогодення, не поодинокі були приклади шляхетності серед дворян і монархів. Також і рідні сестри російського царя Миколи ІІ, великі княжни під час Першої світової війни були простими санітарками і виносили під кулями поранених з поля бою в Галичині.
І щодо родичів можновладців на війні не можна оминути ще одного загальновідомого історичного факту, коли син диктатора Сталіна Яків Джугашвілі під час Другої світової війни потрапив у полон до німців. Німеччина запропонувала обміняти сина Сталіна на генерал-фельдмаршала Фрідріха Паулюса і племінника Адольфа Гітлера лейтенанта Лео Раубаля, які потрапили в полон до росіян. Сталін відмовився від такої оборудки і нібито сказав: «Я солдата на фельдмаршала не міняю», а 1943 року Яків Джугашвілі загинув у німецькому концтаборі. Можна висувати багато версій щодо цих подій, але залишилося фактом, що у війні між СРСР і Німеччиною на фронті воював син Сталіна і племінник Гітлера.
Утім питання, хто повинен зараз іти воювати на фронт – представники еліти чи прості громадяни, в принципі риторичне, бо повинні воювати і ті, й інші. Нині занадто багато уваги приковується до проблем із мобілізацією в Україні, що цілком характерно для демократичної держави. Частина чоловіків мобілізаційного віку, які різними способами всіляко уникають мобілізації, на щастя, не є критичною, просто поодинокі випадки опору працівникам ТЦК, записані на телефони, тиражуються у телеграм-каналах, але якщо було декілька, точніше три спроби підірвати ТЦК і один випадок вбивства працівника ТЦК, то це, звісно, робота ФСБ, але коли баби видирають своїх хлопів з рук тецекашників чи перекривають «бусикам» дороги до своїх сіл, то це щось зовсім інше. Нам усім треба усвідомити, на чому ще, окрім звичайного боягузтва, ґрунтується небажання поповнювати лави ЗСУ на цій війні.
Історія свідчить, що зазвичай нехіть воювати виникає у представників народів колоніальних, коли більш глобальні інтереси захисту метрополії виявляються для них абсолютно чужими. У відомій пісні «Кедь ми прийшла карта», яка походить із Закарпаття, українець-рекрут, у Першу світову війну отримавши повістку, не хоче йти захищати чужу для нього Австро-Угорську імперію і просить свого батька: «Неню ж ти мій неню, вчинь ми таку волю, йди за мене служить на ту войну». Ця пісня, вочевидь, український варіант чеської, чи то словацької пісні, бо так само й чехи, і словаки не бажали воювати за чужу для них імперію. У часи соціалістичної Чехословаччини у фільмі про Швейка слова «серу на вашого Фердинанда» закадровий голос чемно перекладав, як «чорт забирай вашого Фердинанада». Тобто чехам і словакам було просто насрати на інтереси нерідної для них держави, і в книзі Гашека про Швейка псевдопатріотичне гасло: «На Белград!» звучить, як знущання.
Небажання воювати за нелюбу державу-мачуху яскраво висловлено і у польській пісні Першої світової війни на ту ж тематику «Марш львівських дітей». Вочевидь, пацифістські антивоєнні настрої здебільшого виникають у народів підкорених, які не бажають накласти головою за інтереси чужої для них імперії-гнобительки. Утім тут є один нюанс…
Якийсь евентуальний сторонній аналітик, обсервуючи останні події в Україні з примусовою мобілізацією, міг би дійти висновку, що для деякої частини сучасних громадян України незалежна українська держава – не є рідною державою, а якоюсь чужою, за яку не варто жертвувати життям чи здоров’ям. Натомість той самий аналітик, аналізуючи призов українців на війну в Афганістані в часи СРСР, мав би зробити для себе висновок про те, що Радянський Союз, на відміну від сучасної незалежної України, був для цих чоловіків справді рідною державою: жодних протестів, жодного побиття працівників ТЦК, чи тоді ще військкоматів, жодного перекриття доріг матерями чи дружинами мобілізованих, жодних ухилянь від мобілізації в той час, коли тисячі й тисячі молодих українців «гриміли» до війська, аж гай шумів, і їх гнали вмирати за примарні інтереси якогось там «пролетарського інтернаціоналізму».
Звісно, що в тоталітарній державі проблем із мобілізацією нема й бути не може, наприклад, на окупованому рашистами Донбасі усіх чоловіків призовного віку відправили як худобу на забій, і про жодні протести там ніхто й не чув, швидко закінчилися, фактично й не розпочавшись, протести проти мобілізації у путінській Росії, кращим варіантом стала втеча мільйона призовників за кордон. А ось у демократичній державі Україні виникають проблеми з мобілізацією, і це абсолютно об’єктивний процес, який не варто демонізувати. В нас існує правова держава, закони якої треба виконувати, і лише дотримання законів гарантуватиме існування цієї держави.
Які ж чинники можуть спонукати чоловіків не ухилятися, а йти служити до війська? Здається їх лише три. Перший – це патріотизм, як природний обов’язок захищати свою Батьківщину. Однією з основ європейської цивілізації є потужне переконання у тому, що незаперечним обов’язком усіх, здатних носити зброю чоловіків, є захист рідної домівки і рідної землі від ворога. Швейцарці розповідають легенду про те, що коли нацистська Німеччина захопила всю Європу і черга була за Швейцарією, німці зі свого боку Альп побачили, як через пів години після оголошення мобілізації на плацу лише одного невеличкого містечка в Альпах швейцарських вишикувалися десятки тисяч озброєних чоловіків, і нібито тоді Гітлер облишив ідею завойовувати цю маленьку горду країну.
Другий чинник – це бажання вступити до професійного війська, у цьому стосунку цікавою є свіжа ініціатива нашої держави щодо матеріального і не тільки заохочення 18-24-літніх хлопців йти служити в ЗСУ. Варто згадати, що навіть найманці чужинці, не говорячи вже про професійних військових рідної країни, деколи демонструють справжню мужність і справжній патріотизм. Військові найманці давнини на службі Львова: німці поручник Генінґ і полковник Беренс, мальтійський рицар Мегеліно і багато інших – демонстрували неабиякий героїзм, захищаючи наше місто, а ім’ям героїчного поручника Гегінґа, одночасно проткнутого шістьма шпагами шведських загарбників у вересні 1704 року, у Львові була названа вулиця (теперішня Харківська). Від 1573 року під час несення служби іноземні найманці та їхні родини звільнялися у Львові від усіх податків – і королівських, і міських, отримували медичний захист у вигляді безкоштовного лікування у разі поранення і довготривалий соціальний захист у разі, якщо б хтось зазнав каліцтва під час відбування служби. Хроніст і бургомістр Бартоломей Зиморович відзначав, що німці – прибульці до Львова деколи ставали більшими патріотами своєї нової батьківщини, аніж корінні львів’яни.
І нарешті третій чинник змусити чоловіків іти воювати – це патріотизм із примусу – вимушена служба у війську держави, яку ти не вважаєш рідною або не хочеш служити через своє патологічне боягузтво, де головним стимулом є загроза в’язниці.
Де ж нині подівся той патріотизм, який у минулому столітті надихав тисячі упівців боротися з російсько-радянським тоталітарним монстром і демонструвати небачений у світі героїзм? Сталін, який за чотири роки розгромив нацистську Німеччину, оперту на економіку всієї захопленої Європи, десять років безуспішно боровся з УПА, а згодом його послідовник Хрущов ще принаймні п’ять років. Звідки ж ця небачена у світі незламність, це палке бажання йти на неминучу загибель, коли здається немає жодного шансу перемогти?
А річ у тім, що це були герої, з дитинства виховані у хатах-читальнях «Просвіти», а наші сучасники (звісно не всі, але, напевно, все ж таки більшість) за перші три десятиліття новітньої Незалежності виховувались на «Нашому Радіо» і «Радіо Шансоні». Ті галичани, виховані на «Просвіті», як добровольці йшли на Схід України «у кривавий тан визволяти братів-українців з ворожих кайдан». А сучасні про це може й гадки не мали, бо до російсько-української війни в ротації наших ефемок не було пісні «Червона калина», лише війна зробила цю пісню загальновідомою і неймовірно популярною.
Отже резюме таке всім зрозуміле, таке банальне і таке заяложене: змалку всі українці мають виховуватись у дусі патріотизму і відчуття соборності, єдності, потрібності держави, як великого дому, а не маленької хатинки, мовляв, свою маленьку хатинку я захищатиму, а якщо у мене буде великий дім, то ні. Якщо Бог дав тобі такий великий дім, то не кажи, що це для тебе забагато, і ти б волів жити у малій хижі, тій, що скраю. Треба вже для майбутніх поколінь українців усвідомити, що життєво необхідно щодня і щогодини шаленими темпами виховувати патріотизм і «чуття єдиної родини», бо лише так Україна встоїть і колись в майбутньому неодмінно стане передовою демократичною європейською державою.
