У липні 1969 року вийшла у світ пісня Джона Леннона «Give Peace A Chance» (Дайте миру шанс), в музичному плані настільки примітивна і слабка річ, що мені, великому шанувальникові Бітлз, тоді навіть не вірилося, що її написав творець геніальних шедеврів: «If I Fell», «I’ll Be Beck», «In My Life», «I’m The Walrus» і багатьох інших бітлівських пісень. Деколи геніям кортить повимахуватися і, замість геніального, створити щось таке, на їхню думку, супер оригінальне, яке межує з відвертою потворністю. Та менше з тим, не чіпаючи музичного аспекту цієї пісні, зупинимось на ідеологічному – це така собі типова агітка-кричалка пацифізму кінця 1960-х і початку 1970-х років.
Ми, молоді українські поціновувачі забороненої тоді західної рокової музики дивувалися, наскільки в цій музиці, починаючи від тої самої «Give Peace A Chance», і закінчуючи Yes «Your More», «People Let’s Stop The War», Black Sabbath «War Pigs» etc. явно присутнє те, що ми всі тоді так ненавиділи – фальшива совкова пропаганда, ключовий меседж якої – так звана боротьба «За мир в усьому світі», «Миру-Мир» і т. д. доводила нас до нудоти.
Однак антивоєнна тематика у західній музиці стику 1960-х і 1970-х років була аж занадто присутньою. Зокрема, в тодішній Британії нещодавно скасували обов’язкову службу в армії, утім все одно багато молодих хлопців побоювалися, аби їх часом не «загребли» до війська воювати у В’єтнамі, і навіть автор блексаббатівської «War Pigs» Ґізер Батлер боявся цього і наполягав, що його тексти спрямовані на те, «аби ніхто ні з ким ніколи не воював».
А тим часом у США набирав сили потужний рух проти війни у В’єтнамі, і нова пісня Леннона «Give Peace A Chance» стала гімном цього руху. В листопаді 1969 року у Вашингтоні перед Білим Домом її співали пів мільйона демонстрантів: «Все, що ми говоримо – це дайте миру шанс!» Пацифістський рух проти в’єтнамської війни, інспірований і матеріально підтримуваний СРСР, рух, який налічував мільйони демонстрантів в усьому світі, таки дав свої результати: США зрештою відмовилися надалі підтримувати демократичну владу В’єтнаму, вивели свої війська з країни, що призвело до беззастережної перемоги комуністичного Північного В’єтнаму і його покровителів – тоталітарних країн КНР і СРСР.
І це незважаючи на те, що Південний В’єтнам, разом із 553-тисячною армією США та збройними силами своїх союзників, мав майже трикратну (!) чисельну перевагу над противником – арміями В’єтконгу, Китаю та Радянського Союзу. 58 тисяч загиблих і понад 150 тисяч поранених американських вояків вочевидь робили свою справу надаремно, і вочевидь надаремно просидів у в’єтнамському полоні понад п’ять років Джон Маккейн. 1975 року свободи у світі поменшало рівно на одну велику країну Південно-Східної Азії, яка у XX столітті втратила шанс, поряд з Японією, Тайванем і Південною Кореєю стати ще одним вільним і економічно потужним «азійським тигром».
Американцям взагалі не звикати кидати своїх демократичних союзників на поталу звірячому тоталітаризму, причому у найтяжчу хвилину, згадаймо хоча б Афганістан 2021 року, так що не варто заламувати руки й кусати лікті з приводу можливого повного припинення допомоги Україні з боку трампістського керівництва США, коли закінчиться попередня байденівська допомога, тим більше, що на українсько-російському фронті нині не воює, як у В’єтнамі, півмільйонна американська армія.
Ми не дарма згадали пісню Джона Леннона «Дайте миру шанс», бо це гасло зараз ідеально підійшло б для тих «миротворців», які нібито намагаються припинити російсько-українську війну. Спочатку поміркуймо, кому взагалі «дається шанс». Вочевидь тому, хто опиняється у безвихідному становищі. Лузеру у безнадійній ситуації даймо ще один шанс, можливо для того, аби переконатися, що з цього раю і так нічого не вийде, а ми зробили для порятунку невдахи все що могли, бо так нам буде легше на душі, коли він, такий прикрий для нас тягар, нарешті сконає.
Замість того, аби надати Україні сотні літаків F-16 і навіть F-35, які тисячами незадіяні стоять на летовищах США і Європи, замість того, аби надати тисячі ракет Томагавк і сотні Таурусів, замість того, щоб увести в Україну стотисячні контингенти boots on the ground військ країн демократичного світу, бо інших методів здолання людоїдських режимів в природі не існує, людство ще їх не вигадало, краще «дамо миру шанс». «Все, що ми говоримо – це дамо миру шанс!»
Утім напевно лише найтупішому незрозуміло, що такий омріяний і пристрасно бажаний «МИР» з Росією абсолютно неможливий без її повної поразки, як і нацистської Німеччини, усі інші варіанти жодного шансу на успіх не мають.
А здається цей мир може бути такий близький. Путін же повторює як мантру – хочете миру – виводьте війська з Херсона, Запоріжжя, Слов’янська, Краматорська, Росія гарантує безпечний вихід українських вояків з цих територій. Яка гуманність, просто сльози розчулення на очах, виводимо війська і ніхто стріляти в нас не буде, а могли б і стріляти, за те, що виводимо, це ж у стилі Росії. А далі армія 30 тисяч, «денацифікація», кацапська мова і церква, і решта весь набір болотної шизофренії. Ви страждаєте, ми усунемо ваші страждання, ми зробимо вам укольчик і ваші страждання зникнуть назавжди, але зникнете й ви, але яка це дрібничка, порівняно з тим, що ваших страждань вже не буде. Війни не буде, буде вічний мир, ви ж цього хотіли.
Голуби миру летять з усіх сторін – Орбан, Фіцо, польські конфедерати, німецькі альтернативники. Всі вони хочуть такого бажаного і вкрай необхідного миру в Європі з російською газовою трубою as usual, але всілякі гидкі яструби – Макрон, Стармер, Мерц і в купі з ними сам Зеленський хочуть продовження цієї страшної війни, аби більше людей гинуло. Треба припинити будь-яку допомогу Україні, і мир настане. Трамп каже: «Сполучені Штати дуже хочуть, щоб війна в Україні припинилась, щоб не гинули тисячі молодих людей – росіян і українців», «Путін хоче миру, Путін насправді хоче миру. Я в це вірю, я йому довіряю в цьому питанні».
«Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть» (Матвія, 5:9-12) Претендентів на синів Божих хоч греблю гати, тут окрім фашизованих праворадикалів Європи і США, ще й Китай, Бразилія, Індія і загалом весь так званий глобальний Південь. Але миром навіть і не пахне. Україна щосили відбивається від свого ворога, а цей ворог щосили намагається її вже не «дотиснути», а «добити».
Чи можливий тривалий і надійний мир без повної поразки Росії? Абсолютно ні, можливі лише якісь проміжні варіанти, які можуть дати тільки тимчасовий перепочинок обидвом сторонам на дні, місяці чи роки для того, аби в якийсь момент війна вибухнула ще з більшою силою. Кажуть, поганий мир кращий від хорошої війни…
Які ж варіанти «поганого миру» в Україні можуть бути теоретично втіленні в життя? Вочевидь, найкращий із них – це варіант 38-ї паралелі – чотирикілометрова демілітаризована зона, яка від 1953 року розділяє КНДР і Республіку Корея після страшної війни. Що би там як, але Південна Корея вже аж 72 роки існує, якщо не в ідеальних умовах безпеки, то принаймні, будучи вільною і процвітаючою країною, має можливість жити й розвиватися, як одна з найпотужніших економічних і технологічних націй світу. Гарантією її безпеки поки що виступає майже тридцятитисячне американське військо з елементами тактичної ядерної зброї.
В Україні зробити це все набагато важче. Корейський безпековий перешийок від моря до моря складає 241 кілометр, в нас же лінія розмежування простяглася на 1 200 кілометрів. Скільки потрібно миротворців, аби забезпечити мир на такій протяжності, реально ніхто не знає. Якщо ж пофантазувати, що ідея 38-ї паралелі в Україні спрацює, то наступним пунктом «поганого миру» мав би бути варіант Західної Німеччини зразка 1955 року, коли колишню англо-франко-американську окупаційну зону прийняли до НАТО.
Утім ми всі знаємо, що в НАТО нас ніхто не чекає в найближче десятиліття, не лише не дуже друзі такі, як трампістська Америка чи Угорщина, а навіть дуже й друзі такі, як Німеччина, Італія і ще багато інших наших щирих союзників. Є ще один варіант – НАТО без НАТО, тобто гарантія для України 5-ї статті Північноатлантичного альянсу, про що говорила навіть прем’єрка Італії Джорджа Мелоні.
А якщо зовсім не фантазувати, бо зараз 5-а стаття, хто його знає, чи може бути застосована навіть до чинних членів альянсу, то найреальнішим варіантом «поганого миру» мало би бути всеосяжне посилення української армії з боку наших демократичних союзників, надання значної кількості далекобійної зброї, танків, літаків і усього іншого для захисту неокупованих територій України і ефективних атак території противника.
Ще одним із варіантів «поганого миру» може бути надання Україні ядерної зброї або розміщення на її території носіїв такої зброї нашими союзниками, хоча це, вочевидь, сценарій найбільш фантастичний.
Наші друзі з «коаліції охочих-рішучих» у разі ситуації «сізфаєр» малюють райдужні варіанти посилення України і протистояння її Росії, в тому числі й союзницькими військами на нашій території, але для цього треба виконати чи не найфантастичніший пункт припинення цієї війни з боку Росії – «просто перестати стріляти».
Наразі ніхто не може передбачити навіть приблизно якихось реальних варіантів припинення страшної і виснажливої російсько-української війни, тому «хороша війна» й надалі перемагає «поганий мир».
4 березня 2022 року о 08:45 за середньоєвропейським часом 150 державних радіостанцій Європи транслювали пісню Джона Леннона «Дайте миру шанс» як протест проти загарбницького російського вторгнення в Україну, а 8 березня 2022 року о 12:00 200 європейських приватних радіостанцій зробили те саме.
Щиро дякуємо, дуже допомогло. Так само допомагали й допомагають Україні всі колишні й теперішні «зусилля голубів миру». Найбільше з усіх розчулила пропозиція президента Мексики Андреса Мануеля Лопеса Обрадора у серпні 2022 року «припинити всі війни у світі на п’ять років». https://suspilne.media/268074-prezident-meksiki-zaklikav-svit-do-globalnogo-patiricnogo-peremira/ Оце насправді наймудріший політичний муж, з таким самим успіхом можна запропонувати усьому світові, наприклад, не пити ранкової кави чи не займатися сексом упродовж п’яти років.
А якщо серйозно, цей заклик Обрадора дуже показовий, аби всі зрозуміли, наскільки нікчемним, смішним і нездійсненним є будь-яке «миротворство», що фактично виступає умиротворенням агресора (згадаймо Чемберлена, який «привіз мир»), а це в підсумку неодмінно призводить до ще більших нещасть мільйонів людей – смертей, каліцтв і руйнувань. Найбільш ефективним варіантом миру може бути не «випрошування» миру на кшталт Віткоффа, а «примус до миру» чи «мир через силу».
У зв’язку з черговою нелюдською і вкрай цинічною терористичною атакою рашистів на Суми, президент Зеленський заявив: «Без тиску на агресора мир неможливий. Розмови ще ніколи не зупиняли балістику та авіабомби. Потрібне таке ставлення до Росії, на яке заслуговує терорист». Заява доволі дипломатична, як на таке звірство. Треба просто нашим союзникам пояснити, «на що заслуговує терорист». А він заслуговує на величезні поставки різноманітної зброї Україні, на введення сюди військ наших союзників, і то вже, зараз, не відтягуючи це на той час, коли кацапи доберуться і до них, а тоді вже, можливо, буде запізно.
Мир Україні потрібен як повітря, але не ціною власної загибелі, тому лише потужний і всеосяжний військовий спротив усіх демократичних країн рашистській агресії може привести до стійкого і справедливого миру, і це повинні зрозуміти ті, хто нас підтримує.
